Антирадянські історії

ЧИСТО КОНКРЕТНА РОСІЙСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ

Я давно не дивлюся російського телебачення, тільки у разі потреби, виключно в дослідницьких цілях. Десь у середині 1990-х років раптом виявив, що на зміну вождеві світового пролетаріату і дорогому Лєоніду Ільїчу на екранах телевізорів з’явилися інші фільми — про «бригади», «ментів», «брат за брата», «реальних пацанів» та інший ширвжиток. У ньому блатного і кримінального жаргону виявилося більше, ніж мови Пушкіна та Достоєвского, якою у Росії, як і раніше, намагаються хизуватися. Росія міцно й надовго впадала у кримінальний романтизм — у політиці, економіці, культурі. Бути блатним, який уміє «ботать по фенє», виявилося не просто приємно, а й необхідно.

Остання подія взагалі була б надзвичайною, якби відбулася у нормальній країні. «Міхась» отримав від Путіна іменний годинник «Президент». Путін — це президент РФ, «Міхась» — кримінальний авторитет Сєрґєй Міхайлов, один із засновників Солнцевського організованого злочинного угруповання (ОЗУ), який сидів ще при СРСР, а потім його неодноразово затримували то в Чехії, то в Швейцарії. Зараз «Міхась» легалізований кандидат юридичних наук (!), професор. Там само поруч «Тайванчік», Алімжан Тохтахунов, який зараз називає себе «меценатом», друг уже покійного «Япончіка», Вячеслава Іванькова, який, своєю чергою, був у друзях теж уже покійного «Дєда Хасана» (Аслана Усояна). Якщо простежити дружні взаємини авторитетів, то там й Іосіф Кобзон, і багато інших відомих росіян. До речі, на похоронах «Япончіка» несли державний російський прапор.

Після розпаду СРСР кримінальний світ «розквітнув» і легалізувався. Перебудова, ініційована КПРС, була сприйнята кримінальним світом як керівництво до дії, і ще наприкінці 1980-х років з’явилися перші організовані злочинні угруповання. Крім «солнцевських», з’явилися «кемеровські» «кунцевські», «подольські», «одінцовські», «таґанські», «любєрецькі», «долґопрудненські» і «відновські». На пострадянському просторі кримінал, представлений «злодіями в законі», які жили «по понятіям», почав перетворюватися в респектабельну частину суспільства з розгалуженою мережею філій та відділень. Зі зникненням «залізної завіси» кримінал став інтернаціональним і в разі розбірок авторитети на якийсь час зникали, «гублячись» у європейських країнах. Як і в СРСР, коли КДБ контролював кримінальне співтовариство, правонаступницею стала ФСБ, тісно сплітаючись з ОЗУ надаючи взаємні послуги одне одному. Як і КДБ, який, своєю чергою, в період створення ЧК і ОҐПУ переймав досвід царської охранки, що мала свої підходи й інтереси до кримінального співтовариства.

До встановлення радянської влади кримінал також був причетний. Було це ухвалою сходок чи персональною волею авторитетів, але серед відомих революціонерів із кримінального світу був командарм Ґріґорій Котовскій. Навіть один з найшанованіших злодіїв у законі, Мішка Япончік (Мойсєй Вінніцкій), з радістю брав участь у революції. Академік Володимир Вернадський, на чию честь названо московський проспект і кримський університет, 1920 року писав у своєму щоденнику: «Спостерігаючи сучасне життя розпаду, дивуєшся з одної явної аномалії. На поверхні, у владі і на чолі осіб, які діють і говорять так, ніби задають тон, — не ліпші, а гірші. Всі злодії, грабіжники, вбивці і злочинні елементи у всіх течіях виступили на поверхню. Вони розбавили ідеологів та ідейних діячів. Це особливо яскраво виявляється у більшовицькому стані й ладі — але те саме ми спостерігаємо і в колі добровольців, і в колах, що примикають до них. І тут губляться ідейні, чесні люди. Життя винесло на поверхню зіпсований, гнилий шлак, і він тягне за собою середню масу».

Лєнін чудово знав своє оточення, але у пориві боротьби «за справедливість» застосовував методи кримінального світу. До 1917 року він багато писав про демократію і права, про законність і процвітаючу державу, але, прийшовши до влади, наказував убивати й грабувати. 5 вересня 1918 року Лєнін підписав декрет «Про червоний терор», згідно з яким поза законом були оголошені дворяни, поміщики, офіцери, священики, куркулі, казаки, вчені й промисловці. Майбутні більшовики і до революції не гребували терором — у період з 1901 до 1911 року жертвами революційного терору стали близько 17 тисяч людей. Після революції терор став державною політикою. 13 червня 1918 року було ухвалено декрет про відновлення смертної кари, загалом за вироками революційних трибуналів і позасудових засідань ЧК у 1917–1922 роках було розстріляно 140 тисяч осіб.

