Дари пігмеїв

VI

Каву він, швидше, не пив, а начебто зволожував нею свої тонесенькі, жорсткі, якщо не сказати жорстокі губи, і міркував над смислом свого життя. Тепер він досяг усього. Хлопчина з дикого, забутого Богом і людьми поліського села. Він не знав у дитинстві ні розкошів, ні взуття. Цілорічно бігав босоніж і під час холодних осінніх дощів над Тетеревом, і під час глибоких снігів на його берегах. Влітку вудив рибу. Дядьковим методом. Він брав вудочку з кінським волосінням замість жилки, якої тоді, мабуть, і в природі не існувало, та з гачком дванадцятого розміру, чіпляв до нього жирного коблика, по літературному — пічкура, брав у зуби вудлище і, як домашній його друг пес Барбос, по-собачому випливав на середину Тетерева, на самісіньку течію ріки, випускав з зубів вудлище і повертався назад, на берег. Вудка пливла за водою, а босоногий Вітольд напружено дивився з берега за вудлищем, яке тепер йому служило за поплавок, і з нетерпінням чекав, коли воно стане сторчма посеред ріки, а в нього заб’ється від рибальських радощів серце, і він стрибне у воду й попливе за вудлищем. Схопить його і почнеться двобій не на життя, а на смерть між ним і сомом чи величезним щупаком, що проковтнув коблика разом з гачком дванадцятого розміру. Риба ж на гачку, звичайно, здоровецька. Бо ж про інший розмір риби він і не мріяв. Щупаки траплялися різні, переважно малі. По 700-800 грамів. їх витягати було не так і важко. А от риба, яку він спускав з гачка, то була найбільша і часто в його уяві сягала довжиною у метр-півтора, а вагою — понад 10 кілограмів. А одного разу, певно сомище, його ледь на затяг у свою власну печеру разом з вудлищем, розповідав він дядькові Петру — винахіднику такого виду ловлі на Тетереві, Гуйві та й Південному Бузі. Принаймні, там, де ловив він у такий спосіб ще до другої світової війни, а після неї — вже сам Вітольд.

Ловив дядько таким робом і на німецьких ріках. Та й на інших — інших країн. Бо зі слів дядька Петра, якого по-вуличному називали чомусь Бісякою, він дізнавався, що дядько Петро під час війни так тягав сомів і щупаків і на Майні, і на Одері, а особливо — на Ельбі. Там цій ловлі навіть учив наївних і довірливих американців, коли вони зустрілися як союзники.

Піниста французька кава приставала до його тонких губ гіркуватим прищипом, раптово засихала на його губах, і він, змочуючи її слиною, поволі злизував, насолоджуючись. Тепер він дивився на Париж, а Париж дивився на нього. Здається, це хтось з французів сказав ніби про нього, Мироновича. Принаймні, саме так він тепер думав про себе: генії народжуються в селі, а помирають у Парижі. Він народився в Заліщиках, а збирається померти у Києві. Землі у Києві дорожчають. Житло — також. Тепер ціни — на рівні Рима, Лондона і цього ж таки Парижа, думав часто він. Але тепер його це менш за все хвилює. Він передбачав це ще в ті дні, коли розвалювався Союз, ця величезна російська імперія. Коли рухівці руйнували все і вся, як філософствував він. Вони будівлю зруйнувати зруйнували, але самі нічого збудувати не змогли. Коли рухівці повернулися з вулиць, майданів і провулків, згорнувши свої гасла й національні прапори, то несподівано для себе помітили, що до влади вже прийшли перефарбовані, тобто ті, з ким вони боролися. Коли вони вдруге спробували штурмом взяти «Бастилію української влади», то побачили, що вони вже без народу. Народ у них розчарувався і розійшовся по хатах і зі своїх малесеньких віконечок (ніби не вистачало скла на більші шиби) своїх маленьких хатинок спостерігав, як виростають панські котеджі, вілли, фортеці, замки тих, хто вчора кричав на всю імперію, що не в грошах щастя. Повітря суспільства висіло над ними затхле, і вони дихали пахощами дикого капіталізму, який у народу викликав нечувану алергію. Рухівці все зрозуміли, але — запізно: пошта, телеграф і банки — не в їхніх руках. Двері у розкішній позолоті відчиняли інші, а вони стали тільки підстилкою на стартовій доріжці для інших. Для тих, кого тепер називали «новими українцями», а більш освічені — «новими нуворишами».

