Антирадянські історії

«ПОТІШНІ» ВІЙСЬКА ПУТІНА

У 1684 році в підмосковному селі Преображенське за наказом 12-річного царевича було зведено «потішне» містечко «Прєсбурґ», над облаштуванням якого трудився і сам Пьотр. «Потішні» війська штурмували цю фортецю і маневрували на два боки. Першим солдатом «потішних» військ був конюх Бухвостов. А потім що далі, то гірше. Було створено два полки. Ігри у війну для царевича закінчилися в 1694 році. Ігри Путіна продовжуються і в зрілому віці. Тільки його війна — брехлива і підла, вона — інформаційна.

Мені сподобалася аналогія з «потішними» військами першого російського диктатора ще й тому, що назва містечка «Прєсбурґ» найвлучніша для ілюстрації того, що витворяє зараз російська пропаганда. У цьому, вже придуманому Путіним, містечку живуть журналісти ІТАР-ТАРС, РІА «Новости», всіх російських каналів, блогери — завсідники форумів та інші бойовики російської пропаганди.

«Потішні» війська Путіна займаються не зовсім потішними іграми. Вони насправді воюють, завдаючи збитків значніших, ніж наліт штурмовиків чи залпи артилерії. «Потішні» вони тому, що суперечать власній Конституції і чинному законодавству. Потішні журналісти висвітлюють інформацію, яка живе кілька годин, щонайбільше — два-три дні. Задля потіхи російська пропаганда обманює свій народ, який, у принципі, і сам обманюватися радий.

Сучасні «потішні» війська придумані Путіним ще в серпні 1999 року, відразу ж після його призначення прем’єр-міністром Росії, коли він задумав реванш в Ічкерії. Для реваншу потрібні привід, мета і з’ясування, хто вороги. З метою все зрозуміло — «Росія мусить встати з колін». З ворогами також просто — чеченці, частина непокірних дагестанців, інші «особи кавказької національності». Привід активно шукали.

Після першої чеченської війни, що безславно закінчилася Хасав’юртівськими угодами, російські генерали зненавиділи свого колегу — генерала Лебедя. Але для здійснення реваншу їм потрібна була своя людина, ним і став Путін. Через три роки після поразки генерали зрозуміли, що, крім кавказців, у них є ще один страшний ворог — журналісти. Під час першої війни і стара команда НТВ, і навіть канал «Россия» працювали за стандартами журналістики — репортери працювали по обидва боки конфлікту, показували війну, якою вона є. Якщо російська авіація бомбила Самашки, то показували результати — зруйновані будинки, убитих мирних жителів. Загалом, шкодили «відновленню конституційного ладу».

Ще будучи прем’єром, почавши операцію в Дагестані, Путін увів обмеження для роботи журналістів, а з початку 2000 року, вже як президент, за журналістів узявся всерйоз. До Ічкерії неможливо було потрапити без акредитації. Відразу кілька державних структур зайнялися поширенням офіційного погляду на другу чеченську війну. Журналістів, які самовільно проникали на Північний Кавказ, відловлювали. Якщо це були чужоземці, їх залякували анулюванням віз і позбавленням акредитації МЗС, без якої в Росії працювати заборонено. Російських журналістів залякували звільненням і «ускладненням життя».

Незважаючи на протести міжнародних організацій, інформаційне поле в Ічкерії було зачищено. Російські журналісти намагалися протестувати, але якось мляво і без ентузіазму, мабуть, розуміючи, що до влади прийшла «жорстка рука». Все частіше Путін разом зі словами про свободу слова почав вживати вирази — «інформаційна війна», «інформаційна зброя». У вересні 2000 року відродження традицій радянської пропаганди було оформлено у вигляді Доктрини інформаційної безпеки — документа, що став програмним для російських чиновників. У Доктрині прямо мовиться, що державні ЗМІ отримують перевагу, а журналісти повинні стати «державниками», тобто брехати так, як це потрібно державі.

