Антирадянські історії

МОВА — ВОРОГ, ДРУГ, НЕГІДНИК

Кілька років тому в складі міжнародної групи конфліктологів я приїхав у Придністров’я. Окрім офіційних зустрічей, була запланована поїздка в єдину в Придністров’ї школу, де навчання проводиться румунською мовою. Тією самою мовою, що нею завжди розмовляли молдовці, але за радянських часів комуністичні керівники вирішили назвати мову молдавською і поміняти писемність — з латиниці на кирилицю.

Алфавіт румунської мови на території Молдови спіткала важка доля. З XVIII століття кирилицю використовували в церковних книгах по всій Румунії, включаючи і Бессарабію, при цьому латиницю використовували у повсякденному — у світському і державному житті. У 20-х роках минулого століття на всій території СРСР писемність корінних народів було змінено на кирилицю. Насильства уникли тільки грузинська і вірменська писемності. І як наслідок — радянські таджики не знають і п’яти відсотків класики перської літератури, що створювалася на основі арабської графіки. Уніфікація писемності за бажанням кремлівських вождів мала згуртувати радянський народ, відірвати його від власної історії та культури.

Ми стояли на подвір’ї тираспольської школи і слухали розповідь директора про те, як придністровська влада тисне на них, намагається закрити. Основна причина — румунська мова, точніше — латиниця. Коли розгорівся придністровський конфлікт, однією з причин розбіжностей із Кишиневом були мова, писемність, кирилиця. У Молдові зі здобуттям незалежності відновлена латиниця, а коли приїжджаєш у Придністров’я, як у Радянський Союз, — і кирилиця, і радянський герб, і прапор, що нагадує радянський. У Придністров’ї вважають, що повернення латиниці — це «румунізація».

Поки директор школи розповідала про проблеми, до нас підійшов чоловік, який відрекомендувався чиновником придністровського уряду. Він почав переконувати нас у тому, що жодних проблем нема, це все вигадка Заходу.

— Добре, — сказав я, — а чи можете ви що-небудь прочитати напам’ять?

Чиновник не зрозумів каверзи і почав читати напам’ять вірші, здається, поета Міхая Емінеску, який жив у XIX столітті. Закінчивши, він гордо глянув на нас. Тоді я запитав його — на якій писемності він декламував, кирилиці чи латиниці? Він не відповів.

Якщо порівнювати політику мовної асиміляції в СРСР, придністровська проблема відрізняється незначними деталями від інших випадків насильства над писемністю на пострадянському просторі. Якщо за часів Російської імперії мовна асиміляція була необхідністю, то більшовики, декларуючи захист малих народів, насправді вирішили більше не звертати уваги на права національних меншин. Формально мови існували, на них видавали офіційні газети і журнали, якусь кількість годин відводили мовленню на радіо й телебаченні. Але насправді офіційна двомовність була на рівні жартів Тарапуньки і Штепселя: всі сміялися, і більше над українськими висловлюваннями Юрія Тимошенка, Тарапуньки, ніж над дотепами російськомовного Єфима Березіна.

Мовна асиміляція підкріплювалася переселеннями народів. Політика Російської імперії щодо переселення казаків і росіян на Кавказ і в Центральну Азію була насильницькою. Як казали за радянських часів, добровільно-примусовою. Так упродовж 200–250 років формувалася потенційна п’ята колона нинішньої Росії. Щойно загострювалася політична ситуація, Кремль умить заявляв про утиски російськомовних — то в балтійських країнах, то в Центральній Азії. Зараз — в Україні.

Радянська мовна політика була поетапною. Спочатку знищувалася писемність — щоб відірвати мову від своїх витоків, а переклад на оновлену писемність супроводжувався цензурою — одне можна, інше не можна. До того ж, як це було в центральноазійських республіках, вилучали і спалювали буквально всі книги, написані й видані арабською графікою. Так боролися не лише з релігійною літературою, яка першою потрапляла під заборону, а й із літературною та науковою класикою.

Другий етап — переселенці, які створювали нове мовне середовище, що мало і політичне підґрунтя. У сім’ях радянської номенклатури — таджицької, грузинської, української, практично всіх національних республік, було заведено розмовляти тільки російською. Хай неоковирно і неграмотно, але російська мова поступово стала мовою всього радянського народу. Формально, мовами народів СРСР перекладали твори Лєніна, Маркса і навіть Брєжнєва, але гарні, якісно видані томи так і стояли на полицях, нікому не потрібні.