Найближчий соратник Лєніна, відомий своїми дореволюційними грабежами, Іосіф Сталін, став вірним продовжувачем справи вождя. При ньому терор перетворився з необхідності захисту революції, як писав Лєнін, у державну політику. Неосвічений вождь номер 2 патологічно боявся оточення, інтелігенцію й офіцерів, які здобули освіту за царських часів. За Сталіна радянська влада перетворилася на величезну кримінальну територію, де справжній кримінал почувався незатишно і йшов на змову з владою, особливо в післявоєнні роки, коли рівень злочинності неймовірно зріс, а «зсучені» стали опорою Кремля. Карні злочинці допомагали наглядачам розбиратися з політичними в ҐУЛаґу та на інших зонах.

Розквіт кримінального світу припадає на період Леоніда Брєжнєва. Тоді почав розширюватися й оновлюватися світ авторитетів, з’явилося багато коронованих «злодіїв у законі». КДБ упроваджував своїх агентів у цей, здавалося б, закритий світ, не лише контролюючи, а й керуючи ним. Із розвалом СРСР вони стали у пригоді — порушуючи злодійський закон, почали брати активну участь у політичному житті, особливо коли справа доходила до озброєних конфліктів і воєн. Практично в кожній сепаратистській війні тією чи іншою мірою брали участь авторитети, а в Таджикистані проросійським Народним фронтом керував Санґак Сафаров, рецидивіст із шістьма термінами і 23 роками відсидки. Так було в Абхазії, так було і в Карабаху.

Після розпаду СРСР одночасно зі словами Боріса Єльцина про будівництво «нової, демократичної Росії» на вулиці вийшли «червоні піджаки», і пішла стрілянина, встановлений нових порядків усередині країни, на яку із Заходу дивилися, здригаючись. Слово «демократія» стало новим прикриттям для ОЗУ. Найбільше на Уралі ОЗУ «Уралмаш» допомагало губернаторові Едуарду Росселю переобиратися на новий термін. Воно ж створило «Рух робітників на підтримку Боріса Єльцина», а в 1999 році ОЗУ реєструється як політичний рух ОЗС[10] «Уралмаш». Зрештою, очільник «Уралмаша» Алєксандр Хабаров у 2002 році з великим відривом перемагає на виборах і стає депутатом Єкатєрінбурзької міської думи.

Якщо писати книгу про історію кримінального світу і його взаємини з владою, починаючи від Російської імперії, то вийде багатотомник, що міг би конкурувати з історією КПРС. За великим рахунком, це одне й те саме, оскільки кримінальний світ жив «по понятіям», а радянська влада жила нібито за законами, що насправді були теж «понятіями». Тепер у путінській Росії це один світ, що живе «по понятіям», незважаючи на існування Конституції, Державної Думи і президента. Одного разу вимовлений вислів «мочіть в сортірє» виявився не просто цитатою із кримінального лексикону, а настановою до дії. Звідти і «замучітесь пиль ґлотать», і багато інших фраз російського президента. Втім, як і подальші дії.

Нині «фєня» Путіна вже мало кого хвилює — він створив новий «русскій мір», коли жаргон лунає з екранів російського телебачення мало не щохвилини. Численні серіали зі стріляниною, вбивствами і «добрими злочинцями» давно стали частиною життя росіян. Ними пишаються, їх наслідують. Російське суспільство практично нічим не відрізняється від радянського: Сталін кого хотів, того ув’язнював і розстрілював, Путін — не відстає. Сталін змусив радянський народ його любити, те саме зробив Путін. Сталін любив воювати, не завжди вдало, зате з великим задоволенням, і Путін — теж. «Залізну завісу» створив Лєнін у 1919 році. У 1990-х роках, на невеликий період у дев’ять років, вона була відкрита. Це виявилося неприйнятним для Росії, і Путін її зараз успішно повернув на місце. Тому не дивуйтеся з агресивності росіян і 87-ми відсотків населення, що підтримують Путіна, — це стара російська традиція, яка до демократії не має жодного стосунку.

Росія завжди була зоною суворого режиму, будь-яка спроба вийти на волю обертається скоєнням чергового злочину і поверненням за колючий дріт. Боріс Єльцин також гарно говорив про «свободу і демократію», поки не розпочав чеченську війну. На тому спроба Росії стати нормальною країною закінчилася. Всі подальші роки — лише недовгий час до появи наступного наглядача. І він у 2000 році з’явився — зі зрозумілим для росіян жаргоном, репресіями, війнами та нескінченними злочинами.

Одного разу, ще в юнацтві, опинившись у гостях у номенклатурній сім’ї полковника, який обіймав високу посаду заступника начальника обласної міліції, я раптом почув від нього такий тост: «Випиймо за радянську владу, що дозволяє вільно жити і вільно красти». Почуте 40 років тому навряд чи можна назвати архівною фразою. Вона живе й досі, оскільки є не «крилатою фразою», а ментальною настановою на всі часи.