Перші плоди нової інформаційної політики Путін почав збирати ще у вересні 1999 року, після вибухів будинків у Москві. Потім була операція НАТО в Югославії, яку висвітлювали в Росії виключно з позиції Кремля. Потім катастрофа атомного підводного човна «Курск». Далі «терористи», які раптом пожвавішали, — вбивство в театральному центрі на Дубровці, Бесланська трагедія. Тепер російські глядачі не сумнівалися, хто все це вчинив і що російська влада нещасна, а також що вона у смертельній небезпеці в оточенні ворогів.

«Потішне» військо Путіна на той час уже складалося з полків і батальйонів. За рівнем пропаганди нова команда НТВ стала головним пропагандистом, решта каналів і так були державними. Військо постійно й стрімко розширювалося — до пропаганди долучалися нові роти і взводи. Авангард друкованої преси — «Комсомольская правда», «Известия» і колишні незалежні газети, що примкнули до них. З радіостанціями також усе було гаразд — тільки «Эхо Москвы» дозволяла собі інколи ставати на бік ворога. Але це було не страшно — із двома мільйонами слухачів змінити загальні настрої населення на відродження імперських амбіцій перша незалежна радіостанція не могла. Для Путіна було важливо мати «кватирку», щоб показувати на Заході, що «свобода слова» в Росії є.

До приходу Путіна у владу інтернет в Росії набуває все більшої популярності. Його, звичайно, теж не залишили поза увагою. Під керівництвом Ґлєба Павловского створюються сайти, що пропагують владу. На форумах інформаційних сайтів з’являються перші «боти» — коментатори, які лають все, що суперечить офіційному погляду, і, навпаки, вихваляють Путіна і його «мудре керівництво», яке врятувало Росію. Після телебачення і радіо Кремль почав наполегливо захоплювати інтернет. З появою закону про екстремізм авторів незалежних газет і веб-сайтів, які ще залишилися, почали притягувати до кримінальної відповідальності. Кількість кримінальних справ проти журналістів і блогерів зросла до 60–70 на рік. Так у «потішного» інформаційного війська Путіна з’явився свій СМЕРШ, що нещадно переслідує всіх, хто сміливо, а то й ненароком не погоджується з державною думкою.

Вважаючи, що Ічкерію вдалося приборкати, Путін почав процес «возвращєнія земель русскіх». Десь за допомогою російської дипломатії — тобто погрозами, десь — військами. Грузію в 2008 році вирішили вгамувати війною, справжньою, з літаками, танками і ракетами. Тепер «потішні» інформаційні війська Путіна стали в пригоді для виконання нових бойових завдань. За кілька днів до початку війни в Цхінвалі раптом виявилося понад 50 російських журналістів, що готують репортажі про «грузинських фашистів», про нещасних «південноосетинців». Як тільки почалася війна, все «потішне» військо вмить повідомило про «три тисячі мешканців Цхінвалі, які мирно спали».

Російсько-грузинська інформаційна війна була першою серйозною спробою використати «потішне» військо для боїв за межами Росії. У перших лавах ішли телеканали, за ними радіостанції й газети, замикали ар’єргард інтернет-бійці. Андрєй Нєкрасов та Ольґа Конская, а згодом і Юрій Хащєватскій створили два чудові фільми — «Уроки русского» і «Лоботомия», що розповідають, як Кремль використовував силу пропаганди. Брехали безбожно, використовували чужі кадри, вигадували брехливі коментарі, відчайдушно виправдовуючи російську агресію.

Через рік-два після війни я зустрічав росіян, які приїхали до Грузії. Вони постійно озиралися і перепитували — чи «можна говорити російською», чи «часто перевіряють на вулиці паспорти». Через кілька днів вони від’їжджали, проклинаючи російську пропаганду і журналістів, від яких вони чули всілякі нісенітниці. «Потішне» військо Путіна не стільки перемагає, скільки калічить людей. Інформаційну війну в Грузії Путін програв, але встиг обдурити багато людей. До війни в Україні він підійшов уже ґрунтовно.

