Антирадянські історії

РОСІЙСЬКО-РАДЯНСЬКА РЕЛІГІЙНА МІФОТВОРЧІСТЬ

Пострадянський простір живе подвійним, а то й потрійним життям. Кілька поколінь людей народилися в часи Сталіна, Хрущова і Брєжнєва, а це означає, що рівень їхнього життя встановлювали КПРС та інші партійно-господарські органи. Життя було розписане за пунктами для всіх. Партія знала, хто і де має навчатися, якої національності мають бути майбутні інженери чи лікарі, де вони працюватимуть за «розподілом», скільки отримуватимуть «зарплати» і коли їм дозволять вступити в партію. Життя радянської людини регулювали парткоми, райкоми, міськкоми й обкоми, якими, своєю чергою, керував ЦК. Нагляд здійснювали КДБ і численні помічники — піонери (юні друзі міліції) та комсомольці (оперативні комсомольські загони), а також дружинники й таємні інформатори. За 74 роки виросло кілька поколінь слухняних людей, для яких розпад СРСР став особистою трагедією, — вони залишилися без спрямувальної ролі ЦК КПРС.

Пострадянська людина — дивна істота, яка постійно шукає шлях не стільки для себе, скільки для довколишніх, бажано для всіх. У блогосфері добре помітний характер пострадянської людини — яка не бажає дискутувати й обговорювати, вона відстоює свою позицію, навіть якщо позиція ця абсурдна. Якщо опонентові докази не зрозумілі, то їх часто повторюють, але вже з матюками та образами. Вважається, що так можна добитися визнання, а матом — зміцнити своє лідерство. Раніше матом у соціалістичному суспільстві лаятися не було прийнято, хоча, звісно, лаялися. Тепер на зміну радянському лицемірству прийшла пострадянська «відкритість».

24 роки тому люди вирвалися зі стану загального контролю й поринули в уявну, досі невідому свободу. Хто міг — надягли джинси і кросівки, купили пачку «Marlboro» й потрапили в потаємне, досі заборонене. Весь радянський час людей переконували, що вони «читають найбільше», і вони таки повірили в це. Тепер вони безсоромно пишуть про геополітику, дають оцінки політикам, практично все знають про НАТО і напам’ять вивчили закутки Нью-Йорка. Геніальний одесит Михайло Жванецький про таких написав дуже давно: «Розмірковуймо про крах і успіх Голлівуду, не бачивши жодного фільму. Зіштовхуймо філософів, не читаючи їхніх робіт. Сперечаймося про смак устриць і кокосових горіхів з тими, хто їх їв. До хрипоти, до бійки, сприймаючи смак їжі на слух, колір на зуб, сморід на око, уявляючи собі фільм за назвою, живопис за прізвищем, країну за «Клубом кіноподорожей», гостроту думок за хрестоматією».

Жванецький написав про радянських людей, які за цей час ніяк не змінилися, — вони, як і раніше, все знають, із задоволенням обговорюють плітки, чутки і все, що їм піднесе російська пропаганда, яка відновила традиції радянської агітації. До прикладу, справи церковні. Всі радянські люди знали, що «релігія — опіум для народу». Більшовики постаралися, з 1917 року руйнуючи, висаджуючи в повітря, спалюючи храми, мечеті й синагоги, розстрілюючи священиків і ченців. У 1914 році на території Російської імперії, за офіційними даними, налічувалося 54 174 православні храми, включаючи монастирні, домові, цвинтарні, недіючі й приписні, але без урахування військових церков, а також 25 593 каплиці, 1025 монастирів. У 1987 році в СРСР залишалося 6893 православні храми і 15 монастирів.

Куди щезли 47 281 храм і 1010 монастирів? Що трапилося з тисячами мечетей і синагог? І як населення Росії геть усе раптом стало релігійне, а пострадянські патріархи, що їх колись затверджували в ЦК КПРС, раптом заговорили про свободу віросповідання? І чому в діяльності РПЦ і проповідях її ієрархів усе більше звучать антизахідні, антиєвропейські гасла, дуже схожі на пропаганду радянського часу? Одна із сучасних легенд, яка має налаштувати росіян проти Європи, це — «безбожництво західного світу». Нема сенсу говорити про кількість християнських церков у Європі, що належать до різних конфесій, — католицьких, протестантських, євангельських та інших. Але штучне протистояння «православних із Заходом», ініціатором якого є РПЦ, не підтверджується статистикою.

У суто православних країнах Євросоюзу кількість церков виглядає інакше, ніж розповідає пропаганда. У Болгарії 2600 парафій, близько 1500 священиків, 120 монастирів. У Румунії — 11 000 осіб духівництва, 13 000 парафій, монастирів, скитів, 531 чернеча громада. У Греції налічується 81 митрополія, 105 єпископів, 8857 священиків, близько 8000 парафій, 598 монастирів і скитів (чоловічих — 232, жіночих — 294, скитів — 72), 4087 чернечих, 24 726 непарафіяльних церков — цвинтарних, тюремних та інших. Оскільки РПЦ тривалий час була частиною ідеологічного апарату КДБ і ЦК КПРС, то навчилася брехати так само, як комуністи.

