Антирадянські історії

«НАЦІЯ, ЩО ЧИТАЄ НАЙБІЛЬШЕ», ВИЯВИЛАСЯ НАЙБРЕХЛИВІШОЮ

У моєму радянському минулому було багато легенд, що допомагали людям відчути себе «пупом землі». Для цього на світанку більшовицької влади створювалися різні структури, що займалися пропагандою. Але оскільки досягнень у радянської влади майже ніяких не було, то їх треба було вигадати. До прикладу, легенди про те, що створили росіяни за всю свою історію.

У СРСР точно знали, що радіо придумав Алєксандр Попов, але не говорили, що перші досліди з електромагнітними хвилями провели француз Едуард Бранлі й англієць Олівер Лодж. А основоположником, творцем радіо є італієць Ґульельмо Марконі.

Або творці першого паровоза — не тато із сином Чєрєпанови, до них уже було зроблено кілька парових машин французом Коньо, американцем Евансом, шотландцем Мердоком, чехом Божеком. І перший літак був не російський. І перше книгодрукування було не в сучасній Росії. І взагалі, чимало різних легенд після розпаду СРСР розчарували багатьох, хто в них вірив.

Але ж вірять і донині. Вірять, що італійський «Fiat» старої моделі — це радянський автомобіль «Жигули». А автомат Калашнікова — не перероблений з автомата Хуґо Шмайссера, а ну зовсім радянський і навіть — російський. І так далі. Перелік винаходів і творів, поцуплених та привласнених, може скласти тисячі сторінок.

З історією такі самі проблеми. Крим ну ні з якого боку не російська назва, але вважається «русскім», оскільки завойований Російською імперією. А те, що Крим кілька тисяч років був і грецьким, і римським, і турецьким, і, звісно, кримськотатарським, у Росії мало кого хвилює. Технологія привласнення дуже проста й невибаглива — захотів і сказав, що Крим — «русскій». Поцупив і сказав, що це — споконвічно «русское».

Так «ісконно русскім» став «Авіамарш» — «все выше, выше и выше стремим мы полет наших птиц…», а насправді — поцуплений німецький марш «Das Berliner Jungarbeiterlied»[3], відомий ще з 20-х років минулого століття. І популярна радянська пісня «Маленький барабанщик» була поцуплена, спочатку вона мала назву «Lied vom kleinen Trompeter»[4].

Крали за радянських часів безбожно, небоязливо і безсовісно. Країна була закрита, за «залізною завісою». Не знали ні ті, у кого крали, ні ті, для кого крали. А крали все — ідеї, пісні, сценарії, винаходи, літаки і танки, автомати й автомобілі. Швидко називали поцуплене радянським або російським і так само швидко переконували населення, яке швидко, захоплено і беззаперечно вірило.

Відділ пропаганди ЦК КПРС був найважливішим органом радянської влади. Не важливо, як працював відділ промисловості чи сільського господарства, але радянське населення в чергах за сосисками або чехословацькими сандалями мало гордо казати, що СРСР — найвеличніша країна у світі. Пропаганда виховувала патріотів, яким не потрібно було думати своїми головами, за них думали в ЦК КПРС. Радянська брехня поширювалася в кількох напрямках.

Військова брехня складалася із численних «подвигів», що їх вигадували як військові, так і журналісти, письменники, художники, кінематографісти. Наприклад, Макс Альперт зняв постановну фотографію, відому під назвою «Комбат». До неї придумали історію політрука Клочкова. Потім за Клочкова придумали слова «Велика Росія, а відступати нікуди — позаду Москва!» Сама легенда про 28 героїв-панфіловців була створена в газеті «Красная звезда», спочатку 27 листопада 1941 року, в замітці військкора Васілія Коротєєва, у наступному числі — за авторства головного редактора Давіда Ортенберґа і літературного секретаря Алєксандра Крівіцкого. Саме Крівіцкій через багато років визнав, що фразу Клочкова придумав він. Таких «подвигів» було вигадано чимало, вони мали підтримувати бойовий дух радянських людей.

СРСР дуже любив воювати. Лише за перші 22 роки було десять воєн і великих збройних зіткнень. Брехали передовсім тому, що радянська армія рідко перемагала, а в 1939–1940 роках зазнала найбільшої поразки у війні з Фінляндією, втративши на полях битв понад мільйон осіб. Розповідати правду радянській людині було заборонено, а набрехати і розповісти казки — будь ласка. У Другу світову війну військова пропаганда була вже добре поставлена на конвеєр. Численні «герої» кидалися із гранатою на танки, грудьми закривали кулеметні гнізда ворога, а якщо гинули, то виключно мученицькою смертю. У всіх радянських фільмах про війну німці були карикатурними героями, вони смішно кричали, кривлялися, були миршавими і дуже злими. Приблизно так, як тепер у Росії змальовують «бандерівців».

У пропаганді головне було переконати населення в тому, що їхні страждання і недоїдання — тільки на користь радянській країні й особисто тов. Сталіну. Про штрафбати, де вбивали 99 відсотків солдатів, — ні слова. Про концтабори, що їх створювала радянська адміністрація на місці німецьких, — теж ні слова. Ніхто не смів розмірковувати над тим, чому втрати Німеччини були вчетверо менші, ніж у радянської армії. Або куди поділися після війни кілька мільйонів інвалідів. Щоб не сумніватися в брехні, радянський кінематограф видавав щороку кілька десятків ігрових і документальних фільмів. Традицію зберігає сучасне російське телебачення, цього разу щодо «бандерівців».

