Антирадянські історії

НЕДОПИСАНІ СЦЕНАРІЇ ПУТІНА

Після серпневої війни 2008 року в Грузії я зібрав усі доступні матеріали для книги «Росія — Грузія. Інформаційна війна». Інформації було так багато, що матеріал довелося скоротити і залишити на майбутнє. Крім одного розділу про те, як готувалася війна. Різні аналітики ламали списи і пера, доводячи один одному, хто був ініціатором війни. Найзавзятіші стверджували, що першою, звісно, вирішила напасти Грузія — країна, яка в 144 рази менша від Росії за площею. Причому напасти на своїй же території, з 1992 року окупованій тією ж Росією. Брехня породжує іншу брехню. І завертілося: «Цхінвалі, що мирно спало, три тисячі убитих мирних жителів».

Щоб написати реальну історію, треба позбутися 90 відсотків пропаганди. Колись мені довелося відповідати на запитання одного з дипломатів — як читати російські газети? Читати їх треба дуже уважно, тому що в сучасній російській пресі, що не має ні традицій, ні історії свободи слова, часто пишуть усе, що спаде на думку. Зокрема, як би не дивно це звучало, і правду. Точніше, завжди знайдеться обізнаний журналіст або «експерт», який вирішить показати свою поінформованість і напише статтю, яка більше нагадує сценарій майбутніх подій.

Коли я писав книгу про війну в Грузії, то вирішив наново перечитати російську пресу, зокрема й агентства, щоб знайти хоча б якісь натяки на війну, що готувалася. І несподівано знайшов відразу кілька сценаріїв, опублікованих у різних виданнях за кілька місяців до війни. Наприклад, у газеті «Труд» 23 липня було написано: «Жодних килимових бомбардувань не буде. Для того щоб столиця Грузії збезлюділа за кілька днів, досить вивести з ладу системи водопостачання і каналізації. Відомості про розташування і тих, і тих є у розпорядженні Генштабу ще з радянських часів. Крім того, авіаційної атаки можуть зазнати електростанції, структури теле- і радіомовлення, системи зв’язку. Втім, додають на умовах анонімності офіцери, силу і спосіб відповіді визначатиме політичне, а не військове керівництво країни».

Ще раніше, 13 червня, агентство «Regnum» опублікувало аналітичну доповідь «Перспективи війни в Закавказзі й Середній Азії». Перш ніж процитувати фрагменти доповіді, варто нагадати, що засновник і керівник агентства Модест Колеров до листопада 2007 року був також начальником управління Президента Росії з міжрегіональних та культурних зв’язків. Жодних слів із приводу «геноциду» або порятунку осетинської нації від «грузинського фашизму», про що згодом писали всі російські ЗМІ, не вживалося. Південній Осетії (або за Конституцією Грузії — Цхінвальський регіон), судячи зі змісту і висновків цієї доповіді, відведена роль плацдарму для припинення спроб Грузії інтегруватися в НАТО і контролю за трафіком нафти.

Проте Кокойти (самопроголошений президент невизнаної Південної Осетії) або не читав доповіді, або йому була відведена роль тільки спікера — захисника врятованого від геноциду осетинського народу. Все виявилося набагато банальнішим: якби приводом для вторгнення 58-ї армії було названо зближення Грузії з НАТО, то Кремль опинився б у делікатному для себе становищі, оскільки на референдумі у Грузії 5 січня 2008 року 77 відсотків тих, хто проголосував, віддали перевагу інтеграції в НАТО. Терміново був вигаданий інший привід — порятунок осетинського народу від геноциду. Проте за два місяці до війни висновки аналітичної доповіді агентства «Regnum» були очевидні — російське керівництво втрачало надію взяти Грузію під свій вплив.

Ось кілька цитат з цієї доповіді: «Сьогодні пріоритетним практичним і тактичним завданням Заходу в регіоні є реалізація проекту Транскаспійського трубопроводу, який міг би підживити трубопровідні артерії по лінії Азербайджан — Грузія — Туреччина, а також завантажити перевальні потужності грузинських портів. (…)

Після приходу до влади команди Міхеіла Саакашвілі Грузія передала свій суверенітет США, взявши на себе роль повноцінного буфера проти Росії, що перешкоджає можливості нарощувати її регіональні інтереси. Виведення російських військових баз з Батумі й Ахалкалакі, а також багатолітня масована анти-російська кампанія, розгорнена Саакашвілі, позбавила Москву будь-якого впливу в Грузії. У результаті Росія була змушена фактично відгородитися від регіону, заблокувавши транспортне сполучення через КПП на Військово-Грузинській дорозі і порти Поті і Батумі. (…)

