Антирадянські історії

ПОВСТАННЯ В РОСІЇ ТА СРСР

Один із найусталеніших радянських міфів — СРСР був раєм для «братніх народів». Міф спокійно існував і підтримувався пропагандою, за якою ховалася найжахливіша частина історії імперії. Книги і фільми радянського часу переконували людей у тому, що численні вороги заважали будувати соціалізм і комунізм, не пояснюючи, що, по-перше, ворогами була значна частина населення, по-друге, приховували, що бунти, повстання й протести були всі 74 роки існування СРСР. Але якщо зазирнути вглиб історії, то традиції чинити спротив владі з’явилися набагато раніше. Відтоді, коли Московське князівство раптом вирішило стати державою, постійно захоплюючи все нові й нові землі. Населення захоплених територій чинило спротив, не бажаючи підкорятися новим правилам.

Із розпадом СРСР стало відомо багато фактів. До прикладу, у радянській історіографії щодо Грузії була створена абсолютно благодатна картина — після підписання Георгіївського трактату в 1783 році цар Іраклі II відчинив двері Російській імперії. Насправді у трактаті ані слова про добровільне входження Грузії до складу Російської імперії, у ньому йшлося лише про політичне заступництво. У 1801 році російський цар Павєл I підписує Маніфест про приєднання царства Картлі-Кахеті, посилаючись на прохання на той час померлого царя Ґіорґі XII і не звертаючи уваги на спадкоємців престолу, які протестували проти захоплення Грузії. Через 10 років до імперії було приєднано й Імеретинське царство.

У російській Вікіпедії скромно згадується тільки одне повстання грузинів проти російських окупантів у 1905–1907 роках. Насправді спротив почався практично відразу після анексії. Перше повстання почалося в Кізікі ще в 1802 році і в ньому взяло участь кілька тисяч грузинів. Через два роки повстання охопило гірські райони Картлі, під час придушення загинуло кілька тисяч осіб, заарештовано понад 300. У 1812 році — кахетинське повстання, в тому самому році шість тисяч грузинів воювали з окупаційними військами поблизу села Шилда і в Шатілі. У 1819 році — повстання в Імереті і Рачі, в 1820 році — кутаїське повстання. До 1918 року, поки Грузія не проголосила незалежність, було більше 25 бунтів, повстань, протестів та зіткнень.

Демократична республіка Грузія існувала з 1918 по 1921 рік. Незалежність Грузії була визнана радянською Росією 7 травня 1920 року, а через десять місяців країну захопила Червона армія. Але й тоді грузини не залишили в спокої тепер уже радянську владу: в 1924 році по всій Грузії почалося повстання, жорстоко придушене більшовиками. Заворушення і протести проти радянської влади супроводжували всю історію Грузинської РСР. У 1930-ті роки почалися масові репресії, на початку 1940-х років — арешти й масові страти активістів національного руху, в 1949 році — масові репресії проти студентів і викладачів Тбіліського університету, в 1951 році — депортація до Сибіру 20 тисяч «неблагонадійних». У 1956 році мітинги відбулися по всій Грузії. І так було до 1989 року, коли 9 квітня радянська армія жорстоко розігнала мирну акцію в Тбілісі.

Грузія — лише частина історії Російської, а потім Радянської імперій, у яких окуповане населення чинило спротив. Для цього були серйозні причини: з початку XIX століття царська адміністрація планомірно знищувала грузинську культуру — було введено заборону на освіту грузинською мовою, заборонено використання мови в богослужінні, знищено автокефалію Грузинської православної церкви, заштукатурено грузинські церковні фрески та замінено на інші — в «російській традиції», перебудовано частину храмів і монастирських комплексів.

Принаймні з XVII століття у різних частинах Російської імперії, що розширювалася, періодично спалахували бунти і повстання — повстання Івана Болотнікова, Селянська війна Степана Разіна, Пуґачовський бунт, казацьке повстання Кондратія Булавіна, польське повстання, заворушення в окупованій Центральній Азії. У 1861, 1877, 1878, 1907 і 1917 роках прокотилися повстання на Північному Кавказі, насамперед, в Ічкерії та Дагестані. У 1858–1859 роках у п’ятнадцяти губерніях Поволжя і Центральної Росії відбулося антиалкогольне повстання, 780 призвідників було арештовано і заслано на каторгу. В 1902 році повстання охопило Харківську і Полтавську губернії. З середини XVII і до початку XIX століть окупації чинили спротив чукчі, вони вели справжню війну з російськими військами.

На жаль, досі історики не склали точної статистики бунтів, заворушень і повстань за часів Російської імперії, але навіть за уривчастими відомостями можна робити висновок про сотні випадків. Окрім відомих, була величезна кількість місцевих і сільських бунтів, причиною яких стали земельні реформи та чиновницьке свавілля. На околицях імперії бунти і повстання тривали аж до зречення царем престолу. Найзначніше було в 1916 році — на більшій частині території сучасних Киргизстану, Узбекистану і Таджикистану. Під час придушення загинуло кілька сотень тисяч осіб.

