Антирадянські історії

ДАТА, ЯКУ НІХТО НЕ ПОМІТИТЬ

У розпалі формування СНД, у 1993 році, сталася подія, що тоді, 10 років тому, сприймалася як належне. Нові держави, колишні радянські республіки, вступали в нове життя, стали членами СБСЄ (нині ОБСЄ) і ООН, усі підписали пакет документів Гельсинкського акта, визнавши, зокрема, й Загальну Декларацію Прав Людини. Через якийсь час, після зміни президентів і, смію стверджувати, державних ідеологій, підписанти тих документів, про які йдеться нижче, все частіше з неприхованим роздратуванням вимовляють словосполучення, виведене в його назві.

Ідеться про права людини. Точніше, про Декларацію очільників держав — учасників СНД, яка підтверджує міжнародні зобов’язання щодо прав людини й основних свобод. Цей документ підписали очільники всіх країн СНД, окрім Грузії, яка на той час ще не була членом Співдружності. Зараз важко сказати, наскільки щирими були очільники колишніх радянських республік, але того ж дня у запалі мріянь про доленосність своїх рішень вони ухвалили також Положення про Комісію з прав людини СНД. Через два роки в Мінську (оце іронія долі!) 26 травня 1995 року було підписано Конвенцію СНД про права й основні свободи людини, затверджено і Положення про комісію. Щоправда, цього разу під документами не було підписів Азербайджану, Туркменистану, Узбекистану й України. Але Грузія, що згодом стала членом СНД, Конвенцію прийняла.

Відтоді це словосполучення — «права людини» — почало набувати, залежно від геополітичної необхідності, різного значення, але зовсім не того, що малося на увазі в 1993 році. Чому? Із Туркменистаном нібито все зрозуміло: у цій країні складався своєрідний політичний режим, коли слово Туркменбаші визначало (і досі визначає) свободу і права будь-якого громадянина. Із парадоксальних подій того часу зазначається навіть створення першого в СНД Інституту прав людини, там само — в Туркменистані. В Азербайджані знову до влади прийшов Ґейдар Алієв, і події, названі азербайджанськими опозиціонерами переворотом, навряд чи можна розцінювати як сприятливу ситуацію для дотримання прав і свобод людини. В Україні також відбулася зміна президентів, в Узбекистані влада створювала державу із власним «шляхом до демократії», водночас знищуючи демократичну опозицію.

Що ж Росія — ініціатор створення СНД? Роль Росії, що лідирувала в усіх ініціативах у діяльності СНД, мала визначати не лише геополітичне підґрунтя збереження пострадянського простору, економічний розвиток, але й відповідати за зобов’язання перед радянськими республіками, що їх вона взяла на себе після розпаду СРСР. Усе сталося інакше: декларації деклараціями, а боротьба за владу ніяк не збігалася з подіями, у яких Росія взяла активну участь: громадянські війни у Таджикистані, в Абхазії, збройні конфлікти в Карабаху та Придністров’ї. Нарешті, «відновлення конституційного ладу» в Ічкерії.

Так сталося, що Росія почала використовувати поняття «права людини» переважно у своїй зовнішній політиці, вказуючи балтійським країнам, як їм ставитися до російськомовного населення. Зараз ніхто з московських політиків не погодиться з тим, що відсепарування «російськомовних» з-поміж решти населення — продовження імперської політики. Втім, як і розподіл людей за расовою ознакою — на слов’ян і «осіб кавказької національності». Така політика — зовнішня і внутрішня — остаточно дискредитувала у населення країни розуміння прав людини. Державність у промовах політиків, у програмах телебачення підтримує в суспільстві негативне розуміння не лише чиїхось прав, а і власних.

Війна в Ічкерії остаточно поховала надію на те, що російська влада коли-небудь говоритиме про права людини всерйоз, не лише в контексті «боротьби з міжнародним тероризмом». А розвиток ситуації у країнах СНД використовується переважно для підтримки режимів, якщо точніше — конкретних політичних фігур — президентів. Не можу згадати і десятка заяв МЗС Російської Федерації з приводу порушень прав людини в Казахстані чи Білорусі, в Азербайджані чи Узбекистані, а тим паче в Туркменистані. Насправді, як можна докоряти Туркменбаші у придушенні інакомислення, якщо «Газпром» досі не підписав вигідного контракту для транспортування туркменського газу.

Чи буде коли-небудь СНД територією свободи? Не свободи своєрідного волевиявлення чиновників, коли вони, російські або казахські, наприклад, по-своєму оцінюють розвиток демократичних інститутів. А свободи принципів, задекларованих у конституціях країн СНД. Чи все-таки ця територія зберігатиме багато радянських принципів, коли права були тільки в однієї людини — Чиновника?

Звичайно, для всіх країн СНД, включаючи і Росію, таке вільне ставлення до конституційних прав характерне не лише для правлячої еліти. Суспільство перебуває в такій самій ситуації, здебільшого розцінюючи свої свободу і права за принципом радянського анекдота: «Я начальник — ти дурень, ти начальник — я дурень». Ось чому Комісія з прав людини СНД не пропрацювала жодного дня. Начальникам це не треба, а населенню байдуже. Про цю дату — чергового ювілею Декларації очільників держав-учасників СНД щодо прав людини і основних свобод ніхто й не згадає. Не до того…