Рухівці ще подивлялись на запліснявілі гасла і чекали того часу, коли вони знову розгорнуть їх і кинуть у бій народ з цими ожирілими від розкошів і грабунку нуворишів і почнуть знову руйнувати ці розкішні, індивідуальні і своєчасно приватизовані будівлі, що стояли часто на звичайнісінькому фундаменті, густо замішаному на піску. Вони ще вірили, що прийде їхній час, і все це розсиплеться знову, коли народ вдруге повірить їм і піде, взявши вила і кирки в руки, проти тих, хто їх грабував серед білого дня у них на очах, забувши на той час — у якій країні вони живуть і серед якого доброго, сентиментального і вічно бунтівного народу.

Романтизм наївних і довірливих революціонерів-мрійників розвіявся над майданами міст і сіл і вийшов у небо разом з молочного кольору димом сільських і міських димарів. Тепер у їхніх душах замість революційних гасел і протестуючих вигуків — типу «ГЕТЬ!», «ГАНЬБА!» поселилися байдужість, гіркота і зневіра. Частина оптимістів-романтиків знайшла себе у численних партіях під керівництвом недолугих претендентів на вождизм, а решта зранку сідала у набиті робочим людом автобуси чи трамвайні вагончики та їхала у нікуди. В пошуках роботи чи випадкового щастя. Люд, який тепер називали електоратом, сидів біля закоптюжених вікон післявоєнних вагончиків, прислухався, як і раніше, до подзенькування трамваїв чи туркотіння міських голубів та вивчав поведінку «новонародженого класу» — бомжів, що тепер виконували, як і міські птахи та викинуті господарями коти, роль своєрідних санітарів, риючись у сміттєвих урнах у пошуках чогось їстівного і в надії, що туди щось смачне і недоїдене викине від ситості новоявлений нувориш.

До нуворишів тепер належав і він, Вітольд Миронович, що ніколи по бідності не грався в політику, і тільки коли набив твердою валютою перший мішок, зрозумів: щоб той мішок захистити, потрібно влитися в партію або навіть очолити її, якщо в тебе достатньо коштів, і на мирних стягах партії з символікою блакитних троянд і золотавого обрамлення викинути гасла рівності, братерства і все це під захистом інтересів трудящих. Вітольд таку партію створив.

Разом з Едуардом Шором. Його співголова — чорнявий соро­карічний Шор з двома залисинами на лобі і п’ятачком на тім’ячку та довгою гусячою шиєю, на якій сиділа невеличка голова з живими, бігаючими очима. Едуард Шор, здавалося, дякуючи своїй непомірно витягнутій шиї, міг заглянути через будь-який міський паркан і зібрати будь-яку інформацію, свято пам’ятаючи, що хто володіє нею, той володіє світом. Хай поки що — не усім. Хай поки що — містечковим, але Шор твердо знав, що коли він добре поінформований, він сміливо може робити наступний крок, не боячись програшу. Він тепер добре знав, де лежать гроші і звідки їх можна взяти без особливих затрат, щоб потім, не дуже жалкуючи за ними, викинути їх у фешенебельних ресторанах Києва, адреси яких він знав назубок, як і зміст позолочених меню, і назви страв з їхньою калорійністю і рівнем тієї чи іншої кухні. Це було підсвідоме захоплення Едуарда Шора. Він міг годинами називати страви, делікатеси, кулінарні сюрпризи національних кухонь з таким присмаком, що у слухача виділялась слина і той був готовий викласти останній свій заробіток, аби відвідати Шорів ресторан.

В Едуарда Шора не було свого ресторану, хоч він про такий мріяв, але коли його співбесідник слухав, то залишався з твердим переконанням, що Шор не юрист, а Шор — власник кількох фешенебельних ресторанів столиці, і після цього ніхто співбесідника Едуарда Шора не міг переконати в протилежному.

Вітольд Миронович належав до категорії інших людей... Не руйнівників — будівничих. Країну, після розпаду російської імперії, будували такі, як він: ініціативні, нахабні, безцеремонні, передбачливі, мислячі, які бачили рух життя на десятки років уперед. Він належав саме до таких. Гроші спочатку зробив на своїй міжнародній юридичній фірмі. Купив ліцензію і навіть диплом, що його фірма «Шор і Миронович» входить до числа першої п’ятірки України.

