Антирадянські історії

ШІСТЬ ЧИННИКІВ «КОЛЬОРОВИХ» РЕВОЛЮЦІЙ

Відразу після грузинської «революції троянд» я проводив тренінг для молодих киргизьких журналістів, і серед них виявилося кілька осіб, які цікавилися тим, що сталося у Тбілісі. Розповів, що знав, але мене здивувало запитання найнастирливішого: «А ми у Киргизстані так зможемо?» Я відповів, що ні. «Чому?» — ображено запитав настирливий. «Ви не грузини», — сказав я.

Потім шкодував, що міг якось образити молоду людину, яка, не дай Боже, подумала, що грузини могли бути ліпші за киргизів. Але вже десять років як ми друзі, а те запитання стало лише приводом, що його ми використовуємо, коли розмірковуємо про долі пострадянських територій. А для мене — і причиною, щоб подумати про природу «кольорових революцій».

Зрозуміло, я не приймаю версії західної змови, зручної кремлівським пропагандистам, які намагаються принизити бажання народів спробувати жити самостійно, не в імперії. Раніше придумували принизливі — «басмачі», «біляки», «бандерівці» (знову актуально), але пропагандистські терміни працювали якийсь час, їх забували або вони трансформувалися. Про «бандерівців» знову згадали — їх, з’ясувалось, як і раніше, ненавидять у Росії, але в Україні ними тепер гордяться.

Хоч би як не старалася кремлівська пропаганда, історична пам’ять набагато міцніша і тривкіша, ніж тимчасові гасла. Після розпаду СРСР пам’ять почала давати про себе знати все частіше й частіше — відкрилися кордони, з’явився інтернет, люди почали спілкуватися, отримувати колись цензуровану інформацію, зрештою, думати.

Які чинники впливають на «кольорові революції»? По-перше, історія державності. На пострадянському просторі лише небагато країн можуть похвалитися тим, що існує в межах своєї історичної території, історичної держави, яка виникла не менше, ніж кілька століть тому. Вирізняється Грузія, незважаючи на те, що в різні періоди піддавалася нападам і була частиною кількох історичних імперій. У Центральній Азії кордони сучасних держав штучні, вони окреслені тов. Сталіним. На Кавказі, крім Грузії, та сама ситуація — сучасні Вірменія й Азербайджан до того були частинами Персії або невеликими ханствами, залежними від більших сусідів. Майже схожа історія в України, Молдови та Білорусі, на різних етапах вони частково або повністю входили до складу колишніх імперій (при цьому, зауважимо, Україна свого часу мала державність).

По-друге, традиції політичної культури. Після 1917 року майже всі нинішні пострадянські держави намагалися звільнитися від розваленої Російської імперії і жити самостійно. Навіть у Бухарському еміраті, протектораті імперії, партія джадидів, «молодобухарців», під впливом соціал-демократичних ідей написала програму створення Бухарської Народної Республіки, в якій був навіть розділ про свободу слова. У 1918 й особливо в 1920-х роках Червона армія почала наступ на всіх фронтах, знищуючи незалежність України, Білорусі, Бухарської і кавказьких республік. Найдовше трималася Грузія, у якої вже був свій парламент, а жінки вперше у Європі були наділені правом голосу. В лютому 1921 року Червона армія захопила і Грузію.

По-третє, традиції свободи слова. Звісно, газети, що виходили на просторах Російської імперії, піддавалися цензурі, але на національних околицях були такі, що вирізнялися вільнодумством. Їх видавали просвітителі, які більше переймалися збереженням рідних мов, ніж політикою. Традиції щодо вільного слова були в Грузії, Україні й Білорусі. За радянських часів просвітницьку роль відігравали видання з еміграції, що потрапляли на територію СРСР у невеликій кількості.

По-четверте, традиції публічної політики. Яскраві політики, що засвітилися в Державній Думі 1905–1917-х років, стали і першими публічними політиками XX століття у Грузії, Росії, Україні та інших молодих державах. Проте традиції були і поза парламентською діяльністю — хай там як, але популярність соціал-демократії на зламі століть виховала багатьох інтелектуалів, які ставали ініціаторами реформ.

