Безталанна

ЯВА V

Входе Гнат, скида шапку, вiшає її i стоїть бiля порога, а Ганна нiби його не бачить, говорить до себе.

Ганна. Отаку невiсточку придбай! Сидить собi, як панночка, замислилась, а ти роби, та ще й мовчи! На старiсть саме добре! (Кида рогач, хапа вiник.) Оженився собi дурний на лихо! Ще й старого чорта, дармоїда, в придане взяв за лiнивою дочкою!!

Гнат (до Софiї). Чого ви гризетесь раз у раз? Як прийдеш домому, то так тебе зараз пекельним духом i обвiє. Що ти тут зробила?

Софiя. Не знаю, чого мати лаються… з батьком посварились… i…

Ганна. А звiсно!.. Поцiлуйтесь зараз!.. Поцiлуй її — вона тiлько того й хоче.

Гнат. А вам би любо було, якби я тiлько що ступив на порiг, зараз почав гарчати?! Обридло вже?

Ганна (плаче). Так… так…

Софiя (ожива). Де це ти, мiй голубчику, ходив так довго? Може, їсти хочеш, то обiдали б уже.

Гнат. А батько ж де?

Софiя. Пiшли… вони хочуть у город їхать… вони…

Гнат. Пiдождемо його. (До матерi.) Чого ви плачете? Самi нападаєте на всiх, всiм у вiчi лiзете, всiх сварите, та ще й плачете!

Ганна. Отак, отак! Я так i знала! Мати тодi потрiбна, як маленьким був, та ночi недосипала, та годувала своєю кровiю, та обмивала, та пестила! А як вигодувала, то матерi не треба вже, не треба! Прожени ж мене, прожени!.. Нехай мати старцем iде попiдвiконню!.. Тепер жiнка милiща, а мати що? Хоч би її чорт узяв, то байдуже! Мати робе, а жiнка сидить; он хата цiлий день не метена — нiчого, а мати скаже слово — нападається: сяка-така, лиха!

Гнат. Бо й правда, що ти раз у раз тiлько плачеш, а нема, щоб дiло робила! Прийшов в обiдню пору — хата й досi не метена! Мати пiдмiта, а ти сидиш!

Софiя. Та, їй-богу, Гнате, хата була заметена й прибрана як слiд! Ти ж глянь, де те смiття, що мати мела?

Ганна. То це я брешу? То це я нарошне мела, чи як?

Софiя. Мабуть, побачили Гната у вiкно та й почали пораться, єй-богу, правда, а то сидiли та лаялися.

Ганна. Брешеш ти, брешеш, городська ш… (Удержує себе, щоб не сказать далi.)

Софiя. Лайте вже мене, як хочете, — гiрш не буде! Що я вам, мамо, зробила? Я вас любила замiсть рiдної матерi, я вам корилась i корюсь, поперек слова нiколи не сказала! За що ж ви мене зненавидiли? За що раз у раз нападаєте, лаєте, паскудите?!

Гнат. Та цить, не слинь! Наобiсiли вже менi твої сльози!

Ганна (зло). Нехай поплаче, може, батько пряничка принесе!..

Гнат. Я їй такого пряничка пiднесу, що вона й у дверi не потовпиться!

Софiя. Ти й так хати вже вiдцурався, не любиш мене, осоружна я тобi стала, а мати тiлько гризуть, та ще сердишся, що плачу!

Ганна. Якби попобив добре, щоб синяки днiв три не сходили, то й плакати б перестала…

Гнат. Мовчiть хоч ви, не пiдливайте в огонь масла! Добре вже горить отут i без вашого масла!

Ганна. Бо дурний!.. Важко йому побить жiнку, щоб серце зiрвать… Тьфу! На такого чоловiка. (Виходить, грюкнувши дверима.)

Гнат (опускається на ослiн). Наказав мене господь. (Мовчить.)

Софiя хлипає нервно.

Годi вже або що, рева!

Софiя (сiда бiля Гната). Глянь же на мене ласкаво, пожалiй мене, Гнате!

Гнат. Одчепись! Я не можу на тебе дивиться, як ти киснеш.

Софiя. Ох, Гнате, хiба я така була? Ми так недавно побрались з тобою, а ти вже тiкаєш з дому; мати гризе, я не маю свiтлої години, батька з хати виганяють, а ти не заступишся, як перше, а ще й сам лаєш мене! Не з матiр'ю ж тобi вiк вiкувать, а зо мною, дружинонько моя!.. Пригорни ж мене, приголуб — я зараз повеселiшаю.

Гнат. Повеселiшай, тодi приголублю!

Софiя (нервно). Ну, я вже не буду… Дивись, я вже весела! О! Глянь, смiюсь… (Обнiма Гната). Не хочеш мене приголубить, противна я тобi стала?!

Гнат. Знову? Годi, кажу!

Софiя. Не можу, не можу, Гнаточку, удержать своїх слiз; я б раднiща була.

Гнат бере шапку.

Гнат. Бодай увесь свiт завалився, коли на ньому так весело жить усiм, як менi тепер! (Виходить.)

Софiя. Куди ж ти? Я вже не буду… (Витирає сльози.) Єй-богу, не буду! Пiдожди хвилиночку, сам побачиш! Гнате, серденько моє, вернися! Пiшов… Мабуть, до шинку… Прийде п'яний… Боже, дай менi терпiння, щоб я хоч не плакала! Вiд плачу я тiлько марнiю. (Дивиться у дзеркало.) Ой, якi очi червонi, аж запухли! Постривай, я заплющу їх i так трохи посилю… (Сiда на ослiн i заплющує очi.) I чого Гнат такий став недобрий? З того часу, як був слабий, наче його хто одвернув вiд мене… Страшно й подумать… Менi часто приходить на думку, що йому пороблено, поробила Варка. Аж у головi заболiло, мов розкололася надвоє! (Одкрива очi i встає.) Боже! Одверни вiд мене цi думки, бо з ними я не буду жить, я не хочу жить… нащо тодi жить, коли це правда? Голубчику мiй, боже, прости мене, я грiшу цими думками, й наверни Гнатову душу до мене знову!