Офіс у самісінькому центрі міста, у старовинному будинку дореволюційної архітектури докомуністичної російської імперії. Поруч з американською амбасадою, напроти — гарний міський сквер. Не рівня цьому французькому, загадженому емігрантами, а може, й самими французами на узбережжі знаменитої Сени.

У той час, коли українські шахраї найактивніше дурили іноземних інвесторів, грошики рікою текли до фірми «Шор і Миронович». Кращі «міс Україна» — дівчатка-красуні, яких він набрав з Шором для гарного антуражу і реклами у фірму, щедро розсипали посмішки перед імпортними клієнтами. Секретарки-красуні пропонували поважним гостям чай, каву, чисту, як сльоза немовляти, воду з альпійських гір. Інвестори з надією на виграш сідали в глибокі шкіряні крісла темно-брунатного кольору, часто знервовані і стривожені пили ковтками безалкогольні напої, опікаючи кавою чи чаєм губи, чекали появи шефа — засновника фірми. Вітольд Володимирович давав їм час на роздуми і завжди свідомо на 10-15 хвилин запізнювався. Давав можливість роздивитися шикарний офіс у центрі міста, дорогі імпортні меблі, обтягнуті натуральною шкірою, а не замінниками. Чудесні картини, стилізовані під епоху Відродження, над овальним столом і столиками для перемов. На тумбочках — темно брунатні статуетки Нарциса і Сафо. А також фігурка богині Феміди із зав’язаними очима. І неодмінне «Свідоцтво» у золотій рамі з позолотою літер, яке свідчило, що юридична фірма входить до числа першої п’ятірки найбагатших фірм республіки. Набір милих секретарок, котрі в клієнтів викликали приємні спомини, що асоціювалися з конкурсами краси чи виставкою мод за участю кращих фотомоделей країни, ненав’язливо час від часу з’являлися перед очима клієнтів, цікавлячись їхніми бажаннями, потребами. Інколи Миронович затримувався й на півгодини. А тоді заходив до приспаних і знуджених клієнтів, які чекали його як свого рятівника. Завжди підтягнутий, акуратний, елегантний. У костюмах від кращих кутюр’є, люб’язно посміхався, вітаючись з кожним з гостей за руку і запрошував усіх до столу перемов. Перед цим, звичайно, не забувши вибачитися за своє запізнення.

Усі зустрічі відбувалися на дуже високому і серйозному рівні. Адже після цього він закликав своїх кращих юристів-експертів, спеціалістів у тій чи іншій галузі, і вони називали відомі з преси процеси, що були виграні інвесторами саме завдяки фірмі «Шор і Миронович». Серед цих фірм, ніби між іншим, Едуард Шор чи хтось інший із юристів-експертів називав якусь всесвітньо відому фірму типу UMC, «Моторола» чи «ВінерФорд», або концерн «Міцубісі», залежно від того, про які інвестиції, в якій галузі йшлося, і Миронович устами своїх підлеглих запевняв присутніх, що ця справа їм під силу і абсолютно виграшна. Цей принцип вести перемови з клієнтами ніколи не змінювався і одні й ті ж словеса постійно висіли на кінчиках їхніх язиків, як висить постійно зміст на платівках з записом чи електронних дисках. Київські перекладачі, з якими інвестори приходили у фірму, самою фірмою під час попередніх розмов відхилялися, Мироновичем і Шором запрошувалися тільки молоденькі перекладачки, переважно випускниці Києво-Могилянської академії чи Інституту іноземних мов. Вони словеса Мироновича чи Шора перемелювали з такою спритністю, ніби каву в зернах у механічних кавомолках. Гості й справді чули пахощі кави, що парували перед ними на столі, але не вникали, здавалося, в їхній зміст, захоплюючись вродливими українками, і щиро дивувалися такій досконалості перекладу на їхній рідній мові, що звучала під стелею фірми «Шор і Миронович» майже без акценту.

— Як, і «Моторола»?

— О, так, — кивав ствердно головою Вітольд. — В усіх проблеми. Закони у нас недосконалі. Залишки від уламків імперії. Своїх ще не створено... Доводиться користуватися імперськими. Яка проблема у вас, якщо не секрет?

Перекладач викладав суть справи. Вітольд уважно слухав у присутності і своїх двох-трьох юристів і, не кліпнувши оком, запевняв, що ніяких проблем.

— Це питання нам під силу...

