Дари пігмеїв

IV

... Автомобіль в’їжджав у ворота двоповерхового салатного кольо­ру особняка. Двері гаража, як і ворота, автоматично відчинилися, і вони опинилися в підземному гаражі. Здавалося, в’їхали в саме черево великого оригінального будинку, над яким, вочевидь, працювали кращі архітектурні голови і дизайнери України. Вітольду подобався цей будинок. Він вважав його своїм духовним пам’ятником, а для Роксани нині він був іменним подарунком.

Роксана прийняла душ і попрямувала до свого улюбленого ліжка, над яким вона вивісила пам’ятку, яку принесла з телестудії, під заголовком:

«ЧОГО НЕ ЛЮБЛЯТЬ ЧОЛОВІКИ В ЛІЖКУ?!»

Пункт перший нагадував жінкам, що чоловіки терпіти довго не можуть жінок, які ніколи не виступають ініціаторами в сексі. Роксана ж тепер постійно брала в свої руки ініціативу і це була чи не перша її перевага перед Альбіною. Вітольду, як кожному колишньому провінціалу, така поведінка городянки дуже подобалась.

Пункт другий стверджував: «Чоловіки не люблять, коли жінки перекладають усю провину на них за свій оргазм».

Пункт третій: «Чоловіки терпіти не можуть жінок, які в постелі лежать, як музейні мумії. Вони їх називають "сексуальні трупи"».

Вітольд після цього пункту асоціативно згадував свою секретарку Мілу, якій весь час хотів подарувати ксерокопію Роксаниної «Пам’ятки», але чомусь не наважувався.

Пункт четвертий: «Чоловіки терпіти не можуть жінок, які в ліжку сміються і щось негарне кажуть на адресу чоловічого "паспорта", якої б форми і величини він не був. Чоловіки таких жінок називають "домашніми критиками" і намагаються пошвидше поміняти їх на авторів хвалебних од і псалмів на свою адресу».

Пункт п’ятий: «Чоловіки терпіти не можуть жінок, які не люблять оральний секс».

Пункт шостий: «Чоловіки не люблять після сексу пристрасних, жадібних поцілунків партнерші, які не дають змоги їм після відпочити».

Пункт сьомий: «Чоловіки не люблять в постелі дуже серйозних жінок».

Пункт восьмий: «Чоловіки не люблять поверхових, примітивних жінок».

Пункт дев’ятий: «Чоловіки терпіти не можуть жінок, які говорять у ліжку про фінанси і господарство в сім’ї».

Пункт десятий: «Чоловіки терпіти не можуть жінок, які розповідають про своїх попередніх коханців і наводять порівняння».

Він пам’ятав усі пункти і якщо Роксана один з них порушувала, казав:

— Пункт четвертий!

Вона тієї ж миті замовкала й проводила пальчиком по своїх губах. Мовляв, дивись — я вже затулила рота.

Якось він, згадуючи Альбіну, не витримав й олівцем дописав:

Пункт одинадцятий: «Чоловіки люблять, коли під час оргазму жінки кричать так, ніби вони від кохання помирають...»

Але зараз Вітольд згадав свій дубовий стіл, який стояв у його вітальні, і він, часто дивлячись на нього, думав, що ніхто з приятелів навіть уявити не може, що більшість свого сексуального часу вони з Роксаною проводять саме на цьому столі. На столі, де тепер вона часто ставить його друзям французький коньяк «Луї XIII» і кладе у тарілочку з блакитною смужечкою тонко нарізані золотисті кільця лимона, що постійно купаються у прозорому липовому меду.

— Я хочу до нашого столу, — шепотів він, цілуючи її в мочку вуха.

Вітольд горів бажанням дізнатися, що нового придумала Роксана. Він уже на собі відчув, що таке її витівки й фантазії та її звуковий супровід відповідно до одинадцятого пункту, який так старанно відтворювала тепер і Роксана. Їй ще було далеко до Альбіни. Але, як про себе міркував Миронович, вона робила у цьому звуковому напрямку перші кроки...

