Антирадянські історії

З ПІОНЕРІВ У РАСИСТИ

Щоразу, коли я проходив між станціями московського метро, виявляв чергову сцену з дитинства. Всі мої піонерські роки минули під акомпанемент радянської пропаганди, що заважає самостійно обмірковувати дивні обставини життя. До прикладу, мені запам’яталися кадри телевізійного фільму (звісно, радянського) про життя американських чорних, що їх нині освічені росіяни навчилися називати афроамериканцями, а переважна більшість, як і раніше, називає «неграми». Той фільм про мужнього американського журналіста, який вирішив змінити зовнішність і стати чорним, щоб розповісти співвітчизникам про труднощі та злидні нащадків африканських рабів. Мої однокласники дуже переживали історію чорношкірого американця, якого з автобуса виштовхували, в магазин не пускали, ображали, називали всілякими словами.

Кадри того фільму постійно спливають в пам’яті, оскільки більшість російських міліціонерів, які, можливо, теж бачили той шедевр радянської пропаганди, нині виступають як поборники сегрегації. Тепер, усупереч ідеологічним настановам ЦК КПРС, московські міліціонери — колишні радянські піонери і комсомольці — грають роль расистів та прихильників апартеїду. Грають добре, чуттєво, правдиво. Часто переграють, але це залежить від того, як «чєрнож…» (вибачте, колишня радянська людина зі смаглявою шкірою і чорними очима) поведеться: відразу віддасть потрібну для прожиття міліціонера суму грошей чи спробує вимовити таємниче слово «конституція». Залежно від настрою міліціонера колишній співвітчизник, який став жадібним, ризикує отримати кийком…

Ще мені згадується один фільм (а може, відразу й кілька, вони були схожі) про те, як злий військовослужбовець німецької армії початку 1940-х років перевіряє документи у селянина радянської глибинки, що опинився в окупації. «Аусвайс, шнеллер!» — кричить, надриваючись, ворог радянської країни, а потім пильно вдивляється в «аусвайс», вишукуючи те, що стане причиною подальших неприємностей для його власника. Зрозуміло, що національність була головною неприємністю. Московські міліціонери, ймовірно, теж бачили ці фільми, їх і зараз почали показувати на російському телебаченні (мабуть, як практичні посібники), тому ловлять людей виключно за зовнішньою ознакою. У співробітників правоохоронних органів є завдання ловити людей, у яких нема московської реєстрації, потенційних терористів. Для московського міліціонера антропологія — чужа наука, він не знає, що мати екстремістські нахили і бути від народження смаглявим не одне й те саме.

Мене міліціонери не зупиняли. Хоча зачіпок досить: я не громадянин Росії, хоча й росіянин, і у мене має бути реєстрація (вона є), нарешті, я з бородою, що часто асоціюється з визначенням «ваххабізм». Щоправда, і в цьому випадку міліціонери — погані спеціалісти-релігієзнавці: вони до ладу не можуть пояснити, чому бороди є і у «ваххабітів», і у членів Синоду Російської православної церкви. Але здогадуються, що православні церковники не можуть бути смаглявими і на запитання: «У тебя есть реестрация?» — не відповідають: «Нэт».

У вже неодноразово згадувану епоху популярним було слово «нацмен». Це визначення неросійського мешканця СРСР використовувалося щоразу, коли йшлося про найм на роботу, під час вступу до вишу або про анкету кандидата у члени КПРС. Побутували інші слова і маркування різних братських народів, але згадувати їх зараз не хочу, для них придумали сильніші аналоги, що їх часто вживають у російській пресі, а інколи вони звучать із вуст політиків та громадських діячів.

Але якщо самоназву народів не було заведено згадувати марно, тільки в контексті: до прикладу, «великий узбецький народ» (це коли Узбекистан здавав по шість мільйонів тонн бавовни на рік) або «гостинний грузинський народ» (і так зрозуміло — вино, шашлик, пальми, пляж, «Суліко»), то тепер назви народів — спеціальна термінологія кримінальних статей і репортажів. Хіба цікаво дізнаватися про якогось банального забіяку чи грабіжника поза його конкретним позначенням? Ні, треба вказати його етнічну належність, щоб знати, від кого страждає титульна нація. Ось лише заголовки статей і повідомлень: «Вірменин викинув свого товариша по чарці з вікна», «Інкасаторський броньовик атакували кавказці», «Азербайджан передав башкира-терориста ФСБ Росії», «В Москві кавказці під час бійки порізали студентів». Заголовки повідомлень агентства АПН, що вже стали класикою: «Євреї люблять владу менше, ніж ханти і мансі» або «Грузини живуть гірше за собак і кішок». Як шедевром інтернаціоналізму, можна тільки захоплюватися повідомленням агентства «Урал-прессинформ»: «У Челябінському зоопарку тривають Дні народів Уралу».

Навряд чи президент Путін читає повідомлення агентств або газетні статті, але чомусь повторює їхні помилки: то міністра Шамузафарова назве татарином, то вважає, що хустки-хиджаби на головах мусульманок — данина моді. Так можна добалакатися і до хасидських капелюхів, але мода на них уже не одне століття. Два роки тому президент вразив науковий світ глибинними пізнаннями особливостей ісламу, назвавши жителів російського Кавказу шиїтами за віросповіданням.

Я не знаю, скільки треба часу, щоб російські політики перестали чванитися удаваною величчю країни, безпідставно визначаючи всі ліпші якості людей виключно за їх етнічною належністю, а гірші приписуючи, із їхнього погляду, недругам. Якось вирішив полічити, скільки разів російські державні агентства згадували у своїх повідомленнях про катастрофи і вибухи «чеченський слід». Агентство ІТАР-ТАРС у 1998 році робило це 10 разів, у 1999 — 34 рази, в 2000 — 46 разів. Чи варто уточнювати, що в більшості цих подій «чеченський слід» не підтверджено? Але сказане президентом, губернатором, прокурором чи генералом ретранслюється агентствами, телекомпаніями, радіостанціями і газетами.

Чи варто дивуватися з наполегливості міліціонерів, які, з одного боку, виконують завдання, а з другого, мають з цього свій зиск. Варто тільки дивуватися заявам політиків та громадських діячів з приводу того, звідки беруться ці молоді нацисти і бритоголові. Їм показують приклад. Коли дорослі люди у формі охоронців порядку зупиняють виключно тих людей, які не виглядають схожими на росіян, то у прищавого, наголо підстриженого телепня з’являється алібі: «Чому менту можна, а мені не можна?» Буде майже правильно, якщо колись скінхеди заявлять, що насправді вони — дружинники, які допомагають правоохоронним органам у боротьбі з неросійськими.

Ви насправді думаєте, що Росію коли-небудь пустять до Шенґенської зони?..