Дари пігмеїв

XIX

Кожен чоловік скидається на полохливого зайця, що біжить над прірвою, і варто йому помітити, що і його хтось боїться, скажімо, жаби, що, злякані його несподіваною появою, стрибають із кручі у воду, і він вже на життя дивиться по-іншому.

Ми, чоловіки, самолюбиві, егоїстичні — всі в душі своїй шейхи і султани. Ми любимо покірність і лагідність. Може, саме тому нам так часто хочеться до безвідказних і завжди весело-життєрадісних повій, які хоч на годину-другу, але дарують нам веселе свято життя. Свято душі і свою, хай показову, але покору, заслоняючи собою, мов фіранкою, в тимчасово найнятій кімнатці, світ від буденності: побутових лайок, сварок через сімейні дрібниці і безпідставні ревнощі, які згодом стають реальним ґрунтом для реалізації в обіймах іншої — добрішої, лагіднішої і покірнішої.

— Про що ти думаєш, Таліку? — так милозвучно вона називала його тільки в хвилини свого бажання і любові.

— Про тебе, — чесно признався він.

— Ти так рідко про мене думаєш?!

— Це справді. А втім, може, й не так рідко, — згадував він дні, які мимо його волі так часто залітали в його душу і пам’ять. Дні, коли його ці «гнилі інтелігентики» (так подумки називав він академіка Ластовецького та його кохану донечку) змушували виносити сміття, мити посуд, підлогу і при цьому єхидно посміхатися:

— Вітольде Володимировичу, як бачите, ми в нашому домі нічого вам не забороняємо робити...

Тоді йому хотілося зірватися, мов псу з ланцюга, і — тікати, тікати, тікати... Злигатися з вовками, а не з собаками, і вже в зграї і на волі по-вовчому завивати для свого задоволення.

— Ти собака, — так часто називала Альбіна Вітольда у хвилини, коли сімейна сварка сягала апогею. — Чуєш, собако? Аби не ми, ти б давно здох десь під київським парканом або старим каштаном...

— Про що ти замислився? — Роксана обійняла його.

— Згадав маму. Збирався до неї поїхати. Та все ніколи.

— Зателефонуй. їй буде приємно.

— А й справді. Я так і зроблю... — він узяв слухавку. Але тут почав тріщати урядовий телефон. Миронович облишив мобілку.

— Якось іншим разом, — ніби виправдовувався він. — Папа телефонує.

Миронович підхопився з місця, став на повний зріст. Короткими словами, як одиночними пострілами з кулемета, пострілював у телефон:

— Так. Так. Так. Згоден. Розумна думка. Дякую. Зараз. Приїду. Розповім. Є ідея. Гадаю, непогана. Ні. Але... Гаразд.

— Про що він?

Та все про те саме, що й ти. Чи я придумав що-небудь? Час минає, виборча кампанія набирає обертів, кандидат — очки. Я сказав, що так. Є гарна ідея. Сказати, що твоя?

— Любий, я для тебе живу, я для тебе дихаю... Мені слава не потрібна...

— Ти не образишся, якщо цю ідею з пігмеями я припишу собі?

— Що ти, любий, я буду щаслива. Аби тільки твій шеф її схвалив. А може, йому й не казати. Ти ж знаєш — таємниця на двох — не таємниця. А на трьох — це просто розголос.

— Ти маєш рацію! Що ж робити? Я вже сказав — є ідея. Гарна ідея.

— Подай абстрактно. Мовляв, так і так. Як ви на це?.. Хай твоя ідея стане його ідеєю. Начальство це любить: ідеї підлеглих приписувати собі. Папі це вигідно з обох боків: вигорить твій задум — він стає задумом начальника, прогорить твій задум — він залишається задумом підлеглого. Ще можна й по шиї дістати.

— Що ж, я поїхав, — Вітольд поцілував її в щічку.