Водночас Захід досяг значного успіху, зокрема, включивши всі три країни регіону в режим індивідуальної співпраці з НАТО, а для Грузії чітко зафіксувавши перспективу включення до Альянсу. США прямо заявили про те, що розглядають регіон як територію для розміщення елементів своєї системи протиракетної оборони (ПРО). (…)

Отже, політика США і їх союзників у Закавказзі знайшла практично консолідоване відторгнення Росії, Ірану й Туреччини. Азербайджану, Вірменії і Грузії, зрештою, доведеться вибирати свій шлях залежно від результату цієї позиційної боротьби: або будувати власну стратегію на свій страх і ризик, або ставати «розмінними монетами» американської стратегії «стримування», відповідальність за яку не понесуть ні США, ні Росія, ні Іран. Одне слово, вибір буде незадовільний. (…)»

Наприкінці доповіді наведено стратегічні напрями ударів по Грузії: «Кодорська ущелина — Гальський район — Очамчира: Грузія — Абхазія (за участю Росії); Цхінвал — Джава: Грузія — Південна Осетія (за участю Росії)». Тобто саме так, як сталося насправді в серпні 2008 року. Російські війська стягувалися до Південної Осетії з 2 серпня, міняли дислокацію після проведених на Північному Кавказі навчань.

Плани Кремля щодо України обговорювали більш відкрито й усі останні роки. Одні всерйоз писали про «фальшиву» історію України, про «незаконно переданий» Крим, про «пригноблюване» російськомовне населення південного сходу країни. Найзапекліші негідники, серед них і високопосадовці, стверджували, що українці — «нація, яка не відбулася», а «українська мова — штучна».

Антиукраїнську пропаганду будували за кількома напрямами. Двома основними були — неприйняття Західної України і співчуття Південно-Східній. У принципі, в «бандерівській» істерії не було нічого нового. Практично весь радянський час, починаючи з 1939 року, радянському обивателеві пропаганда вказувала на внутрішніх ворогів — мешканців захоплених Червоною армією Латвії, Естонії, Литви, західних областей України і Білорусі. Аж до розвалу СРСР, на думку радянських людей, там жили «антинародні елементи», які не визнають радянської влади.

Сучасна російська пропаганда намагалася утримати такі настрої в суспільстві, а кажучи про Україну, навмисно відокремлювала «наших» — з Донбасу, Одеси і Миколаєва від «не наших» — особливо зі Львова, Івано-Франківська і Тернополя. Цю схему біполярності в Росії досі підтримують, намагаючись переконати росіян у тому, що разом уся Україна жити не зможе. Приблизно так само пропаганда намагається впливати на російськомовне населення балтійських країн, принижуючи корінне населення.

Якщо з Україною боротьба за голови йшла завжди, то ситуація на півночі Казахстану утримується зусиллями найстарішого президента номенклатурного пострадянського простору Назарбаєва, який чудово усвідомлює кремлівську небезпеку. Це не означає, що у російськомовних мешканців немає шовіністичних настроїв, але їм поки що комфортно: і у зв’язку з лавіруванням Назарбаєва між мовними проблемами, і через високий, вищий, ніж у Росії, рівень життя. Але це не означає, що Кремль відмовився від зазіхань. Деякі політики періодично згадують частину Казахстану як територію «російських земель».

Читання російських газет і веб-сайтів — заняття важке й шкідливе для психічного здоров’я. Але воно необхідне, щоб зрозуміти і передбачити наступні наміри Кремля щодо сусідніх територій. За старою радянською пропагандистською традицією російські політтехнологи періодично запускають у ЗМІ інформацію або свої «аналітичні доповіді», щоб відчути настрої суспільства. Соціологи час від часу перевіряють громадську думку, яка, своєю чергою, залежить від потужності й люті інформаційної атаки або тривалості інформаційної війни. Наприклад, росіяни «розлюбили» грузинів відразу ж, з перших днів війни, після того, як на російському телебаченні почали говорити про «три тисячі мешканців Цхінвалі, які мирно спали». Так само швидко розлюбили й «українців» — і знову завдяки телебаченню.

Путін, якщо втримається після української кампанії, все одно не заспокоїться і продовжить «збирання земель російських». Важливо уважно читати російську пресу, слухати телебачення і стежити за новинами в інтернеті. Як завжди, російські політики балакучі й самовдоволені — небезпеку можна буде помітити. Урок Грузії має допомогти вчасно вжити заходів проти російської агресії.