Безталанна

ЯВА XV

Входять Гнат, Омелько, Дем'ян i парубки.

Гнат. Диви! I справдi тут сватання. Дем'ян. Я ж тобi казав.

Гнат. Глядiть же, братцi, пропустимо старостiв, а Степана оточимо й будем править могорич!

Дем'ян. Могорич? Ха-ха-ха! От чудасiя! Вiн гарбуза винесе, та ще и могорич! Ну й видумав!

Омелько. Ми з Харитоном будемо свистiть що є духу!

Дем'ян. А ми з Петром — тюкать, а ви всi регочiть.

Гнат. Тiлько не зразу — цур не вискакувать попереду, то вже пiсля, як вiн сам скаже, що гарбуза з'їв! Стривайте, я подивлюся, що там дiється. (Пiдходе до вiкна.) Пропустiть. (Його пропускають, вiн загляда у вiкно.)

Дем'ян. Щось довго копаються старости.

Гнат (одскакує од вiкна). Зрадила!.. Так ти обманювала, смiялася надо много!.. О гадюче, єхидне кодло, не дiждеш же й ти празникувать весiллям свою зраду, я тобi зараз голову розiб'ю. (Витаскує з тину кiлок i кидається в хату.)

Дем'ян (придержує його). Що там? Чи ти не сказився?

Гнат. Пусти! Я уб'ю її, я спалю їй хату… я…

Омелько теж держить його.

Дем'ян. Та угамуйся, божевiльний! Ти не тямиш, що кажеш! Що ти там побачив таке страшне?

Гнат. Старости вже рушниками перев'язанi, а вона стоїть, усмiхається, наче вiк Степана кохала, ждала i рада, що дiждалась… Пустiть, я її задавлю, анахтему!

Омелько. Опам'ятайся! Сам же ти вiдцурався вiд неї, чого ж тепер єретуєшся? I не сором тобi? Чого ти хочеш? Присилувать Варку, щоб тебе любила?..

Гнат. Нi… Я сам не знаю! За серце ухватило!.. Не сподiвався, щоб так сталось!.. (Кида палицю.) Пустiть, проходить. I дурний же я, i навiжений справдi: посваривсь, вiдцурався i знову лiзу!.. Тьфу!.. Не дiждеш ти, щоб я так за тобою убивався i сам себе на страту вiв!.. Бачу тепер, як ти. любиш: хто перший посватав, за того й рушники подалаi Ходiм, хлопцi, у шинок, з мене могорич — я просватав Варку за Степана. (Спiва.)

Гурт пiдхоплює. Дiвчата вiдтягують одна другу од вiкна.

Коло млина, коло броду (двiчi)

П'ють голубки чисту воду.

Вони пили, буркотiли, (двiчi)

Iзнялися, полетiли.

Всi виходять.

Завiса.