Антирадянські історії

ПУТІН ТА ІСЛАМ

За кілька днів до священного місяця Рамадан у Криму співробітники російських спецслужб увірвалися в медресе хафизів у селі Кольчугіно Сімферопольського району, а педагога Айдера Османова відвезли на двогодинний допит. Як заявив муфтій Духовного управління мусульман України Саїд Ісмаїлов, окупаційна влада, крім того, що відкрито переслідує вірних, намагається розколоти мусульманську громаду. Судячи з подій, привід звичайний для російських спецслужб — «у Криму з’явився ісламський екстремізм, що його підтримує і фінансує Україна». Росія відновлює радянські традиції контролю над релігійними громадами.

Кіностудію «Таджик-фільм» за радянських часів називали «Басмач-фільм». Жарт грубий, але доволі точний. У Таджикистані знімали більшість радянських стрічок про басмачів — про бородатих, у кольорових халатах, чалмах і з грізними очима чоловіків, що їх знищували доблесні червоноармійці. Насправді, це басмачі знищували червоноармійців до кінця 1930-х років, але радянській пропаганді потрібні були «перемога» і «справедливість». Так вважали у відділі пропаганди ЦК КПРС і Державному комітеті СРСР з кінематографії, тому в режисерів і акторів роботи було багато.

Якщо порівняти кількість героїчних стрічок про перемоги над ворогами радянської влади, фільми про басмачів опиняться на першому місці. По-перше, басмачі — це загадка, а знищувати загадку — улюблена справа радянської пропаганди. По-друге, відточувався старий, ще з царських часів образ «бусурманина», одвічного ворога російського народу. З одного боку, в СРСР також жили мусульмани, з другого, як намагалася пояснити пропаганда, є радянські мусульмани, а є — антирадянські. Порівняння, схоже на маразм.

У Радянського Союзу завжди було багато внутрішніх ворогів. Усі 1920-ті й 1930-ті роки спротив більшовицькій владі чинили практично у всіх частинах радянської імперії. Повстання слідували за повстаннями. Населення не сприймало нової влади, яка почала знищувати історію, культуру і релігію. Центральна Азія і мусульманська частина Кавказу були для більшовиків найсерйознішим випробуванням. Придушували повстання жорстоко, з численними жертвами. З рідних домівок було вигнано мільйони людей, які згодом стали біженцями.

Радянську владу очолювали переважно вихідці з Центральної Росії, і оскільки вони оголосили себе атеїстами, то вирішили, що населення мало сприймати марксистське гасло «Релігія — опіум для народу». Нова більшовицька ідеологія будувалася на запереченні всього минулого, насамперед релігії. Частиною тактики радянської влади стало знищення храмів, незалежно від конфесій. Висаджували в повітря і руйнували церкви, синагоги, буддистські дацани, мечеті.

Іслам для більшовиків, які виросли у християнських і, частково, юдейських сім’ях, був незрозумілою релігією, з незрозумілою мовою й обрядами. Так було і в період захоплення Північного Кавказу в XVIII столітті, і продовжилося в XIX столітті в Центральній Азії. Відмінність колоніальної влади царської адміністрації від більшовиків була в тому, що після придушення опору губернатори й намісники не знищували іслам, а намагалися пристосувати його до управління імперією. У першій Державній Думі була мусульманська фракція, російська аристократія шанувала мусульманські роди і клани, роздаючи княжі титули та військові звання.

Царська адміністрація хоча й була колоніальною, але намагалася налагоджувати взаємини з окупованими мусульманськими народами: в обов’язки начальників повітів входило вивчення місцевих мов, а багато чиновників ставали відомими дослідниками історії і природи Центральної Азії. Православний священик Ніколай Остроумов у 1883 році почав видавати в Ташкенті першу газету тюркською (староузбецькою) мовою — «Туркестанську тубільну газету», перекладав і друкував твори російської літературної класики. У відповідь і населення виявляло повагу й пошану до колонізаторів, значна частина православних храмів у Туркестанському краї була зведена на пожертвування мусульман.

Із появою більшовиків все почало кардинально змінюватися. Колоніальна політика була замінена ідеологією, заснованою на знищенні культури і релігії. Загони комісарів об’їжджали міста і кишлаки в пошукові книг на арабській графіці, вважаючи, що це винятково релігійна література. Разом із Кораном у вогнищах палали рукописи і віддруковані в типографіях книги літературної класики та наукові трактати. До мечетей і медресе ставилися так само, як до церков у Росії, — висаджували в повітря і знищували.

Нова ідеологія викорінювала традиції, що складалися століттями. Пам’ятаєте фотографії 1930-х років, коли по Красній площі маршували спортсмени, хлопці й дівчата в трусах і майках? На такі паради привозили молодих людей і з Центральної Азії, наполягаючи на тому, що так населенню буде легше прощатися з «релігійними забобонами». Комісарам і на думку не спадало, що зазіхання над традиціями може викликати протистояння. Як і поява в центральноазійських містах горілчаних заводів, заборона обряду мусульманського одруження «ніках», обряду обрізання і заупокійні молитви.

Протистояння комуністичної влади й ісламу було завжди. Здебільшого збереження традицій стало справою підпілля — незважаючи на переслідування КДБ, таємно існували школи з вивчення Корану, потай проводили всі мусульманські обряди. Насправді в Центральній Азії весь радянський час існувало лицемірне ставлення до комуністичної ідеології і традицій предків: партійні секретарі запрошували муллу, щоб він прочитав заупокійну молитву («джаноза») за їхнім родичем, але на роботі вони були переконаними лєнінцями і марксистами.

