Антирадянські історії

СПОСТЕРІГАЮЧИ ЗА ПОЛЬОТОМ ЛЬОТЧИКА РУСТЕЛІ

У серпня 2004 року я побачив «шедевр» — добірку фотографій у газеті «Московский комсомолец» — три світлини президента Саакашвілі й три — Адольфа Гітлера. Фоторедактор газети постарався: дуже схожі були ракурси і жести. Зміст статті — відповідний. На думку автора, нікому не відомого Антона Антошкіна (у «МК» усього три статті за його підписом за серпень 2004 року), дуже схожі — і біографії, і вчинки.

Що таке інформаційна війна, російська преса добре знає практично з перших днів своєї «незалежності». Точніше, можливо, перші два-три роки в часи перебудови радянські журналісти дуже прагнули стати сучасними — створювали нові газети і журнали, багато писали про злочини КПРС і КДБ. Ті ж, у відповідь, не здавалися, й незабаром у газетах і на перебудовному телебаченні почали з’являтися «компромати».

Що таке справжня інформаційна війна, російська преса відчула з початком першої чеченської війни. Спецслужби і генерали почали несамовито брехати й вигадувати «інформацію», що мала створити сприятливу для них ситуацію. Щоб і в Кремлі повірили, і суспільство не особливо відверталося від «захисників» Батьківщини, воєнні дії якої порушували свою ж Конституцію.

Тоді за два неповні роки першої війни в Ічкерії ми зібрали величезну кількість матеріалу, який свідчив про те, що офіційні джерела брехали щодня і багато разів на день. Інколи спростування надходили того самого дня, частіше — наступного, але майже завжди брехня оберталася конфузом.

Друга війна піднесла чи не найбільше сюрпризів. Кількість брехні, що вивалювалася на стрічки інформаційних агентств і в репортажах телеканалів (уже всі — державні), здається, відповідала кількості кілограмів полковника Ільї Шабалкіна, який сумлінно гладшав, а невдовзі став генералом. Генерал від пропаганди живе у Ханкалі, але готовий коментувати все, навіть події, що, здавалося, зовсім не входять у сферу інтересів федерального угруповання в Ічкерії.

Хто вигадував історії, пов’язані з Грузією, невідомо, але вони стали «шедеврами» в російсько-грузинській інформаційній війні.

28 серпня 2002 року урядова «Российская газета» опублікувала сенсаційний матеріал про те, що в недавньому інциденті на півночі Грузії, коли бомбардуванню було піддано гірську ущелину і загинула одна, а поранено кілька осіб, винні самі грузини. Газета із посиланням на неназване джерело в Міністерстві оборони Грузії повідомила: гори бомбив грузинський літак, пілотований «лейтенантом Ґеоргієм Рустелі».

У статті «Российской газеты» не було названо жодного реального джерела, що підтверджувало б факт бомбардування грузинами власної території. Не було наведено жодного коментаря російських фахівців, які могли б підтвердити чи спростувати дані анонімного грузинського джерела.

Єдиним «доказом» автора «Российской газеты» була та обставина, що грузинський літак нібито був перефарбований: на хвіст і крила було нанесено символіку російських військових літаків. Проте у статті нічого не говориться про те, навіщо потрібно було перефарбовувати літак, якщо бомбардування, за даними місії ОБСЄ, відбувалося близько п’ятої години ранку, коли і на землі ще важко побачити деталі, тим паче в повітрі на великій швидкості.

У цієї публікації «Российской газеты» є інше дивацтво — автор. Під іменем «Боріс Алєксандров» у газеті за 1999–2000 роки було опубліковано лише 9 статей.

Перша — 9 червня 1999 р. — відповідь захисникам Боріса Бєрєзовского, написана у стилі радянської контрпропаганди.

Друга — 13 жовтня 1999 р. — про корупцію в Міністерстві оборони.

Третя — 12 січня 2000 р. — про те, як телекомпанії брешуть, неправильно показуючи дії російських військ в Ічкерії.

11 лютого 2000 р. «Боріс Алєксандров» був помічений як автор допису «Хто розігрує «карту Бабіцкого»?»