Третій етап — пропаганда. Якось у Таджикистані мій друг, етнічний кореєць, показав газету, що її видавали в Алмати на корейській мові, — «Лєнін кічі» («Лєнінський шлях»), де відсотків вісімдесят займав один із розділів книги Брєжнєва «Цілина». Мій друг уже не знав корейської мови, передплачував газету його дідусь. Таких формальних видань у СРСР були тисячі — і мовою ідиш, і німецькою, і фінською. І у всіх — доповіді комуністичних вождів, постанови Політбюро ЦК КПРС та інша радянська нісенітниця.

Кілька років тому мої колеги проводили дослідження російських ЗМІ, щоб зрозуміти, де і як використовують місцеві мови. Результати були приголомшливі — виокремлювалися тільки Татарстан й Ічкерія, в інших російських регіонах виходили газети жалюгідними накладами, на радіо і телебаченні місцеві мови використовували обмежено, тільки в частині ефіру. Офіційно в Росії проживає понад 180 народів, але, до прикладу, в Якутії понад 60 відсотків ефіру займає російська мова. У Північній Осетії — тільки дві газети осетинською, на Чукотці нема жодної газети чукотською, видається тільки додаток до державної газети.

Наслідки радянської мовної політики переживають нові держави. Напівросійськомовні Киргизстан і Казахстан, Східна і Південна Україна, майже повністю Білорусь. Газети Таджикистану, що мають великі наклади, — російською мовою. Так за кілька десятиліть асиміляції мовна політика перетворилася на основну зброю Кремля, і вона постійно вдосконалюється. Окрім засилля телевізійної пропаганди, Кремль створив Фонд Ґорчакова, головою опікунської ради якого є глава МЗС Сєрґєй Лавров. Фонд Ґорчакова фінансує газети на пострадянському просторі, добиваючись від них лояльності до Росії. Офіційно серед пріоритетів Фонду є «інформаційний супровід зовнішньої політики Росії». Принцип простий — ми вам гроші, ви нас хваліть.

Будь-яка мова — інструмент: одні здобувають освіту, інші спілкуються з родичами та рідними, читають і люблять поезію та прозу. Російська мова перетворилася на інструмент політики. Неодноразово у Москві я проводив експеримент над тими людьми, які завзято захищають російську мову на пострадянському просторі. Я їх просив прочитати що-небудь з Нєкрасова або Паустовского. Вони замовкали і могли тільки відповісти, що колись читали їх у школі.

Для кремлівської політики російська мова стала як колір шкіри для расиста. Але найгірше не сама російська мова — мова Пушкіна чи Толстого, а якість тієї мови, яку захищає Кремль. Як давно ви слухали на російському радіо чи телебаченні прозові твори або поезію? Яку кількість жаргону ви вивчили завдяки російським серіалам? Як збагатилася ваша мовна культура після прослуховування російської попси?

Після першого президентського терміну Путіна вийшла невелика книга «Путінки» з висловлюваннями російського президента. Це і є російська мова — «мочіть», «обрєзать», «пиль замучітесь ґлотать», «адрєса, явкі, паролі»? Це і є той самий «вєлікій і моґучій», що його треба захищати за допомогою армії та флоту?

Колись я летів до Стокгольма через Таллінн, і, вбиваючи знічев’я час, підійшов до бару, за яким стояв немолодий, огрядний естонець. Ви ж пам’ятаєте радянські міфи про те, що від російської мови естонці хапаються за ніж? Я не став чекати реакції і запитав його — якою мовою можна з ним розмовляти. Він на мене м’яко подивився і відповів російською: «Покупаешь — говори». Він точно знав, що мова — всього лиш інструмент його бізнесу, а для бізнесу нема перешкод — ні мовних, ні політичних. Якби лишень Кремль про це знав.

Для мене, носія рідної російської мови, не було проблем ні для спілкування, ні для роботи в різних країнах, як і для моїх друзів і приятелів — контр-адмірала Шведського королівського флоту Алєкса Потоцкого, французьких дипломатів Алєксандра Кільчєвского і Алєксєя Шахтахтінского, директора Нобелівського фонду Міхаеля Сольмана, чиєю мамою була княгиня Оболєнская. Вони розмовляють російською, але їм ніколи не спаде на думку просити Путіна прислати танки для свого захисту.