Безталанна

ЯВА I

Iван (сидить i латає чоботи, тихо мугиче пiсню).

Ой ходить Iван понад лиман,

А за Iваном та його пан:

«Чи ти, Iване, рибу ловиш,

Чи ти, Iване, перевозиш?»

Чи воно темно, чи я вже зовсiм ослiп! Шуляю, шуляю дратвою i не попаду… Може, щетина загнулась. (Пробує на зубах.) Нi, рiвна. Не бачу. Пора, пора вже… а колись бувало у службi, ще на Капказi, при мiсяцю шив… Колись! А коли воно було? Недавно, хе, лiт сорок п'ять з л. ишнiм…

Охо-хо-х! I хлiб насилу розжую, та й жувать його вже надоїло, а господь смертi не дає… Отак як почнеш нагадувать, що й на Капказi двадцять п'ять рокiв був, i вернувся, i женився, i жiнка вмерла… Царство їй небесне, вiчний покiй!.. Тiлько годок i прожила… Дочку сам виняньчив, а тепер дiждав i замiж вiддать її. Чого-чого не бачив, чого не покуштував. (Зiтхає.) Давно живу, пора й честь знать!.. Отже, тiлько нiчого не нагадувать i отак уранцi, як скоро встанеш, вийти на подвiр'я до схiд сонця — легенький вiтрець повiває, квiтки з садiв пахнуть, пташки божi щебечуть назустрiч сонцю, — то здається, що тiлько вперше бачиш таку красу, що тiлько один день i живеш! Один день!.. (Спiва.)

Ой мав я жiнку Уляночку…