12 квітня 2000 р. опубліковано наступний шедевр контрпропаганди — допис «ПАРЄ нам друг, але істина дорожча».

16 червня 2000 р. — відповідь під заголовком «Ґусінскій на дзвінки не відповідає».

Статті схожого змісту були опубліковані 28 червня, 29 вересня, 9 грудня.

Найімовірніше, «Боріс Алєксандров» або псевдонім, під яким ховається журналіст «Российской газеты», або співробітник спецслужб, один із тих, хто зі службових обов’язків пише контр-пропагандистські статті. Принаймні апеляція «Боріса Алєксандрова» до термінів військової техніки свідчить про певне знання специфіки теми. Як Антон Антошкін із «МК»…

Найцікавішим виявився пошук інформації про цей випадок в інших джерелах. З’ясувалося, що «Российская газета» була не першою. Днем раніше на сайті www.utro.ru була опублікована стаття редактора відділу політики Алєксандра Аґамова і військового оглядача Олєґа Пєтровского під назвою «Бомбометання під чужим прапором». Саме на сайті були наведені «деталі» інциденту: названі імена «лейтенанта Ґеорґія Рустелі», інженера або механіка Важі Тодії, номер літака і відомості про те, як він був перефарбований. Щоправда, «Российская газета» не згадала сайт www.utro.ru, видавши свою статтю як ексклюзивний матеріал, а це викликає підозру, що «ексклюзив» був отриманий з одного й того самого джерела.

Подальший пошук деталей «грузинської історії» виявив, що 29 серпня ще дві газети — «Независимая газета» і «Новые известия» — опублікували повідомлення про «лейтенанта Рустелі», супроводжуючи їх іронічними коментарями і спростуваннями грузинської сторони. Інші газети — «Комсомольская правда», «Труд» і дві державні — «Красная звезда» і «Парламентская газета» — опублікували статті у ствердному, безапеляційному тоні, неначе їхні кореспонденти самі бачили грузинський літак, змогли з кількасотметрової висоти побачити, що літак перефарбований, а також на льоту запитати пілота про те, як його звуть. В інтерв’ю радіостанції «Эхо Москвы» заступник головного редактора газети «Новые известия» Сєрґєй Аґафонов нарешті сказав, що в Грузії такого прізвища як «Рустелі» взагалі не існує. Це підтвердив в інтерв’ю агентству РІА «Новости» радник посольства Грузії в Москві Теймураз Ґамцемлідзе. Крапку в цій історії поставили співробітники місії ОБСЄ в Грузії, які офіційно підтвердили факт бомбардування літаками, що прилетіли з півночі, тобто з боку Росії.

Через два дні світова преса зіткнулася з черговим «шедевром» — появою на полі бою російсько-грузинської інформаційної війни ще одного героя — вівчаря Теладзе.

30 липня російські ЗМІ повідомили про те, що грузинсько-російський кордон перейшов громадянин Грузії Автанділ Теладзе, який повідомив спецслужби про перехід чеченських бойовиків із Панкіської ущелини. Вочевидь, інформаційним приводом для появи вівчаря став казус із повідомленням про «льотчика Рустелі», і спецслужбам необхідний був вагомий доказ того, що чеченці справді переходять російсько-грузинський кордон із Панкісі.

У ранковому випуску новин телекомпанії ОРТ ведучий програми запропонував телеглядачам такий текст: «Чеченські бойовики не полишають спроб проникнути на територію Росії з Панкіської ущелини Грузії. В Ітум-Калінському районі Ічкерїї бої з бандою Ґелаєва точаться від суботи. «Интерфакс» повідомляє, що сьогодні вночі операція з ліквідації бойовиків тривала». Потім у репортажі Романа Дєрпіняна були наведені слова Сєргєя Ястржембского, який заявив, що «в Москві обурені й засмучені непослідовністю і нещирістю позиції влади Грузії. Єдиний, хто повідомив про можливість переходу кордону цим загоном, — грузинський вівчар».