Тим більше у нього такі великі зв’язки нагорі. Адже у нас ще не діє верховенство права.

— У нас діє верховенство телефонного права... Верховенство блату, знайомств... За все це треба платити. Нічого не поробиш — рудименти колишньої імперії... Але все буде о’кей...

Вони підписували контракти на десять-двадцять відсотків від суми інвестиції, показували дорогу до каси, і тоді Вітольд і компанія закуповували землю в престижних місцях Києва за копійки... Через рік-два вони продавали її в десять разів дорожче від першоціни. Українські гроші конвертувалися у тверду валюту. У «дерев’яних» Вітольд тримати рахунки не ризикував і шукав шлях нагору. Для цього він тоді, не без допомоги і консультацій Шора, кинув двох своїх компаньйонів по бізнесу — українця Вадима Корнієнка і канадця українського походження Богдана Савицького десь, як мінімум, за скромними підрахунками, мільйонів на десять-п’ятнадцять у твердій валюті.

Перших два-три роки справи в інвесторів і компаньйона йшли добре. Труби, що випускав їхній завод, користувалися світовим попитом, і раптом Миронович заявив компаньйонам, що цей бізнес — невигідний. Росія не дозволяє легально ввозити труби на свою територію за демпінговими цінами, Америка — так само, захищаючи свого вітчизняного виробника. Все йде, мовляв, до того, що завод стане банкрутом. Так воно ніби й сталося. В урядовій пресі Миронович помістив невеличке, набране петитом, оголошення про банкрутство заводу. Знайомий суддя Едуарда Шора прийняв відповідне рішення і прибутковий, вартістю у 60 мільйонів доларів, об’єкт пішов з молотка за вісім мільйонів 900 тисяч гривень. Звичайно, пішов у кишеню Мироновича, яку він образно назвав «кишенею Шора». А нібито збанкрутілий завод Шор з величезними проблемами продав далекому своєму родичеві майже з типовим українським прізвищем — Георгію Нетудихаті. Так золотий Клондайк із сталевих труб опинився в руках Мироновича. Звичайно, він не забув Вадима Корнієнка як компаньйона й кредитора, і суд виплатив йому усі 33 відсотки акцій із суми вісім мільйонів 900 тисяч гривень. Начебто саме за таку суму в тендері придбав колишній завод Мироновича-Корнієнка-Савицького новий власник Георгій Нетудихата. Тепер Мироновичу залишилося тільки піти в політику і таким чином захистити свій чималий капітал, нажитий швидко і точно. Яким уже чином — ніхто тоді не докопувався. Закони й справді мали місце недосконалості, і хто був спритніший — встигав ловити свою золоту рибку в каламутній воді.

Вітольду Мироновичу того пам’ятного для нього року допомогла президентська передвиборна кампанія. Новий кандидат на цю високу державну посаду шукав грошових мішків і юристів. У Вітольда Мироновича вже було і те, і друге, і він незабаром твердо засів у центральному штабі одного з найперспективніших і найгрошовитіших кандидатів у президенти. Пішов, як він тоді висловився перед Шором, ва-банк.

Або пан, або пропав.

Саме після переможних президентських виборів Мироновичу й посміхнулася щаслива, як гадав він, доля. Вибори були виграні. І вчорашньому бідному, погано одягненому адвокатові з провінції світила чимала посада в секретаріаті президента. Посада, яку він чекав стільки незалежних років.

— Мені посміхається сам Господь Бог, — якось сказав він Едуарду Шору.

— І трохи я, — посміхнувся Шор, поправляючи великі окуляри на великому носі.

— І трохи — ти, — погодився Миронович.

Тоді йому посміхався не тільки Шор, але й — великі власники великих промислових об’єктів, які хотіли за безцінь, «методом Мироновича» і собі прибрати до своїх рук державні прибуткові фабрики і заводи через імітацію банкрутства. Це була переважно гвардія червоних директорів і вчорашніх комуністів. Тих, хто прийшли в майбутнє з минулого. Рухівці, наївні і впевнені, що вони будують суспільство справедливості й свободи, тим часом ще мітингували на вулицях і майданах. Викидали одні за одним уже нікому не потрібні гасла і засуджували зі словами «Ганьба!» то одне, то інше негативне явище в суспільстві. То приватні банки, то траст-компанії, які народжувалися, як гриби, і лопалися, як мильні бульбашки, залишаючи мрійників про великі гроші і великі відсотки з носом.