Антирадянські історії

СТАЛІНСЬКО-ПУТІНСЬКІ ПЕРЕСЕЛЕННЯ

Переглядаю світлини перевезених з Донбасу на Камчатку й Магадан і згадую численні історії росіян, які втікали з Таджикистану на початку 1990-х років. Перші роки «врятовані» заробляли на життя казками про «потокі русской крові» на вулицях Душанбе, про численні «погроми». Через якийсь час починали плакати, слухати таджицьку музику, над якою вони в Таджикистані сміялися. Почали готувати плов і манти. Почали відзначати Навруз. Їм треба було кілька років, щоб зрозуміти, що таке для них їхня «історична батьківщина».

Колись Сталін бачив у народі, що населяв СРСР, потенційного ворога, підозрюючи у зраді практично всіх, навіть своїх земляків, коли в 1952 році у так званій «мегрельській справі» до Сибіру відправили кілька ешелонів з грузинами. Сталін вважав, що любов до вождя виховується не добрими справами, а репресіями і розстрілами. Мільйони людей переселяли за тисячі кілометрів від рідної землі, чудово знаючи, що значна частина загине дорогою, багато — від туги на чужині. Так Сталін створював новий, радянський народ — покірливий і легко збираний у колони для радянських святкових демонстрацій. Родичі репресованих цілували портрети Сталіна і задавлювали одне одного у тисняві на його похоронах. Сталін розкидав по всій території СРСР величезну кількість людей.

Хрущов і Брєжнєв цю традицію продовжили — добровільно-примусово, заманюючи людей на цілину, будівництво БАМу та багато інших «будов століття», що з часом стали нерентабельними і, врешті-решт, непотрібними. Вони зміцнювали радянську імперію, переселяючи на її околиці людей інших національностей, насамперед росіян, українців і білорусів, нехитро приховуючи етнічну підоснову і практично розвиваючи «радянський інтернаціоналізм».

У моєму рідному Таджикистані було кілька поколінь росіян і українців, переселених ще з кінця XIX століття. Мало хто сприймав Таджикистан як батьківщину, не приховували неприязні до таджицької мови і культури, наполягаючи на тому, щоб з ними говорили виключно російською. Нас, що вважали таджицьку своєю другою рідною мовою, можна було перелічити на пальцях. Ми відчували неприховану неприязнь з боку інших росіян і постійні кепкування з приводу того, як ми можемо говорити на мові цих «….». Побутовий націоналізм процвітав, незважаючи на радянську політику «інтернаціоналізму» і величезну кількість плакатів про «дружну сім’ю народів». Тоді ж, у радянські часи, з’явилося офіційне слово «нацмен» — національна меншість. Це в Радянському Союзі, де жили понад 100 народів і народностей, «нацмени» були меншістю, а основоположним народом був, звичайно, російський.

Із розпадом СРСР у Кремлі замислилися про повернення росіян на «історичну батьківщину». Обіцяли пільги і соціальну допомогу, житло і роботу. В 1990-х роках у такий спосіб, обманом, вивезли із Грузії духоборів, які жили там ще з першої половини XIX століття. Програму переселення координувало МНС під керівництвом Сєрґєя Шойґу.

Духобори продали в Грузії свої помешкання, сільськогосподарську техніку, майно. У Тамбовській і Брянській областях їх, звиклих працювати на землі, чудових тваринників, городників і бджолярів, розселили по гуртожитках, запропонувавши роботу на заводах і фабриках. У 2009 році очільник громади духоборів Татьяна Чучмаєва опублікувала в газеті «Аргументы недели» відкритого листа до президента Саакашвілі з проханням повернути їх додому, в Грузію. У листі вона розповіла про те, з чим вони зіткнулися на «історичній батьківщині»: «Програма і гроші ніби державні, а насправді все комерційне! Їхали на батьківщину, а потрапили в рабство», — завершила свого листа Чучмаєва. Духобори зіткнулися не лише з побутовими й господарськими проблемами, вони відчули, як руйнується їхня громада, молодь починає вживати спиртне і палити.

Два роки тому я знімав фільм про грузинських молоканів і зустрівся у молитовному будинку села Богданівка в Кахеті з кількома переселенцями, які живуть зараз у Росії. Кілька чоловіків погодилися розповісти про свою долю. Вони приїхали в день поминання всіх покійних, коли громада молоканів збирає тих, хто зможе приїхати вклонитися могилам рідних. Проте в Росії, як мені розповіли переселенці, вони почали «втрачати свій дух» молоканів, оскільки тільки громада й рідні місця можуть виховати молоде покоління. Сюди, до Грузії, вони приїхали додому, на кладовищі Богданівки поховані їхні предки.