— Перші кроки молодого бійця, — посміхалася задоволено Роксана, пильно дивлячись йому в очі. Він відповідав їй взаємністю і вона здогадувалась, що йому це подобається.

— Ще не Сирена, але ми виробляємо в собі командирський голос, — Роксана залишалася вірною власному почуттю гумору.

Мироновичу, як провінціалу, що десь на денці його душі ще затрималися залишки сумління, згадувався у такі хвилини малий Альберт. Він пригадав вечірній час, коли на прохання сина залишився на вечір в академіка Ластовецького. Альбіна, мабуть, навмисне увімкнула передачу «Аудієнція». Шестирічний Альберт, глянувши на екран телевізора і побачивши там Роксану, висловив про неї свою думку. Відмінну від думок багатьох чоловіків, яким подобалася телезірка:

— Погана тітка!!! — і плюнув у бік телевізора. — Вона забрала у мене тата...

— Агов, де ти? — Роксана торкнулася своїми пальчиками Вітольдових грудей. — Ми піднялись на недосяжну висоту?

— Я все намагаюсь здогадатися, що ж ти в Парижі придумала? — замість відповіді запитав Вітольд.

— Не в Парижі, а в літаку, любий, у польоті... Мені саме небо підказало...

— І що воно тобі підказало?

Роксана підняла вгору вказівний пальчик, показуючи на стелю, і прошепотіла Вітольду на вухо:

— Там живе майор Мельниченко...

— Господи, — незадоволено вигукнув Миронович. — Цей майор Мельниченко — справжнє живе опудало у кабінетах і дачах в усіх без винятку державних чиновників. Ним тепер і досі лякають Папу...

— Нічого не вдієш, любий, се ля ві! — Роксана повела бровами. — Спочатку кохання після Парижа, а потім — державні справи...

— Ні, спочатку ти скажеш, що ти придумала там, а тоді...

— Любий, — затулила вона йому поцілунком рота. — Гм... Як там наш маленький? Засумував. Чого про власника не скажеш. Бачу, засумував. Зараз ми тебе, коханий, розвеселимо. Парочку вилазок, невеличка імітація артпідготовки і піхота — вперед, в атаку. Після цього її вже нічого не стримає. Попереду пустимо кавалерію з оголеними шаблями і ніяких піхов... шиків.

— Тоді хоч напиши, — Вітольд уже не чинив опору. — Я здаюся у руки супротивника. Можеш брати в полон. Тільки напиши. Горю бажанням. На дачі жодного ока і жодного вуха майора Мельниченка...

— Поле розміноване — мін немає?

— Так, мін немає і «жучків» теж. Я хочу дізнатися... Я горю бажанням, — повторив він.

— Горіти бажанням, любий, слід не від цього. Правда, коханий...

— Я до тебе звертаюсь, — нагадав Вітольд.

— А я — до нього. Після закінчення атаки, любий. Після закінчення атаки... Не збивай мене з ритму... Як тільки піхота захлинеться і раптом заляже... Тільки тоді ми накидаємо з тобою план... дій. Якщо піхота несподівано знову не підніметься і не піде в атаку... Перевіримо про всяк випадок нашу боєздатність, коханий... Чи не робив ти тут з усякими милими через «і» вилазок і не посилав передовий загін у розвідку і чи тепер не опинишся в ар’єргарді...

Миронович лежав, як в операційній, і тільки дивився на «операторку» у французькому пеньюарі, яка так вправно проводила шокову терапію. Йому було приємно й смішно.

— Любий, — розцілувала його Роксана. — Чому ти цього раніше не написав? — показала вона пальчиком на «Пам’ятку». — Я тобі з завтрашнього дня накуплю вати, і ти вже як Одіссей, слухатимеш свою Сирену до другого пришестя Ісуса Христа. Вона завиватиме так, що сойки на дачі падатимуть каменем об землю...