— Не зрозуміла, любий. Невже дні прози настають? А ще ж не осінь — весна. Навіть не середина літа.

Він поцілував її в губи.

— Не так, любий, цілуються. А отак... Як і вперше... І так буде завжди... З мого боку...

— З мого — також. Я побіг, — Миронович послав їй ще й повітряний поцілунок і, окрилений, помчав униз, перебираючи швидко сходинку за сходинкою.

Бігати униз по сходах він не любив. Він намагався бігати по сходах швидко тільки вгору. В цьому він вбачав щось символічно мрійливе, що мало обов’язково збутися. Униз йшов завжди не поспішаючи.

«Чому я порушив сьогодні свій принцип?» — запитав сам себе і сповільнив ходу. Хотілося навіть розвернутися і пробігти швидко вгору, а тоді повільно-повільно спуститися вниз.

Унизу вже стояв Антоша. Він подав Мироновичу ключі. З дачі Миронович сам любив їздити в авто. Так любив Папа. Підлеглі наслідували патрона.

Миронович сідав у шестисотий «Мерседес» і чомусь завжди, натискуючи на акселератор, сам собі казав: «На такому «Мерседесі» навіть Адольф Гітлер не їздив!!!» Внутрішній голос йому відповідав: «Бо тоді таких "Мерседесів" ще не було. І Сталін не їздив».

Ідучи на зустріч з Папою, Миронович тепер, напередодні передвиборної кампанії, часто розмірковував. Інколи навіть заговорювався і дискутував сам з собою вголос. Обставини, що склалися на його любовних фронтах, не йшли йому на користь. Він зовсім заплутався і, здається, не бачив з цієї ситуації ніякого виходу. Не позбавлений здорового глузду, перш за все він пам’ятав про становище, яке він займав у суспільстві. До того ж виношував план — чи не піти у президенти? Він ніде й ніколи не висловлювався щодо малоосвіченості, неотесаності і воістину справжньої провінційності, або й абсолютної відсутності інтелектуальних чи енциклопедичних знань у Папи, як він називав президента, випадково обраного народом. Академік Ераст Ластовецький взагалі обзивав його «бригадиром городньої бригади». Інколи в своїх безжалісних оцінках йшов ще далі — казав, що з нього не вийшло б і доброго гицеля, йому б бути помічником єгеря і заганяти на мисливців звіра, а він кермує такою державою. Воістину народ заслуговує на того правителя, якого сам обирає. Миронович більше думав про себе, проводив світові паралелі, згадував, як радянська ідеологія принижувала кандидата в президенти США Рональда Рейгана, зневажливо називаючи його голлівудським актором і посереднім ковбоєм. Невисокої думки він був і про красеня Клінтона, в якому знаходив дещо спільне з собою, тільки не у вроді, а в розбещеності: там — Моніка Лівінськи, тут — Міла Бездух. Техаським рейнджером обзивав він Буша-молодшого і доходив висновку, що він на кілька голів, якщо глянути в корінь, вищий за цих президентів, не кажучи вже про неотесаного Папу, з яким деякі президенти соромляться навіть сідати поруч і вигадують перед світовою громадськістю правила з етикету, що відповідно до протоколу вибирають не англійський, а французький алфавіти.

Висуванство Мироновича в президенти мало б ще й інший бік медалі — це раптова зміна стосунків між Папою і ним. Президент одразу б перейшов по відношенню до нього від любові до ненависті, як це в Папи спостерігалося до усіх без винятку претендентів. Адже його попередник уже аналогічний урок отримав, незважаючи на золоті акції, які золотим дощем падали на далекі закордонні рахунки на ім’я президента. Чим скінчив один з кандидатів у президенти? Закордонною в’язницею, а міг би й найпочеснішим похованням на Байковому кладовищі, коли б своєчасно не перетнув рідний кордон рідної держави. Папа мав намір йти на черговий термін, або й, по азіатському, залишитися президентом довічно. Всі оті розпатякування перед електоратом, що він збирається на заслужений відпочинок, були нічим іншим, як пробним каменем — що скаже електорат? Чи він часом несподівано не закричить, вийшовши на майдани й вулиці сіл і міст, і чи не напише на своїх транспарантах:

«Хочемо Папу!»

