Безталанна

ЯВА XII

Вбiгає Софiя, а потiм входе Iван, з мiшком за плечима i з палицею довгою в руках.

Софiя. Iди, iди, Гнаточку, подивися! Якi бики, яка коровка гарненька, а пiд нею бичок, манюнiй-манюнiй… Що це з тобою? Ти такий блiдий?

Гнат. Чогось голова заболiла i морозить, наче пропасниця…

Софiя. Оце! Тiлько що був здоровий… (Бере пляшку з полицi.) Стривай, я зараз тебе побризкаю свяченою водою — як рукою здiйме. (Бризка.)

Гнат (обнiма її, тулить до себе). Лiкарко ти моя! Дорога моя знахарочка! Ти мовою своєю доброю, веселою, ласкавою та серцем своїм щирим всяку хворiсть з мене виганяєш. Ходiм же подивимся на нашу худобу.

Входе Iван.

Iван. Здрастуйте вам, дiточки, в хату! Живенькi, здоровенькi?

Гнат. Слава богу! Як ви, тату?

Iван. Та що я? Звiсно, закорявiв, як той сухар, що з глевкого хлiба, бий об камiнь — не розiб'єш… дибаю ще, тiлько погано бачу.

Софiя помагає скинуть йому мiшок.

Гнат. Ну, я ж пiду подивлюся на скотину. Спасибi вам, тату, тепер i ми хазяїни. (Пiшов з хати.)

Iван. Нi за що! Дай вам бог на користь. (Розперiзується, скида свиту й остається в куртцi.) Як же тобi живеться, дитино моя? (Дивиться на неї.) Повнiша стала, покращала. (Цiлує її.)

Софiя. Слава богу, таточку, тiлько вас недоставало. Тепер я вже й не знаю, чи буде така щаслива людина на свiтi, як я?

Iван (розв'язує тим часом мiшок). А стара як? Не лаяла ще?

Софiя (смiється). Трошки… Та Гнат заступається.

Iван (достає з мiшка бублики, в хустцi рiжки, i горiхи, i особо черевики). Годи їй, дочко. Лиха свекруха — то найтяжча доля жiноча, все одно що у москаля пiд-хвебель.

Софiя. Я й думку її угадую.

Iван. Дай боже, щоб усе було гоже. На Ж тобi гостинця. (Дає черевики.) А це рiжки й горiхи, а ось бублики. Ти, здається, любиш рiжки?

Софiя. Я люблю солоденьке, ви мене привчили.