В 11-годинному випуску новин телекомпанії ТВС кореспондент Іґорь Максімєнко навів подробиці «подвигу» вівчаря Теладзе: «Нарешті стали відомі подробиці бою, що його четверту добу ведуть російські прикордонники з великою бандою чеченських бойовиків, які проникли на територію Росії з Грузії. Несподівано для всіх одним із героїв бою в ущелині Кіріґу став грузинський вівчар Леван Теладзе. Виявилося, що бойовики, які базуються у грузинському передгір’ї, купували у Левана продукти. Перед походом на Ічкерію люди із загону польового командира Хасана перестали приховувати від місцевих мешканців, куди і навіщо йдуть. Принциповий і пильний вівчар Теладзе діяв набагато ефективніше, ніж цілий загін грузинських прикордонників».

У своєму репортажі Іґорь Максімєнко навів коментар Ільї Шабалкіна, представника штабу федеральних сил на Північному Кавказі: «Держкордон Російської Федерації перейшов громадянин Грузії Теладзе. Свій перехід він пояснив мотивами надати допомогу російській владі і попередити її про те, що готується перехід бандгрупи чисельністю понад 50 осіб на територію Росії з метою здійснення терористичних актів, ведення бойових дій проти федеральних військ та скоєння інших злочинів». Далі кореспондент повідомляє, що «саме випереджувальна інформація дозволила федералам підготувати засідку. Групу польового командира Хасана зустріли 180 прикордонників. Уже в перші години бою були захоплені в полон бойовики Арсан Рахімов і Шамхан Шаїпов». У репортажі був також показаний Арсан Рахімов, який заявив: «Грузини нам допомагали, на своїй території нам допомагали. За що, я не знаю, допомагали. За що? Може, за гроші, я не знаю».

З жовтня 2002 р. оглядач радіостанції «Голос России» Ніколай Дмітрієв у своєму коментарі навів докази, на підставі яких російська влада може звернутися в ООН: «Уперше російські офіційні особи виступили з одностайними заявами щодо останніх подій у горах Ічкерії, називаючи речі своїми іменами. Маючи на руках чимало речових доказів, свідчення полонених бойовиків і грузинського селянина Левана Теладзе, Москва має повне право звернутися в ООН з вимогами про запровадження міжнародних санкцій щодо керівництва Грузії, яке надало територію країни міжнародним терористам».

14 жовтня в газеті «Коммерсантъ» Ґєннадій Сисоєв навів думку грузинських журналістів: «Дратує грузинів і брехня стосовно їхньої країни, якої, на їхній погляд, немало і в офіційних повідомленнях Москви, і в російських ЗМІ. Словосполука «орденоносець вівчар Теладзе» викликає у грузинів відвертий сміх. Надто коли на російських каналах, які можуть дивитися чимало людей у Грузії, повідомляють, що «вівчар Теладзе високо оцінив російську політику на Кавказі»». «Напевно, дуже освічений вівчар, чи не так?» — не намагаючись приховати іронії, запитав мене знайомий тбілісець.

Мабуть, ми ще не раз стикатимемося з фактами масового бомбардування, що його чинить російська пропаганда в боротьбі за домінування «інформації». Чи варто говорити, що ця інформаційна війна абсолютно не адекватна «боєзапасу» і сконцентрованій силі бійців ідеологічного фронту. У Грузії можуть дивитися російські телеканали і слухати радіо, в Росії ж ніхто не знає, про що пишуть, що показує та про що говорять грузинські газети, телебачення й радіо.

Наступний етап російсько-грузинської інформаційної війни почався не із загострення в Південній Осетії, а з кризи влади у Грузії. Якби грузинські газети дозволили собі в такому тоні писати про російського президента, то на Смоленській площі всі комп’ютери були б зайняті складанням численних заяв протесту. Російська преса дозволяла собі різноманітні епітети — від м’якого «Саакашвілі — грузинський Жіріновскій» до останніх порівнянь із Гітлером.

Свобода російської преси стала індикатором внутрішньої та зовнішньої політики, коли за подібними публікаціями помітна близькість не лише до Кремля територіально, але й ідеологічно. І за столом головного редактора «МК», здається, сидить уже не Павєл Ніколаєвіч Ґусєв, а Міхаіл Андрєєвіч Суслов.

Російсько-грузинська інформаційна війна у розпалі. З архівів час діставати методичні посібники ЦК КПРС із розвитку і зміцнення пропаганди…