У суспільстві, у повітрі літала ще одна думка: громадськість гадала, що Папа з дня на день назве ім’я свого наступника і передасть йому всю повноту влади. Серед цих імен називалися Миронович і Валяй. «Газотрейдер» одразу вхопився за цю ниточку і поспішив спочатку ощасливити кейсом з місткістю у півтора мільйони доларів Папу, а тоді й утішити Мироновича двійкою «міс красунь» з екзотичним обідом на животі, підводним масажем в джакузі і пів мільйонним гонораром готівкою тільки за інформацію, якої думки з приводу цього Папа. Папа Мироновичу відповів коротко:

— А неба в клітинку над своєю головою Васьок не хоче бачити? Йому хіба мало того, що він нагріб?

Цими двома фразами Папа сказав усе — наступника не буде, і хай електорат, і політологи разом з журналістами затулять рота на замок і не вибудовують з дна своїх хворобливих уяв ніяких версій — Папа йде на черговий термін і фінансує з десяток технічних кандидатів у президенти без імені, без рейтингу і взагалі — без голови й розуму. Хай народ бачить — є ще дурніші за нього.

Свою нову президентську кампанію Папа тепер фінансує грішми Мироновича, Вовка, Супкіса, Базарова, Валяя і ще доброго півдесятка таких олігархів-крадіїв, як і він, як і вони. Адже завдяки Папі вони накрутили такі дивіденди. Завдяки Папі вони мало не за безцінь придбали такі величезні об’єкти-гіганти, які скуповувалися за рік, мінімум — за півтора.

І все ж Мироновича не полишила думка — зайняти у цьому суспільному світі ще вищу сходинку, коли не найвищу. Він вірив і справді щиро в Господа Бога, як і в те, що йому, сільському поліському хлопчакові, саме Боже провидіння постійно простеляло дорогу у цей складний і незрозумілий світ, готувало блискучу кар’єру в будь якій галузі, і знову приготує там, де йому захочеться. Роксану, розмірковував він, також йому послано Божим провидінням. Може, саме вона, ця вродлива і розумна бестія, і є та Божа благодать, яка допоможе йому здолати нездоланне і піднятися на вершину, якою він снить. Він же має для цього все: освіту, становище в суспільстві і гроші. Багато, багато грошей. Він ладен поставити на карту все, аби досягти того, чого досяг невідомо і незрозуміло як його нинішній патрон. Папі просто всміхнулося щастя. Велике щастя.

«Я у житті у свої неповних сорок чотири роки, здається, спізнав усе. Мрії про красиве життя у вигляді тимчасових насолод і втіх, виявилися насправді блефом, фата-морганою і вони не мали нічого спільного з тим, що називалося справжнім життям».

Роксана Корн, яка так несподівано звалилася на його голову, образно кажучи, прямо зі службового столу, саме тепер, здається, відповідала тій золотій середині між злющую дружиною Альбіною і покірною секретаркою Мілою. Він добре розумів, що знайти ідеальну дружину — це значно важче, ніж здобути три докторських диплома чи кілька звань академіків різних наук. Або навіть стати мільйонером. А сьогодні саме про таку дружину мріяв Миронович. Роксана була далекою від ідеалу його ілюзій і мрій. Але вона належала до тієї красивої реальності, якої він все життя прагнув. Так, її цинізм, холодний розрахунок, нахабство, нарочита розв’язність трохи відлякували його від неї. Вона й справді часом поводилась так, наче була замовлена для нього Валяєм чи Супкісом. Її манери, безцеремонні висловлювання, термінологія — все це було властиве скоріше професійним повіям, ніж жінці з таким високим становищем у суспільстві, з авторитетом, ім’ям. Журналістці, популярності якої заздрило чимало колег, і вони цього навіть не приховували, врешті-решт, дружині одного з досить-таки авторитетних і поважних людей у країні.

