Антирадянські історії

НЕПОТРІБНА СВОБОДА

Років дев’ять тому я потрапив у жахливу ситуацію: кілька днів не міг пояснити студентам університету Майамі в штаті Огайо, що таке російська свобода слова. Юні американці ніяк не могли зрозуміти, чому в російському Кримінальному кодексі є статті, за якими можна ув’язнити журналістів, і чому, коли в Росії вбивають журналістів, ніхто не виходить на вулиці й не протестує, а також чому журналісти мовчать, коли влада закриває їхні газети, журнали, телеканали або радіостанції. Щоб пояснити стан суспільства, що так байдуже ставиться до свободи, довелося б переказувати історію Росії, принаймні останніх п’яти-шести століть. Вихід знайшовся несподівано: перед черговою лекцією я придумав невеличку казку, з упізнаваними героями і зрозумілим фіналом.

Ось уявіть собі великий зоопарк. Різні тварини представляють звичайні професії. Наприклад, вовки — це журналісти. Перший директор зоопарку був на прізвище Лєнін, другий, звісно, Сталін, потім Хрущов, потім Брєжнєв. Вовки у клітках жили привільно — їх двічі на день годували, за ними прибирали і доглядали. Єдиним обов’язком вовків було — похизуватися перед відвідувачами зоопарку, для перестраху треба було кілька разів рикнути або повити.

Одного дня прийшов новий директор зоопарку на прізвище Ґорбачов, він відкрив клітки і сказав: «Вовки, тепер у нас перебудова і гласність, ви — вільні». Вовки вискочили з кліток, побігли світ за очі. Хто в ліс, хто в поле — раділи свободі. Через якийсь час вони охляли, животи позападали, зголодніли. Вони народилися в зоопарку, і ніхто їх не вчив полювати. Новий директор зоопарку на прізвище Путін єхидно глянув на худих вовків, які блукали навколо зоопарку, відкрив клітку і запропонував повернутися до дворазового харчування і нічогонероблення. Вовки повернулися.

Студенти вислухали, і, здається, нарешті зрозуміли. Одна зі студенток запитала: «Це ж не свобода?» Ні, це не свобода, це таке суспільство, де бути вільним — невідомий стан. До свободи слова ставляться як до «свободи написати все, що спадає на думку», а політичні свободи залежать від того, що накажуть. «Чєво ізволітє-с», — говорили персонажі російської літератури, звертаючись до старшого за чином і станом, від яких, власне, і залежала свобода того, хто запитує. «Чєво ізволітє-с», — говорили кріпосні селяни, за ними повторювали їхні нащадки, начебто вільні після скасування кріпосного права в 1861 році, які до того виховали за 300 років рабського існування два десятки поколінь людей, що визначали свою «свободу» начальницьким окриком і підневільним життям. А скільки селян було в паніці від того, що їм даровано свободу, вони не вміли і не хотіли нею розпоряджатися. Легше було заламувати бриля перед паном і задовольнятися тим, що дозволить господар.

Коли російські ліберали в XIX столітті писали свої твори, в яких запитували — «Що робити?» і «Хто винен?», вони не знали відповіді, але хотіли бачити Росію такою, якою їм уявлялася Європа — чистою, гарною, освіченою і культурною. Такою, як Швеція, де закон про свободу друку було ухвалено ще в 1766 році. А в Польщі обговорювали і ще раніше — в 1532 році. Лібертаріанці розвивали свої погляди і теорії економічної свободи з кінця XVIII століття, а в Росії, вже сучасній, усього шість років тому голова Конституційного Суду Валєрій Зорькін назвав концепцію «лібертарного права» розпустою.

Нерозуміння Європи і Росії — вічна біда двох абсолютно різних систем цінностей та досягнень. Те, що в Європі незаперечне, — право на свободу слова, право на вибір, право на економічну свободу, в Росії сприймається з позицій XIX століття, з того самого часу, коли підневільні селянин і робітник мали ненавидіти свободу. З російським підневільним було простіше, проблеми Росії почалися із захоплення територій, коли російські імператори отримували не лише нові землі, річки і морські простори, а й людей, які чинили спротив придушенню своїх свобод, традицій та законів. Лише кровопролитні жорстокі війни, вбивства мільйонів людей, вигнання їх з рідних земель змогли на якийсь час заспокоїти окуповані землі й народи.