Із Таджикистану з початку 1990-х років виїхала більшість росіян, злякавшись розпаду СРСР і початку громадянської війни. Російська пропаганда тоді активно намагалася налаштувати їх проти країни, в якій вони прожили більшу частину життя, а багато хто і народився. Набір пропагандистських штампів у російського телебачення був колишній, використовуваний і досі. Росіяни в Таджикистані раптом дізналися, що вони все життя прожили поруч з «ісламістами», «головорізами» і «фашистами». Хоча ще зовсім недавно один одного кликали на весілля дітей чи інші сімейні свята, пригощали пловом і пельменями. Російське телебачення перевернуло їхнє життя, і вони подалися на «історичну батьківщину».

На початку 1990-х років мені довелося почути багато трагічних історій. По-перше, частина переселенців почала заробляти собі на життя розповідями й інтерв’ю про те, як вулицями Душанбе текли потоки російської крові», як «сотнями ґвалтували російських дівчаток і жінок», як «грабували і вбивали серед білого дня». Я читав ці інтерв’ю і дивувався підлості людей, які вигадали ці казки тільки для того, щоб викликати до себе жалість. Проте жалю до них не було, для росіян у селах і містах Росії вони стали чужаками, «таджиками». Люди зіткнулися з ментальною неприязню, раптом побачили, що навколо пияцтво і мат.

Одна історія мене вразила своєю жорстокістю. Знайомі переселенці у Воронезькій області отримали від сільради сарай, з обіцянкою через рік допомогти збудувати свій будинок. Нові сусіди інколи співчували, інколи дивувалися відмові від пропозиції посидіти-випити. Із задоволенням слухали страшні розповіді, радіючи, що ті врятувалися від цих «чурок». Таке поблажливе ставлення було доти, поки переселенці не отримали з Таджикистану контейнери з домашнім скарбом. Все село збіглося подивитися, як із контейнерів вивантажували м’які меблі, мотоцикли, кришталевий посуд і килими, книги і телевізори. Вночі цей сарай зі всім урятованим із Таджикистану добром згорів. Підпалили сусіди, які співчували, а потім розлютилися на куркулів, які «понаєхалі».

Пощастило тільки тим, хто зміг поселитися разом, як, наприклад, у Борисоглібську — там переселенці живуть своєрідною колонією, як на Брайтон-біч. Вони ніби й росіяни, але вони — з Таджикистану, зі своїми звичками і пристрастями, смаками і спогадами. Не можу стверджувати, скільки з них досі сумують за Таджикистаном, а скільки спробували повернутися назад, додому. Але загалом програма з повернення росіян на історичну батьківщину провалилася, і майже два десятки мільйонів, які народилися й прожили все життя на «національних околицях» радянської імперії, на «історичну батьківщину» повертаються неохоче.

Для багатьох, які «застрягли» в імперії, ментальний вибір коливається між новою кремлівською ідеологією «русского міра» й атмосферою в Росії. В Україні чи Білорусі такого вибору майже нема — багато корінних росіян давно вважають Україну своєю країною. Можна наводити довгий список етнічних росіян, які зробили величезний внесок не лише у промисловість, а й у культуру України. Як, наприклад, журналіст Андрєй Куліков, етнічний росіянин, який веде ток-шоу українською мовою.

Складніше з Центральною Азією, де корінні мови і культури для колись переселених росіян завжди були чужими. Як і ментальність, і традиції. Але і там можна навести чимало прикладів інтеграції людей у різні сфери суспільного й політичного життя. Здається, що радянському «інтернаціоналізму» приходить логічний кінець і люди вільні вибирати самі, де, з ким і як їм жити. Крім тих, кого Кремль називає «біженцями» і насильно перевозить за десятки тисяч кілометрів, роблячи їх заручниками.

Мине час, і переселенці з Донецької та Луганської областей зрозуміють, що з ними робить Росія, лякаючи упродовж останніх років «бандерівцями». Камчатка і Маґадан — безперечно, чудові місця, але переселенці, які ще недавно ненавиділи українську мову, почнуть співати гарні українські пісні й сумувати за Батьківщиною. Я це знаю, я досі готую плов і слухаю таджицьку музику, хоча й не виїхав сам, мене вигнали з мого рідного Таджикистану. В Росії я був «таджиком», а в Грузії став, нарешті, росіянином. Але притомним росіянином, «я так гадаю»…