Антирадянські історії

ПОХОРОНИ ТЕЛЕГЛЯДАЧІВ

У Липецькій області поховали 22-річного хлопчину, Діму Корольова. Загинув у Донецьку. Воював на боці сепаратистів. Мама Ольґа Корольова розповіла, чому її син потрапив в Україну. Як виявилося, він знайшов свою смерть в інтернеті, лаючись із прибічниками незалежності України, переписуючись із тими, хто шукав добровольців: «Крим, Південно-Східна Україна — це все наші, споконвічно російські землі, — писав їм Діма, — які були «віддані» свого часу Україні, що Україна — це штучно створена держава і що «бандерівці» повинні припинити гоніння на російськомовне населення південно-східних регіонів України, — згадує Ольґа. — На що ті відповідали приблизно в такому дусі: «Замовкни, москалю, це ви винні у всіх наших бідах!»»

Потім Ольґа Корольова розповіла кореспондентові «Комсомольской правды», що «Діма не міг залишатися байдужим до того, що творилося в Україні. Як тільки в листопаді минулого року почалася вся ця «заварушка» на Майдані, він намагався не пропускати жодної передачі, в якій висвітлювали події в Києві та інших українських містах. Він говорив, що якщо зараз не зупинити цих «бандерівців», які влаштували різанину в себе в країні, то вони доберуться і до Росії й убиватимуть наших людей».

На початку червня 2014 року в Липецькій області поховали чотирьох, в Ічкерії трьох, чотирьох в Інгушетії, кількох у Москві й Підмосков’ї, одного в Іваново. Судячи з уривчастих біографічних даних, це були люди різні за фахом, з різним досвідом, зокрема й військовою підготовкою. Більшість — цивільні люди без бойового досвіду. Деякі зовсім хлопчиська, як 22-річний Діма Корольов.

Зі всіх воєн за участю Росії на пострадянському просторі війна з Україною — найбільш «народна». Практично у всіх конфліктах, починаючи з 1992 року, брали участь так звані ополченці й добровольці — у Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії, Карабаху, Ічкерії і тепер в Україні. Не завжди конфлікти були виключно армійські, за участю професійної армії, але часто разом із військовими брали участь і найманці. На початку 1990-х років до Абхазії з’їжджалися воювати переважно жителі північнокавказьких республік, деякі з інших російських регіонів. На боці сепаратистів були казаки, кабардинці й балкарці, черкеси і карачаївці, осетини й інгуші. На боці грузинських підрозділів — українці. Перші місяці війни у Карабаху по обидва боки також воювали найманці. З азербайджанського летовища прилітав штурмовик з українським пілотом, у Карабаху літак збивала зенітна зброя, керована російським військовим.

Після розпаду СРСР для багатьох добровольців була одна мотивація — захистити близькі по духу і за походженням споріднені народи. Для адигів, кабардинців, черкесів і шапсугів такими є абхази. Однак в Абхазію поїхали і казаки, і чеченці, й інгуші. Через двадцять з гаком років багато хто з ветеранів-добровольців, як Ібрагім Яґанов, уважають, що романтизм воєнних років змінився розчаруванням. Абхазії допомагали ставати «незалежною державою», а вона залишилася російським протекторатом.

Серед добровольців в Абхазії були і не романтики, наприклад, чеченці й інгуші. Перше бойове хрещення там отримав відомий чеченський командир Шаміль Басаєв, за деякими даними, він пройшов вишкіл в ГРУ МО РФ. Ідейними найманцями були й казаки, провідники імперської політики, які вважали, що Абхазія має залишитися частиною Росії. З такою самою метою найманців скеровували захищати «російську територію» у Придністров’я.

Тоді, через рік після розпаду СРСР, для багатьох із «сірих гусаків» участь у сепаратистських конфліктах була «справою честі», вони готові були битися і помирати за збереження радянської території. На меморіальних кладовищах сепаратистських утворень можна побачити могили добровольців — їх продовжують шанувати, їм присвячують фільми і прославляють у телепередачах. Російських найманців за цих 20 років закидала доля й накази у ще віддаленіші краї, наприклад, у Сербію чи Сирію.

Участь російської армії в конфліктах на початку 1990-х років була найбезпосереднішою. Зброя була тільки у військових і з’являлася вона в загонах найманців цілком легально. Так само відкрито й офіційно діяли військові радники, які допомагали розробляти військові операції. Російське міністерство оборони розподіляло по колишніх радянських республіках арсенали й техніку — кому танки й літаки, кому — кораблі й гелікоптери. Всю цю техніку, якщо вона опинялася в «гарячій точці», використовували в сепаратистських війнах.