Інший бік цієї брехні — «єдиновірство», під яким я все ж розумію віру в Христа. Але якщо в резиденції патріарха РПЦ вважають, що «єдиновірство» обмежене тільки православ’ям, то зовсім не зрозуміло, що відбувається у відносинах із Грузією. Історично церкви створювалися в різний час і різними проповідниками: Київська Русь хрещена за візантійським обрядом у X столітті, Грузія прийняла хрещення у IV столітті, православ’я проповідували святі отці з Каппадокії. Різна історія, різні витоки, різний «вік», але РПЦ була імперською церквою, а Грузинська православна церква (ГПЦ) позбавлена автокефалії у 1811 році імператорським указом і з мовчазної згоди Святійшого Синоду. В 1801 році Російська імперія окупувала Грузію, а 21 червня 1811 року Синод РПЦ просто зняв Католікоса-Патріарха Антонія II з посади, як потім робили вже комуністи. Автокефалію Грузинська церква прийняла від православної церкви Антіохійської ще в 467 році, тобто вона старша за Російську на шість століть. Проте вік, виявляється, ні до чого, коли церква втягнута в політику. Автокефалія ГПЦ була відновлена тільки в 1917 році, а в 1921 році, після другої окупації, вже радянською Росією, знову була втрачена.

Якщо ви захочете зазирнути в інтернеті на сайти РПЦ або неофіційні сайти діячів РПЦ, то навряд чи знайдете історію про те, як після позбавлення ГПЦ автокефалії була практично заборонена в обрядах грузинська мова, що її один із чиновників імперської адміністрації назвав «собачою мовою». У багатьох грузинських храмах, що належать до VI–XIII століть, були затерті фрески і над ними написані нові — згідно з канонами РПЦ. Приблизно так, як зараз відбувається з грузинськими храмами в Абхазії, за мовчазної згоди Московського патріархату. Так само, як це відбувається на окупованих російською армією територіях Криму, частині Донецької та Луганської областей.

РПЦ давно перетворилася на партію. За радянських часів вона була частиною ідеології комуністів, разом із КДБ ретельно стежила за парафіянами і священиками, погоджуючи призначення ієрархів у ЦК КПРС. Тепер виконує ті самі функції при Кремлі. Вірні, які виконують церковні обряди, дотримують посту, читають Євангеліє та відвідують церкву хоча б у неділю, в Росії, як і раніше, складають лише незначний відсоток населення. Але, згідно з опитуваннями, всі — «православні». Як ще 30–40 років тому — «Лєніна не читав, але підтримую». До «православної партії» почали примазуватися випадкові люди — корупціонери й бандити, чиновники й чекісти, яким, якщо прочитати заповіді, не те що бути «православним» — до храмів за гріхи підходити не можна. Однак — приходять, отримують відпущення, після якого йдуть далі грішити.

Усі задоволені. РПЦ — кількістю «вірних», Кремль — співпрацею із РПЦ. Батюшки благословляють зброю для вбивства людей. Священики на полігонах стріляють з автоматів і гранатометів. «Віруючі» бойовики «ЛНР» і «ДНР» заходять до храму зі зброєю. Самодіяльні художники малюють ікони з портретами Сталіна і Путіна, не канонізованих церквою. Інколи РПЦ робить заяви, що їх розцінюють як політичні, хоча і зі згадуванням християнських чеснот.

Важко уявити країну, в якій на головній площі лежить мумія диявола, з волі якого вбивали священиків і руйнували храми. Але ця країна існує — Росія, в якій є РПЦ. У країні посилюється фашизм, у якому переплітаються націоналізм, комунізм і те, що вони називають «православієм». Фашисти йдуть у церкву, де чують проповіді про любов до ближнього свого, потім виходять на вулицю та вбивають «ближнього свого».

Радянсько-російська релігійна міфологія — це жахливе переплетення неосвіченості й бездуховності, потрібне владі, щоб контролювати людей, які не знають ні марксизму-лєнінізму, ні Біблії, ні, тим паче, основ ринкової економіки і демократії. Пострадянські люди досі переконані, що християнство чимось близьке до тієї диктатури радянсько-комуністичного штибу, в якій вони жили останні майже сто років. У Росії вигадали своє «православіє», своє «християнство», і пропаганда постійно переконує населення в тому, що християни-французи або християни-італійці — не справжні. Маніпуляція православ’ям має старі традиції, починаючи від Пєтра I, який створив державну церкву, зробивши себе її очільником. Гульвіса і багатоженець почав уособлювати російське православ’я. Маніпулювання продовжилося і в СРСР. У фільмі Сєрґєя Ейзенштейна «Александр Невский» прозвучала фраза, яку досі більшість сприймає як цитату переможця міфічного бою на Чудському озері: «Хто до нас із мечем прийде, той від меча і загине». Не міг же радянський кінематограф у 1930-х роках цитувати Євангеліє від Матвія: «Тоді сказав йому Ісус: поверни меча твого на його місце; бо всі, що взяли меча, від меча загинуть». Сценарист Пьотр Павлєнко, поцупивши цитату з Євангелія, додав пропагандистське речення: «На том стояла і стоіт русская земля!» У Євангелії цієї фрази точно не було.

Маніпулювання релігією не має жодного стосунку до віри. Люди так часто плутають стояння в церкві з вірою, що офіційна кількість «православних» у Росії — 73 відсотки — викликає здивування. Це ті самі 73 відсотки, які ще недавно були комуністами, комсомольцями і піонерами. Релігія перетворилася на партію, а вірою почали маніпулювати: ну не може істинний вірянин потурати Путіну у вбивстві єдиновірців, дозволяти йому під надуманими приводами захоплювати частину «єдиновірної» Грузії та України. Маніпулювання і безсоромна пропаганда насильства вбивають релігію.