«Одружуватись треба тепер», — неодноразово повторювала Роксана. Вона брала його облогою, штурмом, йшла на різні провокації й нітрохи не соромилася цього. Він був їй потрібен. Грошовитий, багатий, з таким високим становищем у суспільстві. «Але хіба тільки це приваблювало її в ньому? — розмірковував він. — Не могла ж вона бути ще й професійної акторкою, яка виконує завчену роль до безтями закоханої жінки?»

Роксана кохала його. Кохала по-справжньому. Він це відчував усіма фібрами душі. Як вона припадала до нього, як, жартуючи, гралася з ним. Саме з ним. їй в ньому нічого не здавалося гидким, неприємним, навіть його критика на її адресу.

— Виправлюсь, любий. У нас за плечима — тільки перший рік служби. Можна сказати, обоє салаги. Але ми вчимося і слухаємося своїх командирів, — вона висловлювалась взагалі завжди по-своєму, не так, як інші, передбачала його думки, порухи і взагалі йому з нею, як ні з ким, було легко і розкуто. Він завжди з Роксаною почувався у своїй тарілці, не боявся, що йому скажуть: «В якій ти руці тримаєш виделку? Якою рукою ти тримаєш ножа? Куди ти кладеш руки? Вони мають висіти над столом, а салфетка під шиєю! Чому ти гості не підставив стільця? Господи, який ти неотесаний мужлан! Ти й справді виховувався в лісі? Серед вовків».

Вітольд тоді стискував до побіління й без того свої тонкі губи, так, що їх зовсім ніхто не помічав, кидав ніж чи виделку об стіл і вилітав стрілою до ліфта. Йшов до найближчого кафе чи бару і докінчував свою вечерю бутербродом або кількома пиріжками з капустою чи м’ясом, запиваючи те все гальбою пива.

Після чергового вибрику «гнилих інтелігентиків» він остаточно поклав розірвати з Альбіною. Про це, перш за все, йому хотілося повідомити Роксану. Він чекав від неї моральної підтримки. Але, мов навмисне, вона виїхала за кордон, як сказали йому на телестудії, і коли повернеться — невідомо.

— Вона працює над програмою «Аудієнція», — пояснили йому. — Така програма вимагає й часу й нервів. Ви знаєте.

— Я знаю, — відповів Миронович і хотів було додати: «Сам був головним героєм її програми», але вчасно стримався.

«Скажу самій Альбіні, — мовив він сам собі й збирався було набрати її номер телефону. — В усьому винна вона сама. Нічого мені писати сльозоточиві листи і спекулювати любов’ю до сина. Звалю все на неї і на її законсервованого резидента з Західної Німеччини, якого тепер СБУ влаштувало в Інститут іноземних мов на викладацьку роботу. Нагадаю їй і телефонні мелодії, які, записують на магнітофон студенти. Її сексуальні крики і зойки стали у вузі наймоднішою мелодією. Її перекачують через Інтернет на свої мобілки переважно першокурсники, які за висловом Роксани, у гуртожитках проходять «курс молодого бійця» під акомпанемент мелодій професора з етики і моралі. При цьому заявляють: «Це голос нашої читалки. У хвилини піднесення і натхнення. Найкраща лекція з усіх, які ми коли-небудь чули». Все це він збирався сказати їй.

Але Альбіна й тут його випередила: несподівано помер старий академік Ераст Ластовецький. Альбіна більше не писала листів. Вона того ж дня просто зателефонувала Мироновичу і запитала, не називаючи його навіть по імені:

— Ти можеш допомогти з місцем на Байковому кладовищі? Помер мій батько. Дідусь твого сина! — останні три слова вона вимовила особливо підкреслено.