— А якщо ми цим займатимемося в Києві, а не на дачі?...

— На Банковій чутимуть, — Роксана легенько подряпувала нігтиками його волосаті груди.

— Дивись не обламай знову нігтики, — попередив він.

— Від такого стану нігтики не ламаються... Але надія є... Ми підсилюємо аргумент фактом і в нас ще не все втрачено, любий... Я вже це відчула, любий, в своїх руках, — і міцно стиснула його тіло.

— Нічого... Я знаю, як ти мене любиш... І знову з великим задоволенням полечу, але цього разу не в Париж...

— Заінтригований Миронович лежав так, ніби очікував не кінця за­вершення насолоди, а початку її розповіді про чергову поїздку.

— І куди ж ти збираєшся цього разу? — після недовгого перепочинку поцікавився він. Незважаючи на свою високу державну посаду, успішні бізнесові справи, примхи Роксани таки чимало коштували йому і часу, і нервів, і коштів.

— У Центральну Африку, любий. У Центральну Африку. — Вона знову стиснула своїми гарними пальчиками його тіло і прошепотіла: — До ліліпутів, до карликів... Ось таких, як цей... Маленьких, жилавих і твердих у своїх намірах. Ти мене зрозумів?

— Це що — аудієнція з вождем племені? — поцікавився Вітольд.

— З вождем, любий, з ним... Я ж так за ним засумувала. Я більше п’яти годин не витримую... Ти ж знаєш, любий... Я тільки на мить ще раз у душ... І твій ліліпут може вдруге робити зі мною, що захоче...

— Не дурій... І не ображай хлопця, — заступився він за свого представника у кучерявих джунглях Африки.

— Його я ображати не буду... Він буде ще більш задоволений і щасливий... Повір мені...

... Роксана підійшла до дзеркала, взяла гребінець і почала розчісувати коси. Виснажений і втомлений Вітольд лежав на ліжку, підклавши під голову руки і напіврозплющеними очима милувався Роксаною: її поставою, станом, стегнами і навдивовиж гарними і рівними ногами.

— Роксано, в тобі мені подобається все, — повторював часто він. — Усе — окрім язичка. Колючого, єхидного, а часто й — дошкульного.

— Але цей язик також чогось вартий. Це мій робочий язик, — у відповідь тільки сміялася вона, і Вітольд не розумів, на що вона натякає, чи на свою балакучу професію чи на суміжну їй. Тільки трохи древнішу за журналістику.

Він не спускав, роздумуючи над своїм життям, з неї очей і вона перехопила його погляд у дзеркалі, підморгнула йому, а потім піднесла до губ три своїх тонких довгих пальчики і, не повертаючись до нього, через люстро послала йому повітряний поцілунок.

— Комбат на відпочинку, — сміялася вона. — І ад’ютант — також. Я висмоктала його, як мозок з кістки. Твоїй Альбіні чи Мілі тепер дістанеться тільки гарнізонний баян... У гармошку.

«Сучка, — промовив про себе Вітольд. — Справжня сучка. Як в одній людині тільки може поєднуватися краса і цинізм?»

— Журналістка міняє професію, — кинув він їй у спину після її неприємних слів.

— Для чого? — перепитала вона. — Це професійно поєднано. Те і те — старе, як світ.

«Цинічка. Гарна, вродлива цинічка», — повторив він про себе і заплющив очі.

— Ну, я пішла, — почув він крізь дрімоту. — На мене чекає аудієнція. А ти мені тут дивися — без моєї команди в атаку не піднімайсь. — Ці слова, Вітольд зрозумів, адресувалися не йому. — Недисципліновано поводитимешся, висуватимешся цікавий з окопу, а може, ще подумаєш здатися супротивнику, зібравши свої останні сили, уб’ю і мертвого заберу на роботу. А там триматиму в реанімації, поки не оживеш. — Вона міцно поцілувала Вітольда й тихо вийшла з кімнати, причинивши за собою двері. Миронович тільки сказав: «Ну як її не любити? І як її не прощати? Навіть після цих слів, цих жестів?! Мене й справді так ніхто не кохав!»