По-п’яте, традиції дисидентства. Боротьба за права аж у другій половині XX століття почала усвідомлюватися як протистояння владі, хоча і раніше, в часи «червоного терору», інтелектуали намагалися не мовчати. Активна дисидентська діяльність була помітна в Україні, Росії, Грузії, менше в Білорусі, Азербайджані, Вірменії, країнах Центральної Азії.

Нарешті, чинник шостий і найважливіший — антикремлівський. У кожній пострадянській країні тою чи іншою мірою існує по кілька чинників, але якщо немає головного — антикремлівського, то жодної революції не вийде, просто нема стимулу. Можна повалити президента. У Киргизстані це робили двічі, але політична система збереглася, як і бажання повалити знов. У Киргизстані були не революції, а звичайні повстання, перевороти, що змінювали лідерів, а ті, хто приходили на зміну, зберігали систему, повторювали помилки попередніх, і так може відбуватися по кілька разів.

Перша революція на пострадянському просторі була в Таджикистані, в 1991–1992-х роках, але і вона закінчилася провалом. Не вистачало багатьох чинників — доволі молода республіка, створена в 1924 році, не мала ані власних дисидентів, ані традицій свободи слова, ані традицій політичної культури. Збережена історична пам’ять була, але вона — в сусідньому Узбекистані, де з волі Сталіна розташовані давні таджицькі міста — Самарканд і Бухара. Спроби використати шостий чинник закінчилися кривавою громадянською війною, ініційованою Кремлем.

Друга спроба серйозної революції була в Україні у 2004 році. Ця країна має усі п’ять чинників, але у той час не вистачало того самого шостого, що зводило зусилля політиків, опозиційних президентові Кучмі, до ситуації, схожої з киргизькою. Так і вийшло — перша українська революція майже забута, оскільки результатів не дала. Кремль помстився й Україні, підсунувши «проФФесора» із кримінальним минулим.

Зате вдалася друга, і то після того, як у середині січня на Майдані нарешті почали говорити про «руку Кремля», а пізніше з’явилися докази прямого втручання Росії. Почасти друга українська революція стала повторенням грузинської «революції троянд», з тією лише відмінністю, що в Тбілісі обійшлося без кровопролиття і в Грузії вже була згуртована команда однодумців. Україні ще доведеться боротися за свою революцію, але головне зроблено — шостий чинник дав результат.

Чому він важливий? Будь-яка революція має сенс, коли радикально змінюється не лише політична система, а й визначено боротьбу із зовнішнім чинником, у цьому випадку чинник імперії в особі Кремля. Москва з доброї волі ніколи не визнає жодної реформи, якщо вона суперечить імперській суті — підпорядкування Кремлю. Є різні форми підпорядкування: активна — Білорусь, Казахстан, Вірменія; пасивна — Киргизстан, Таджикистан; мовчазна — Узбекистан, Туркменистан. Хоча, судячи з результатів голосування резолюції щодо України на Генеральній Асамблеї ООН, в активі Кремля залишилися тільки Білорусь і Казахстан. Інші країни зайняли позицію нейтралітету чи «моя хата скраю» — зовсім не з’явившись на голосування.

Це абсолютно не означає, що в цих країнах визріла революційна ситуація. Її зовсім нема ні у Киргизстані, ні в Таджикистані, ні в Туркменистані. Невдоволення є, навіть робляться спроби нечисленних виступів і проведення акцій, але не вистачає більшості з необхідних чинників. І, передовсім, шостого, найважливішого.

Поки є кремлівська пропаганда, економічні важелі, а для центральноазійських країн чинник трудової міграції — остарбайтери, неможливо уявити існування будь-якої групи людей, які створили програму реформ і об’єднали навколо себе якусь частину населення. До цього варто додати сумний результат мовної асиміляції, що відбувалася за останні 100–150 років, ще з часів Російської імперії. Він багато в чому змінив менталітет народів, що перетворилися на споживачів російської пропаганди, які беззаперечно вірять усьому, що говорить Кремль.

Минає час, з’являються нові причини недовіри Кремлю, як, до прикладу, окупація Криму, і якщо не всі, а якась частина людей починає цікавитися шостим чинником, їм стає зрозумілою політика Москви. Заряд ще не достатній, але він уже є. Залишається чекати формування критичної маси, тобто формування шостого чинника.