Ще три роки тому, вочевидь, після невдачі в Грузії, російські політтехнологи почали всерйоз говорити про інформаційну армію. Радили створювати спеціальні програми навчання, координації й мобілізації. Ідеологія програм полягала в заголовках — «Росії потрібні інформаційні війська, які донесуть до всього світу наші цінності й ідеологію». Звісно, ініціатори наводили досвід інформаційних воєн в інших регіонах світу, але не уточнювали їхніх методів і цілей, розуміючи під висвітленням подій не оперативність інформації, а брехню.

Після Грузії в Путіна була і залишається головна проблема — світові ЗМІ, які можуть вплинути на політику західних країн. Західні журналісти воліють не зв’язуватися з будь-якою владою і не ведуться на брехню. Російські політтехнологи цього не враховують, вважаючи, що всіх можна обдурити і купити. Когось справді купують, хтось близький ідеологічно, але загалом іншоземна журналістика кардинально відрізняється від тієї, якої навчають у пострадянських університетах. Тому образа Путіна зрозуміла, але безглузда, йому залишається, як і раніше, вдовольнитися власним «потішним» військом.

До захоплення України «потішне» військо Путіна підготувалося ґрунтовно. Телеканали розподілили ролі й завдання: Russia Today і LifeNews працювали на передовій — у загонах сепаратистів; їм допомагало агентство ANNA, що має вельми сумнівну для журналістики історію. Це агентство було зареєстроване в Абхазії (!), його репортери активно беруть участь у висвітленні війни в Сирії на боці урядових військ. Найімовірніше, це агентство виконує делікатні завдання, пов’язані з російськими спецслужбами.

Тилові завдання в сепаратистських регіонах України виконували інші російські телеканали. В самій Україні була і залишається значна кількість видань, веб-сайтів і телеканалів, що належали членам Партії регіонів. Вони — інформаційна підтримка, вже для населення України.

Особливу роль в інформаційній війні в Україні відіграють російські блогосфера і численні веб-сайти, створені спеціально для висвітлення дій сеператистів. У Підмосков’ї було створено координаційний центр, що отримав величезне фінансування з російського бюджету. Мета центру — проведення інформаційних операцій — вкидання дезінформації, створення фальшивих «новин», виготовлення «картинок». Уся ця продукція розповсюджується у блогосфері і в соціальних мережах, вона має викликати ненависть до українців та повагу до сепаратистів.

«Картинки», зазвичай, поцуплені, зляпані з фотографій різних подій і не мають жодного стосунку до України. До прикладу, фотографію біженців із Косово видають за фотографію біженців із Донбасу, вбиту жінку у Венесуелі — за загиблу під час бомбардувань «київської хунти» у Слов’янську.

«Потішні» війська Путіна збільшуються за рахунок ідеологічно вивірених добровольців, тієї величезної російської маси «патріотів», які бачать Росію імперським центром, переконуючи себе в тому, що «Крим — наш». Дезінформацію і «картинки» спростовують, з’являються нові, «кровожерливіші». Потік брехні ллється з російського інтернету, керований і спрямований кремлівськими політтехнологами. Вони, як і раніше, вважають, що найліпшою їхньою зброєю є брехня. «Потішні» війська Путіна продовжують видавати бажане за реальність.

Путін почав убивати російську журналістику 15 років тому, планомірно і з великим задоволенням. Вихованець системи КДБ, він не розуміє ні цінностей демократії, ні необхідності головного демократичного інституту — свободи слова. Як не розуміє і різноманіття політичних партій та думок. Він створив потішний уряд, потішну Державну Думу, він загнав російську журналістику в пропагандистське стійло, туди, де вона була за радянських часів. Так йому спокійно, він гадає, що все контролює, не розуміючи, що світ змінився, інформаційні потоки різноманітні й на кожне «потішне» інформаційне військо знайдеться сміливий інформаційний спецназ.