Пошуком, наймом і перевезенням добровольців займалися різні структури — від офіційних військкоматів до різних організацій, передусім, земляцьких. Для війни в Карабаху пошук добровольців у багатьох країнах здійснювала вірменська діаспора. Казані організації відправляли своїх добровольців. УНА-УНСО поставляла своїх вояків на війни в Абхазії та в Ічкерії. Тоді ще не було інтернету і громадською думкою ніхто не цікавився.

Нинішня війна на Сході України стала прикладом того, коли пошук найманців поставлений на серйозний, більш технологічний рівень. Окрім ветеранів різних воєн і членів націоналістичних організацій, найманцями в Україну приїжджають люди, які раніше не подумували вбивати й гинути на чужій землі. Романтизм найманців початку 1990-х років, що воювали за збереження СРСР, змінився романтизмом іншого сенсу — захист «русского міра». Ідеологічний привід для участі у війні мало чим відрізняється: зараз люди намагаються відчайдушно зберегти залишки «колишньої величі», без якої, як вони вважають, у Росії нема майбутнього, «Інакше все американці відберуть», — твердять російське телебачення і патріотичні сайти.

Нинішня війна в Україні здебільшого телевізійна, пропагандистська. Російське телебачення у всіх інформаційних програмах і ток-шоу наполегливо переконує російське населення в тому, що Росії та світові загрожують «український фашизм» і «бандерівці», які «вбивають безвинних росіян». Приблизно так само, як шість років тому про війну в Грузії. Окрім ненависті, пропаганда досягає бажаного результату — і в дорогу збираються добровольці. У Південній Осетії за півтора місяці до війни був створений табір прихильників молодіжної організації Євразійського руху. Наприкінці червня 2008 року неподалік села Кроз під Цхінвалі Євразійським рухом молоді (ЄРМ) було створено наметовий табір, у якому молоді люди вправлялися у стрільбі, пересувалися військовою технікою, наданою російськими військовими. Важливою частиною тренінгів стало вивчення інформаційних технологій — робота у блогосфері, створення сайтів, ведення інформаційної війни в соціальних мережах. Лідер ЄРМ Павєл Заріфуллін розповідав, що він приступив до формування загонів добровольців для надання допомоги Південній Осетії. Набір проводиться в Москві, Ростовській області і Кабардино-Балкарії.

Технологія, відпрацьована у Грузії, зараз задіяна в пошуку найманців для війни в Україні. Зайняті цим не лише євроазійці. Щоб захистити «русскій мір», до них приєдналися численні націоналістичні, право- і ліворадикальні організації та партії. Інформаційне забезпечення сепаратистів набагато потужніше і технологічніше, ніж шість років тому. Створено велику кількість сайтів, блогів і акаунтів у соціальних мережах.

Стараннями Путіна російське телебачення вийшло на рівень радянського — на каналах тільки один погляд і він суто офіційний, жодного опозиційного або пацифістського. Головний ньюсмейкер — Путін, чий рейтинг у червні 2014 року досяг 86 відсотків. За даними опитування «Левада-Центру», за інформацією про події в Україні «дуже уважно» стежать 20 відсотків, «доволі уважно» — 45 і «без особливої уваги» — 29 відсотків. «Добре» або «доволі добре» знається на подіях 41 відсоток опитаних. Такий самий відсоток вважає, що Росія має право захищати російськомовне населення за межами Росії. 45 відсотків опитаних за «пряму військову допомогу» або «військово-технічну підтримку».

В останньому опитуванні «Левада-Центру» є два цікаві питання. По-перше, як виявилось, інформацію про ситуацію в Україні 91 (!) відсоток населення отримує із програм телеканалів. По-друге, 64 відсотки оцінюють «цілком позитивно» або «радше позитивно» участь добровольців у військових діях в Україні.

Звісно, не всі 64 відсотки населення Росії готові пожертвувати своїми життями, вони, найімовірніше, «диванні бійці», але частина піддається пропаганді, заходить на сепаратистські сайти або сайти націоналістичних організацій. Деякі збирають речі і їдуть, не знаючи, якими повернуться — живими, скаліченими або в труні.

Телевізійна істерія за своєю потужністю близька до радянської відданості «планам партії та уряду». Або до північнокорейського оплакування чергового вождя. Тому цілком зрозуміло, який заряд ненависті отримав загиблий у Донецьку Діма Корольов, коли, як свідчить його мама, «дивився всі передачі поспіль».

Навряд чи хтось зможе отримати статистику кількості подібних телевізійних рекрутів. Російська пропаганда не лише морально калічить людей. Тепер вона і вбиває.