Кривава історія Російської імперії — зовсім не пишномовне визначення подій останніх століть. Легше було позбутися людей, що чинять опір, як черкесів і абхазів, аніж намагатися навчити їх рабському співіснуванню. І всі ці століття до людей ставилися як до неминучого зла, пригноблюючи їхні традиції, руйнуючи їхні культури, знищуючи їхні мови. До радянської частини імперської історії володарі однієї шостої частини суші підійшли вже як підготовлені колонізатори, добиваючи все, що могли зберегти, передаючи від предків до предків окуповані народи. Окупанти не змогли придушити головного, що зберігали люди, — бажання бути вільними.

В один із днів російсько-грузинської війни у серпні 2008 року я спустився в підвальний магазинчик у центрі Тбілісі, щоб купити води і чогось поїсти. До мене підійшла літня грузинка, вона вимовила фразу, яку я ніколи не забуду: «Якщо ми, грузини, такі погані, то чому вони гірші за нас». Хто «вони» — і так було зрозуміло, але в самому реченні було висловлено все ставлення грузинів до російської окупації. Нема тих 200 років спільного життя і, як запевняли в радянських підручниках, «спільного щасливого співжиття», у людей є історична пам’ять, що не дозволяє їм забути те, що сталося два століття тому.

Ця історична пам’ять прокидається у багатьох — грузинів, українців і молдовців, казахів і таджиків, татар і чеченців. У цій пам’яті зберігається те, що ретельно приховувалося, — вбиті предки і спалені аули, підірвані церкви і мечеті, депортація, репресії і розстріли, знущання з мови і культури. Але відчуття свободи зберігалося завжди.

Тоді, шість років тому, я повернувся із Грузії до Москви і кілька разів намагався переказати ту фразу літньої грузинки, щоб росіяни усвідомили те, що накоїла їхня влада. Ще кілька місяців тому вони із задоволенням поїдали привезену мною чурчхелу, пили грузинське вино, слухали нові диски з грузинською музикою, а тепер між ними та мною з’явилася величезна стіна недовіри, ненависті й злості. Вони зненавиділи грузинів в одну мить, неначе ці низькорослі диригенти в Кремлі змахнули руками і народ здурів воднораз. Тоді я зрозумів остаточно, що любити, а через день ненавидіти можна тільки чуже. Любили, бо захопили, зненавиділи, бо їм сказали: «Годі, ми ситі вашою фальшивою любов’ю».

Гаразд, грузини — кавказці, з незрозумілою для росіян культурою і зовсім незрозумілою мовою. Але що трапилося з росіянами, які раптом розлюбили українців? Нічого — все те саме, що з чеченцями і грузинами, — вони захотіли бути вільними, а росіяни цього не хочуть. Росіяни зараз переживають стан злого й агресивного чоловіка, якого періодично покидають дружини через те, що їм страшно і боляче жити з п’яницею та неробою.

Росіяни ненавидять свободу, не розуміючи її. Свободу, яка дозволяє жити і бажати свободи ближньому. Свободу, яка дозволяє працювати і заробляти. Свободу, яка позбувається сили, агресії і тупого придушення.

У недавньому минулому була одна спроба зробити людей вільними. Міхаіл Ґорбачов проголосив гласність і перебудову, дозволив говорити правду і закликав до «консенсусу», абсолютно незрозумілого людям, які жили кілька століть в ідеологічному й економічному рабстві. Свободу не прийняли, її злякалися. Тому що свободу не можна дарувати, за неї треба боротися.

Проведіть невеликий експеримент. Візьміть тексти державних гімнів, адже гімни — це віддзеркалення менталітету і культури народів, їхніх прагнень і бажань. Порівняйте гімни Грузії, України та Росії, і ви зрозумієте, що в серці українця, грузина та росіянина. У вірші Павла Чубинського, який є основою гімну України, чотири рази згадується слово «свобода» і п’ять разів слово «воля». У грузинському — тричі, а кінцівка не залишає сумнівів в тому, що проголошує гімн, — «да дідеба тавісуплебас, тавісуплебас дідеба!», «слава свободі, свободі слава!» У російському гімні слово «свобода» трапляється тільки один раз і то як прикметник, безвідносний до людей.

Можливо, колись Росія позбудеться міхалковського імперського гімну і прийме «свободу» як належне і необхідне кожній людині. Але для цього треба зрозуміти кожного, хто живе поруч, чиїх предків захопили 500 років тому, а чиїх — пізніше. У російській Конституції народ — це влада. Поки що все навпаки — влада знищує народ, який смиренно чекає дозволу стати вільним. Так не буває.