В історіографії СРСР згадуються повстання часів Російської імперії, але практично нічого не йшлося про радянський час. Це була заборонена тема. Насправді повстань було не менше, ніж за царя, і придушували їх жорстокіше — зброя була досконаліша, країна була за «залізною завісою». Спокій оберігала цензура.

Ще в перебудовний час почала з’являтися перша інформація про розстріл новочеркаського повстання в червні 1962 року. Все почалося зі страйку на Новочеркаському електровозобудівному заводі. До робітників сталеливарного цеху приєдналися містяни. Люди на мітингу вимагали підвищення зарплати, у відповідь влада направила армію — озброєних солдатів і танки. Після того як протестувальники попрямували до будівлі міськвиконкому, в них почали стріляти. Загинули 24 людини, тіла яких влада таємно вивезла і поховала в чужих могилах. Було поранено 87 осіб, арештовано 240.

Роком раніше заворушення відбулися у Краснодарі, того самого 1961 року — в Александрові й у Муромі Володимирської області. У 1959 році під час придушення в казахстанському Теміртау було убито 11 осіб, 70 осіб було арештовано, з них п’ятеро засуджено до розстрілу. В 1975 році морський офіцер підняв повстання на протичовновому кораблі «Сторожевой», придушене за допомогою військових бомбардувальників. Ініціатор повстання капітан 3-го рангу Валерій Саблін був засуджений до розстрілу.

Найбільше повстань було в перші роки радянської влади. Чинили спротив більшовикам жителі Далекого Сходу і Сибіру. В 1924–1925 роках було повстання тунгусів і якутів. У 1931–1934 роках відбулося Казимське повстання хантів і ненців, тоді ж — Уровське повстання в Забайкальському краї. Амурські казаки і селяни бунтували в 1924 році. У Криму в 1929–1930 роках було Алакатське повстання. Загалом із 1954 року в СРСР відбулося понад 70 повстань і масових мітингів. Кількість загиблих обчислюється сотнями, поранених — тисячами, кілька тисяч було притягнуто до кримінальної відповідальності, зокрема й до вищої міри покарання — розстрілу. Географія заворушень — практично весь Радянський Союз.

Укладачі списків, проте, уточнюють, що вони неповні. Лише зараз, останніми роками, дослідники намагаються відновити хронологію і подробиці подій. Чеченський історик Маірбек Вачаґаєв, наприклад, має матеріали про повстання на Північному Кавказі в 1919, 1920, 1921, 1924, 1930, 1937, 1942, 1973 роках. У сучасній Росії більшість архівів закриті, нинішня влада, як і раніше, побоюється розголосу документів та інформації.

Французький письменник і мандрівник маркіз Астольф де Кюстін на запрошення імператора Ніколая I відвідав Росію і через чотири роки видав у Парижі книжку «Росія в 1839 році». Невідомо, з якої причини імператор запрошував француза, але книга виявилася першою гідною критикою Росії. Образно Астольф де Кюстін назвав Ніколая I «тюремником однієї третини земної кулі», і саме французькому публіцистові належить визначення «Росія — тюрма народів». Знаменно, що перший повний переклад російською мовою книжки Астольфа де Кюстіна з’явився тільки в 1996 році. Її, найімовірніше, в оригіналі читав Лєнін, який повторив фразу про «тюрму народів» у 1914 році, у своїй статті «До питання про національну політику». Як будь-який популіст, Лєнін любив критикувати своїх попередників, але, прийшовши до влади, зумів повторити злочини у багато разів жахливіші. Лицемірний вождь писав про свободу, рівноправність і закони, але став ініціатором створення величезного концтабору, всередині якого переслідували, принижували, вбивали і все це видавали за «народне щастя». Нарешті, в 1983 році президент Рональд Рейґан дав ще одну оцінку ситуації в СРСР, назвавши його «імперією зла».

І на завершення — досить різке резюме викладеному, автором якого був російський поет Фьодор Тютчєв: «Російська історія до Пєтра Велікого суцільна панахида, а після Пєтра Велікого — одна кримінальна справа». Століттям пізніше невідомий радянський пропагандист придумав два чудові й доволі точні визначення — «капіталістичний світ» і «соціалістичний табір». Мабуть, під «табором» малося на увазі щось згуртоване, а вийшло правильне — табір, колонія, в’язниця.

Визначити «якість» російських та радянських бунтів і повстань просто: у Російській імперії люди виходили на вулиці й майдани, протестуючи проти економічних і соціальних проблем. Вони не вимагали політичних свобод, за винятком повстання декабристів 1825 року і Лютневої революції 1917 року. На околицях імперії бунти і повстання були спрямовані проти окупації та політики царської адміністрації. У перші роки радянської влади населення чинило спротив більшовикам і колективізації. Починаючи з 1950-х років, у національних республіках з’явилися перші визвольні рухи, що закликали до незалежності.