Безталанна

ЯВА IV З

Злiва виходять Софiя й Параска.

Омелько. От i дiвчата! Куди?

Параска. Туди. А ви куди?

Дем'ян. А ми туди!.. Ти знаєш, що тут сьогодня сватання?

Параска. Яке?

Дем'ян. Степан свата Варку.

Параска. Тю! Що ти мелеш?

Омелько. Побачите самi! (До Дем'яна.) Ну, ходiм, покличем Гната.

Параска. Хiба його нема на вулицi або у Миколи?

Дем'ян. Нема.

Пiшли влiво.

Софiя. Я вернуся, сестричко, додому. Гната нема мiж хлопцями — чого я пiду. Може, вiн до мене зайде, вчора обiщав.

Параска. Та ще побачишся.

Софiя. Е, нi. Я завтра рано поїду до татка, а тепер розминемося! Ох! Вчора, гей, вiн менi такого наговорив, що я мало не здурiла: не знаю, чи й вiрить своєму щастю?.. Так скоро все зробилося, що я мов несамовита ходю.

Параска. То вже тобi так бог дає, що щастя в двiр само йде; ти ж давно Гната любила…

Софiя. Може, вiн шуткував…

Параска. Чого ж йому шуткувать?

Софiя. А Варка?

Параска. Хiба не бачила, що глек розбили?

Софiя. Хто його знає?.. Вони гуляли довго.

Параска. Ото сказала — гуляли!.. Одно — залицяться, а друге — повiнчаться! Варка з Гнатом гуляла, а замiж — чула? — за Степана йде. Так воно все! Поки гуляють — обриднуть одно другому, а дружаться з тими, хто судився…

Софiя. То правда. Тiлько менi чогось наче страшно… аж тремтю…

Параска. То тобi радiсно, а ти думаєш — страшно… ти ще дитина!

Софiя. Може. Слухай, сестро, як побачиш Гната… нi, не приходиться…

Параска. Сказать, щоб прийшов?

Софiя (киває головою). Тiлько щоб нiхто не чув! (Цiлує її.) Яка ти добра! Прощай! (Хутко вертається налiво.)

Параска (одна). Така смирна дiвчина та щира, i люблю я її, мов сестру… А тут i справдi, як хлопцi не брешуть, чудне щось робиться! Не вспiла Варка посвариться з Гнатом, вже й старостiв жде!.. Був, виходить, такий заранi на прикметi, що тiлько моргнула, а вiн i тут… Горда та завзята, клята дiвка, не дасть у кашу наплювать! Пiду дiвчатам розкажу, — там, певно, вже збираються. (Пiшла вправо.)