Він ще почув, як відчинилися двері гаража і з м’яким шурхотом коліс з воріт боксу викотився її дамський «Мерседес» світло-блакитного кольору, і заплющив очі. Втома наче всілася на його знесилене тіло і зашепотіла йому на вухо: «Засни!». Він — намагався, але вже не спав. Розмірковував над життям — таким дивовижним і непередбаченим. Навіть він, людина зі сталевими нервами, твердим характером, у присутності цієї вродливої жінки, яку він про себе постійно називав «красива сучка, без якої я не можу жити», розгублювався, ніяковів. Інколи не знав, з чого почати найбанальнішу фразу. Його єство наче сковувало щось зсередини, і він відчував себе безвладним перед нею, і час від часу, не відводячи від неї погляду, в душі обзивав її: «Повія. Стовідсоткова повія». А потім заспокоював сам себе й додавав: «Але вона для мене мов свято серед буднів. Свято, яке швидко минає... А дружина — це справді будні, це вічний крик, вічне невдоволення, вічні взаємообрази і сварки, які не кінчаються ніколи».

Йому постійно хотілося від Альбіни втекти. Але він не наважувався. Був вірний подружньому обов’язку — обов’язку батька. Він не хотів, щоб Альберт ріс без нього. Він мав отримувати батьківську підтримку, любов, опіку, захист і чоловіче виховання.

Себе ж у родині Альбіни постійно почував, як пес на прив’язі. Постійно йому хотілося розірвати ланцюг шлюбних обов’язків і втекти світ за очі, незважаючи на шикарну квартиру на 300 квадратних метрів у центрі Києва, яка нині коштувала мільйони доларів, як і в Парижі, Римі чи Лондоні. Розкішні італійські меблі, люстри, витесані з іспанського каменю, і французька білизна з найпрестижніших магазинів Парижа, куди він тепер часто любив літати і в ресторані «Брізоль» замовляв постійно жаб’ячі лапки в лимонному соусі чи в сухариках на оливковій олії. Вони йому і тепер не дуже смакували, але, як кожний провінціал, вдавав з себе столичного аристократа і їв їх не заради задоволення, а заради моди і підтримки іміджу багатої людини, що купається в розкошах. Він хотів показати те, чого в ньому ніколи не жило — спадковий і природжений аристократизм. Він платив десять відсотків чайових від вартості обіду за пластиковою карткою і поверх цього ще додавав стільки ж готівкою, і за ним упадали одразу три офіціантки. Вони ж замовляли музику і скрипки пілікали над його вухом світову й українську класику, фальшивлячи на кожному кроці. Інколи вони плуталися у походженні окремих пісень і скрипка над його вухом ностальгічно плакала то офранцуженою українською піснею українського емігранта, а то — російською мелодією ще дореволюційних епох з арсеналу білогвардійців.

Вітольд тоді відривався від тарілки, клав золоту виделку на серветку і казав:

— Мсьє, пардон... То є російська пісня. Ніхт українська.

«Мсьє» скрипаль розумів його вже з першого слова і повторював «Ой, видно село за горою». Бадьора маршова пісня й справді подобалася йому, і він тоді коли француз натрапляв наосліп на гарну українську мелодію, що припадала Вітольду до душі, платив щедрі чайові. Скрипаль згинався у три погибелі і виводив часто так жалісно, ніби не він, а скрипка просила відвідувача «Брістоля» чи «Георга V»: «Мсьє, дай іще». Вітольда тоді це злило і він мовчки, зосереджено їв, поки скрипка не відпливала кудись в інший куточок ресторану і там продовжувала виконувати свій інтернаціональний обов’язок залежно від приналежності відвідувача і його гаманця.