Антирадянські історії

ВЛАДА НАВМИСНО ВИХОВУЄ ЛЮМПЕНІВ

Час від часу російські телеканали купують кадри західних телекомпаній, у яких поліцейські, як це йдеться у коментарях, перевищують свої повноваження, б’ючи затримуваних людей, яких підозрюють у скоєнні злочину.

Важко зрозуміти, з якою метою (ви ж розумієте, що зараз телебачення просто так нічого не показує — скрізь можна віднайти ідеологічний контекст) демонструють ці кадри. Якщо для того, щоб показати «їхню вдачу», то зрозуміло. Але не ясно, чому ті самі канали абсолютно спокійно показують у численних кримінальних передачах те саме, але вже здійснюване російськими міліціонерами, а коментарі — протилежні за змістом.

Російські телеканали рясніють величезною кількістю передач і фільмів кримінальної тематики. Більшість із них готуються безпосередньо прес-службами підрозділів МВС чи за їхнього активного сприяння. До списку треба дописати програму «Человек и закон», кримінальні сюжети в інформаційних програмах. Навряд чи помилюся, якщо додам до цього списку телевізійний «десерт» — рулони російського «мила»: серіали на тему «доблесна російська міліція захищає конституційні права громадян». За радянською звичкою саме фільми стають наочним посібником у виховній роботі з громадянами. Як колись — якщо герой фільму «Комуніст» умирав за партію, багато хто його наслідував…

Тепер про дивацтва телепрограм і фільмів, про виховну роль яких має бути повторено ще неодноразово. Мало який сюжет із кримінальних передач не супроводжується кадром із фізіономією затриманої (не заарештованої!) людини (не засудженої, не злочинця!), в синцях і набряках. Ці кадри мають закріпити у співгромадян усталену думку, що покарання наздожене будь-кого. Але дивне інше: журналісти, які випускають в ефір ці кадри, є співучастиками того, що юридичною мовою називається порушенням закону. Стаття 118 Конституції РФ стверджує: «Правосуддя в Російській Федерації здійснюється тільки судом». У статті 21 є і такі рядки: «Ніхто не може бути підданий катуванню, насильству, іншому жорстокому або такому, що принижує людську гідність, поводженню чи покаранню». Інакше кажучи, якщо ви побачили, як міліціонер чи (Боже, збав!) омонівець навідліг лупить кийком або ногою в черевику з товстою підошвою, намагається влучити у печінку чи в пах, ви можете сміливо говорити, що цей представник правоохоронних органів порушив закон. Але якщо вам щодня те саме демонструють на телебаченні? Ви можете вимкнути телеприймач, але сотні тисяч, мільйони співгромадян побачать самосуд міліціонера і вважатимуть, що так і має бути…

У міціліонера, який читає ці рядки, або у громадянина, який співчуває міліціонерові, може виникнути й інше запитання: а раптом це злочинець? Раптом ця людина скоїла щось таке, що синець під оком і зламане міліцейським кийком ребро — лише незначна міра покарання?

Тим, хто хоче отримати відповіді на ці запитання, варто почитати кілька книг, названих законами Російської Федерації: Конституцію, Кримінально-процесуальний кодекс, Кримінальний кодекс. Але громадяни зазвичай не читають товстих книжок, якщо це не детектив. Але чому їх не читають журналісти? Чому журналісти, що показують кричуще порушення закону, видають в ефір кадри, не коментуючи їх, не нагадуючи глядачам про існування закону, до прикладу: «Ми показуємо момент затримання підозрюваного (не злочинця!) і вимушені сказати, що дії міліціонерів порушують закон»? Усе, більше від журналіста нічого не вимагається.

Здається, кількість людей із вищою юридичною освітою у вищих ешелонах російської влади велике як ніколи. Хто міг мріяти про те, що президентом буде юрист, учень самого Анатолія Собчака? Торжество закону президент замінив поняттям «диктатура закону», що не рівнозначно ні за замістом, ні за сприйняттям регіональними і відомчими чиновниками, їм більше до вподоби новий винахід у юриспруденції — міра покарання «мочіть в сортірє».

Однак повернімося до телевізора. Уже з десяток років у журналістському середовищі періодично спалахують розмови про необхідність Кодексу честі або якогось документа, що засвідчив би повагу журналістів до етики журналістської професії. Майже десять років тому молодими журналістами-романтиками була підписана Московська хартія, про існування якої забули через три-чотири роки. Мабуть, багато моїх колег зрозуміли, що в не правовій державі дотримання етичних норм і зобов’язань неможливе. Не тому, що залишилося мало чесних журналістів, а тому, що владі вони не потрібні.

Звісно, журналісти не юристи, не учасники судового розгляду чи розслідування. Проте журналісти (і це правда) люблять підкреслити, що вони відображують дійсність, і не більше. Неправдою лише можна назвати байдужість перед законом, небажання бути відповідальним за те, що влада використовує журналістику для власних потреб. Владі потрібно створити громадську думку з приводу «законності» дій федеральних військ в Ічкерії? І на екранах з’являються російські генерали, які із завидною фантазією розповідають про кількість убитих чеченських бойовиків (якщо так багато вбили, отже, там справді громадянська війна!). Владі потрібно показати боротьбу зі злочинністю? На екранах — дикі крики омонівців і азербайджанці з московських ринків, які лежать у багнюці. Омонівці б’ють їх ногами по ребрах, а кореспондент або коментатор мовчить. Не знає закону? Чому не знає? А якщо омонівець випадково приб’є журналіста? Таке вже трапляється…

Зараз телебачення для російської влади — те саме, що кіно для Лєніна. Це і найважливіше джерело інформації, це і сучасний засіб пропаганди. Шкода, що через якийсь час ми побачимо телебачення повністю контрольованим, як радянський кінематограф. Тоді про беззаконня, що показують на екрані, говорити буде пізно.

Влада зацікавлена в тому, щоб показувати активність правоохоронних органів, оскільки країна перебуває у стані війни (як хочете називайте — контртерористична операція, громадянська або національно-визвольна війна, але війна). Генерали люблять повторювати, що «коли гармати говорять…», але чому це поширюється на частину Росії, яка не воює?

Трансформація образу дяді Стьопи в амбала, що розбиває на показових виступах об власну голову пляшки і цеглу, а в повсякденній роботі розбиває чужі голови, вигідна. Так легше тримати народ у шорах страху і всенародної любові до партії й уряду. Про уряд відомо все, та й назва партії надокучила…