— Гаразд, всі витрати я беру на себе. Зараз негайно надішлю до вас Антона і... — кого саме ще він не договорив, бо й сам не знав, кого ж йому послати на похорони старого академіка. Миронович старого Ераста-Ореста так само, як і його дочку, після тривалого життя в приймах, не терпів. Ніколи не пробачав і тепер не пробачив йому тих слів, що так глибоко врізалися в його свідомість, — «селюк», «мужлан», а особливо «унтерменш». Може, саме тому смерть академіка сприйняв як щось звичайне і буденне. Він, здається, навіть не поспівчував Альбіні, що вимагалося за найелементарнішим етикетом. Хай і це панове міщани спишуть на його селюкізм і провінціалізм, заспокоїв він себе, стиснувши знову до побіління свої тонкі губи.

З Роксаною після похорон батька Альбіни він не бачився ще тижнів зо три. Її гострі нахабні поради, що штовхали його на рішучий крок, якось самі по собі почали забуватися, а ось веселі жарти, її інтимна близькість виходили на передній план і час від часу про себе давали знати. Він без неї почав нудьгувати. Його інколи навіть огортав смуток і він ловив себе на тому, що по-справжньому закоханий в цю телевізійну красуню-професіоналку. В останнє слово він вкладав подвійний зміст і не соромився в цьому собі признатися.

Його випадкові зустрічі для втіхи, які для нього організовували підлабузники і кар’єристи, ба, навіть той самий Валяй чи Вовко, скидалися на болотяні сліди, які одразу розсмоктувалися — все, що ти залишав на них, швидко щезало, як кола на воді чи написи на талому снігу під молодим гарячим весняним сонцем.

Папа повернувся на кілька днів раніше, ніж Миронович сподівався. І це було не найкращою новиною. Адже президент нічого так не любив, як Південний берег Криму і там по можливості перебував навіть на кілька днів більше, ніж дозволяв протокол та державні справи. Президент викликав Вітольда, як виявилося, після перегляду телепрограми «Аудієнція».

— Чого ж ти мовчиш, що таку розумну красуню підчепив? — ще з порога атакував його Папа, подаючи йому руку для вітання, але так, ніби він привіз з Криму найцінніший подарунок для Мироновича. — І коли ж весілля? — поцікавився він, навіть не запросивши свого секретаря сісти. Той знизав плечима і здивовано закопилив свої тонкі губи. «Мовляв, не розумію, про що ви, патроне?!»

— Не прикидайся... Не прикидайся. Я все знаю. Військова розвідка доповіла. Ти хоч передачу про мене бачив?

— Яку саме? Я про вас передачі бачу щодня! По якому каналу?

— По першому національному. «Аудієнція» називається...

У Мироновича раптом голова пішла обертом і захололо серце. «Он воно що!». Він сів, навіть не чекаючи запрошення Папи.

— Наступна передача — про президента Росії і патріарха Московського. До речі, вони обидва прийняли запрошення на ваше весілля... Тож вітаю!.. За яхту велике спасибі. Гарного ви знайшли капітана. Капітан Полл — справжній морський вовк. Та англійці, мабуть, усі природжені мореплавці. Ваш медовий місяць на моїй і трохи твоїй яхті? Я правильно кажу?

— Правильно, — підтвердив Миронович.

— Я Роксані пообіцяв золотий берег, голубе небо над Форосом і Чорне море. Вона того варта. Ти, до слова сказати, — також. Тому я схвалюю твій вибір і благословляю як батько. Як Папа, як ви кажете про мене. Перша леді — ваша Мама — також... благословляє вас. Я чув, що Роксана в тебе — «міс Всесвіт» з Сейшельських островів.

«Міс журналістка», — уточнив Миронович.