В останні місяці існування СРСР таджицькі мусульмани виступили із законодавчою ініціативою юридично закріпити основи кількох релігійних традицій. Наприклад, вони пропонували заборонити в м’ясних магазинах продаж свинини і закріпити за жінками право самим вибирати — носити хіджаб чи ні. Тодішній голова Верховної Ради відхиляв законопроект, у відповідь казіят (управління мусульман) видав «фатву» — релігійне розпорядження, що забороняє ховати членів КПРС за мусульманським обрядом. Через якийсь час спікер парламенту стояв навколішки і благав відмінити заборону. Традиції перемогли лицемірство.

Кремль щодо релігійних конфесій провадить політику ЦК КПРС і КДБ. Після розпаду СРСР мусульмани, як і представники інших конфесій, уже без побоювання почали відновлювати храми і релігійні навчальні заклади. Цей процес підтримує населення, яке не забуло традиції предків. Дев’ять років президентства Єльцина були для мусульман порівняно спокійними. З приходом Путіна повертається контроль над релігійними організаціями і навчальними закладами. Причина та сама, що і в Радянському Союзі, — нерозуміння і страх. Як комуністів раніше, так і путінських чекістів зараз найбільше хвилює «умма» — мусульманська громада, її згуртованість.

Політика Кремля стосовно мусульман мало чим відрізняється від його ставлення до православних. Мета одна — якщо конфесія об’єднує багато людей, то вона має бути підпорядкована ідеології Путіна. З патріархом Кіріллом у нього склався цілком ідеологічний тандем: Путін відвідує у великі свята храм, у нього є духівник з імперськими поглядами, священики не приховують своєї підтримки ідеології «вєлікой Россії». Путіну здається, що йому вдалося підпорядкувати всіх, на урочистих прийомах садячи поруч патріарха Кірілла, головного рабина Бєрл Лазара, верховного муфтія Талґата Таджуддіна, інколи — очільника буддистів Дамбу Аюшеєва. Взаємини між Кремлем і главами конфесій майже як у СРСР, коли керівників релігійних громад затверджували в ЦК КПРС, але спершу — в КДБ. Путін для них зараз в одній особі.

Здається, Путіну багато чого вдалося — глави конфесій завжди погоджуються з ним, підтримують навіть у кривавих починаннях. Коли був захоплений Крим, то ні патріарх Кірілл, ні рабин Бєрл Лазар не обурилися з приводу переслідування парафіян УПЦ Київського патріархату і євреїв. Казаки напали на храм — Кірілл мовчить. Розписали стіни синагоги свастикою й антисемітськими погрозами — мовчить Бєрл Лазар. Таке ж стійке і тривале мовчання кліриків та релігійних чиновників з приводу тримісячної війни на Сході України, де живуть і православні, і євреї, і мусульмани.

Для втихомирення кримських татар на початку анексії була відправлена ціла делегація на чолі з головою Ради муфтіїв Росії Равілем Ґайнутдіном. Делегація виїхала, і ФСБ взялася за звичну роботу — переслідування інакшодумців та вірних. Найімовірніше, окупаційна влада почала розуміти, що проблема кримських татар розв’язується не в маріонетковому представництві — уряді Криму. І не в умовляннях офіційної мусульманської делегації з Москви. Проблема кримських мусульман набагато ширша та глобальніша, і що далі Путін застосовуватиме силу й тиск, то більше зростатиме спротив.

Для Путіна, як і його радянських попередників, релігійні конфесії — лише інструмент політики. Він, як і раніше, вважає, що вірян легко переманити на свій бік — досить посадити поряд із собою главу конфесії чи відвідати храм, мечеть і синагогу. Але потім трапляються конфузи, як це сталося одного разу з Рамзаном Кадировим. Той переплутав головні мусульманські свята і привітав земляків із настанням Курбана після закінчення місяця Рамадан. Утім, у Кремлі і зараз можна зустріти чиновників, які прославляють Воскресіння Христове під час Різдва.

Ставлення Путіна до релігії визначається не новозавітним розподілом функцій, він хоче мати все — і «богове», і «кесареве», часто опускаючись до непристойності, ображаючи релігійні почуття. Він може публічно пожартувати над французьким журналістом і запропонувати приїхати до Росії, де фахівці зроблять йому обрізання. Закінчення його «жарту» глибоко шокувало своєю безглуздістю і хамством: «Я порекомендую йому зробити цю операцію так, щоб у вас вже більше нічого не виросло». Дуже схоже на іншу відому фразу — «мочіть в сортірє». Путін навмисно образив одну з найважливіших релігійних мусульманських традицій, а також показав себе абсолютно неосвіченим християнином, який не має уявлення про одне з шанованих свят — Обрізання Господнє.

Писати про взаємини Путіна й ісламу складно і небезпечно, щоб нагадуванням про чергову безглуздість російського президента не образити почуття вірних. Ще 100 років тому склалася радянська традиція — що незрозуміле і не застосовне до марксизму-лєнінізму, те має бути знищено. Стійкий традиціоналіст Путін ставиться до релігійної свободи, як радянський прокурор Вишинскій до «ворогів народу». Рівні й згуртовані лави мусульман, звернені обличчями до Кааби, а не до Кремля, викликають у Путіна тривогу і страх.