Інша категорія брехні — промислова й сільськогосподарська. Всі радянські газети були переповнені статтями й портретами численних шахтарів, металургів, доярок і ткаль, які перевиконували план у 10–20, а то і в 30 разів. Найцікавіше, що мало хто з радянських людей ставив собі запитання, як можна виробити в десятки разів більше, ніж планувала партія. У цьому випадку або партія складалася з ідіотів, або «стахановці» були високо-технологічними роботами. Те саме і стосовно корів, невідомо, з якої причини вони раптом давали надвисокі надої. І ніхто не міг пояснити або не хотів, чому за такого «розвиненого виробництва» у 1980-х роках спорожніли полиці магазинів і люди стояли в черзі за хлібом.

Наступна брехня про освіту. Поза сумнівом, праця радянської влади «щодо загальної освіти» не пропала дарма, і до 1940-х років населення вже могло читати твори Лєніна, Сталіна, Маркса й Енґельса. Читали ті твори, що їх схвалила влада, а ті, які не схвалила, читати було заборонено. Кількість робфаків, ПТУ, технікумів, інститутів і університетів неймовірно збільшилася. А результат? Він відомий. До прикладу, із величезного списку лауреатів Нобелівської премії радянських учених лише незначний відсоток: 11 — у галузі фізики, хімії та економіки (двоє — з фізіології — ще до більшовиків). Така сама ситуація і стосовно письменників: лише п’ятеро отримали премії з літератури, з них трьох (Буніна, Бродского, Солженіцина) переслідувала влада, вони стали вигнанцями. Лауреатів Міжнародної премії Миру виявилося ще менше: двоє — Ґорбачов, а також Андрєй Сахаров, удостоєний нагороди за дисидентську діяльність.

Прикладів брехні у всіх сферах життя радянських людей — безліч. Значна кількість людей, які народилися в СРСР, ще й досі переконана, що ніякої брехні не було, а все було — чистою правдою. Кілька поколінь людей виросли в умовах жорстокої пропаганди, у них не було альтернативної інформації, а будь-які спроби висловити свою думку присікалися жорстоко, аж до розстрілу. В таких умовах думати було страшно. Віра в радянську правду всотувалася з потом стахановців, кров’ю політрука Клочкова і маячнею програми «Время», яку зобов’язували дивитися все населення величезної країни.

Через 24 роки після розпаду СРСР на пострадянському просторі ситуація мало змінилася. На більшій його частині традиції брехні збереглися на колишньому рівні. Російська мова справді стала об’єднувальною для багатьох людей, але її, як у СРСР, використовують виключно для пропаганди. Російське телебачення має рейтинги не лише в самій Росії, а й у країнах Центральної Азії, частково на Кавказі, у Молдові, в Білорусі й у Східній Україні. Люди, як і раніше, оцінюють те, що відбувається у світі, з того, як їм розповідають з екрана російські коментатори, журналісти й «експерти». Вірус брехні вже проник у генетику, він як інфекція з тривалим терміном інкубаційного періоду. А точніше — як ракова пухлина, що роз’їдає свідомість.

Міф про «націю, що читає найбільше», насправді виявився лише напівреальністю. Не різноманітністю прочитаного і почутого, а кількістю брехні, що переконує людей у вірі кремлівській ідеології. Звикла до брехні людина не чинить спротиву, їй так зручно. Не треба шукати альтернативних джерел і дізнаватися правду. Брехня — солодка і приємна. Тим паче, коли вона супроводжується речитативом — «ми — оґромная вєлікая страна». Брехня не відповідальна: тебе обдурили, ти обдурив, усі раді й щасливі. Тільки чужоземці ніяк не можуть зрозуміти — звідки у радянських людей пристрасть до обману, до вихваляння своєї некомпетентності, нетерпимість до чужої думки і небажання дискутувати. Дискусія передбачає завжди якийсь обсяг знань, що допомагає аргументувати свою позицію. У «нації, що читає найбільше», як виявилося, цього обсягу знань не вистачає.

За понад сімдесят років радянської і двадцять три роки пострадянської влади створена лицемірна нація, у якої сформувалося кілька огидних рис: хамство, чванливість і зарозумілість, відраза до всього незрозумілого, нетерпимість до чужої мови й чужої культури, хизування неіснуючими перемогами та досягненнями, бажання розв’язувати конфлікти тільки силоміць, заперечення компромісів, прагнення захопити чуже, оголосивши його «споконвічно» своїм. Звісно, у цієї нації є мова — матюк і жаргон. І територія — «русскій мір», хоча йдеться не про росіян.

Насилу уявляю, що якась людина, Homo soveticus, раптом вирішила повірити в те, що, до прикладу, від Лєніна практично нічого не залишилося — тільки хімічна субстанція. Або, що «вєлікая Россія» спочатку була в межах трьох областей навколо Москви. Та, власне кажучи, і самому слову «Россія» неповних 300 років. Що слово «русскій» не є позначенням нації, а всього лише належності до території, прикметником. Що — знову-таки — радіо придумали не росіяни, паровоз теж, а літак — тим паче. Тому що визначення «нація, що читає найбільше», не має стосунку до знань, а тільки до кількості, накладу надрукованих книжок, більшість із яких були творами Лєніна, Маркса, Енґельса, Сталіна, Брєжнєва та інших численних радянських вождів.

«Нація, що читає найбільше», виявилася найнеосвіченішою і найбрехливішою. Частина пострадянського простору намагається вирватися з обіймів радянського міфу і стати іншою, тобто повернутися до своїх національних витоків. Агресивне неуцтво чинить опір і вбиває. Вбиває і бреше. Бреше і вірить своїй брехні.