— Все одно непогано. Скажу по-секрету, вона впала в око як тобі, так і мені, і навіть моєму капітану яхти Поллу Вільямсу. І якщо вже бути зовсім відвертим, — то й президенту Росії. Дивись, Мироновичу, проморгаєш, і вона або в Англії, або в Росії опиниться. На її безмежних просторах. Там уже ти її не знайдеш. І «Інтерпол» не допоможе. Президент Росії їй надасть політичний притулок у Підмосков’ї. Там чимало таких красунь. Зрозумів?! Так що весілля не відкладай у довгий ящик. Ти ж ще не цар. Хто там з царів відкладав усе в довгий ящик і нічого так і не вирішував? Ти, як мій секретар, маєш усе знати.

У Мироновича затуманилося в голові: «Без мене мене одружили!» А тим часом президент з таким піднесенням говорив про Роксану, ніби не Миронович, а він збирається з нею одружитися.

— Я їй ні в чому не відмовив. Ми з нею пили на брудершафт, і я її після цього офіційно оголосив своєю прийомною дочкою. За мною — найкращий подарунок. Ти в мене заслужив. Весілля справимо прямо там, у Криму, на моїй дачі. Так би мовити, на президентському рівні. Вийду на пенсію, чому б і тобі не податися в президенти? Це вже не так важко, якщо підібрати відмінну команду. Повір мені.

Та зараз Миронович уже не мріяв про посаду президента, про своє висуванство у кандидати. Усі його думки крутилися навколо Роксани. Тільки тепер він помітив, що Папа таки під градусом. Отже, якщо він і в «Аудієнції» знімався добряче підшофе, то обов’язково лазив під спідницю його нареченої. Це в його стилі. Скільки сідничок за своє президентське правління він перепробував і часто — просто на людях. Він пригадав зустріч в Підмосков’ї, коли п’яного Папу виносили на руках і він все одно на ходу примудрився ущипнути якусь красуню-офіціантку і сказати російською: «Ех, не був би я президентом такої великої європейської держави, як Україна, то обов’язково б на кілька днів залишився у Підмосков’ї і таки тебе трахнув, московська красунечко».

— Дошкою з трьома цвяхами — по задку, — кинув у відповідь репліку президент Росії.

А потім поїздка Папи на Кавказ, яка ледь не закінчилася міжнародним скандалом, коли не сказати — локальним викликом на дуель. — Він розстібнув при світській публіці блискавку на штанях першої леді одного з президентів новоствореної республіки.

— Тож готуйся. — Папа посміхнувся і подружньому поплескав свого державного секретаря по плечу.

«Невже хазяїн провів першу шлюбну ніч під голубим небом Криму, а не він, її майбутній чоловік?» — з цими думками Миронович залишив кабінет президента, зайшов до себе і попросив Мілу негайно знайти Едуарда Шора і з’єднати його з ним. Ед відгукнувся так швидко, ніби чекав цього дзвінка з самого ранку.

— Який замовляємо сьогодні ресторан? — затарабанив Шор. — «Таймаут», «Діксіленд, «44"?...

— Краще «Сім сорок», — перебив його Вітольд.

Шор зрозумів. Нема проблем. Зустрічаємося у «Шор і Миронович»?

— Еде, краще ти під’їдь до мене. Чекатиму внизу...

— Пардон, але там сек’юриті, — нагадав йому Шор. — А хіба Антоша за день перевтомився? — єхидно поцікавився Шор, натякаючи на те, що Антон — водій Мироновича зранку до вечора спить в авто. — Ти б його перевів до пожежної команди...

— Гаразд, гаразд. Я приїду до тебе. Хвилин через двадцять чекай на вулиці.

Переконавшись, що за ними нема хвоста, Миронович і Шор попрямували на Поділ, до ресторану «За двома зайцями».

— «За двома зайцями» поновив меню, — повідомив Мироновича Шор.

— Це мене дуже тішить, — скривився Миронович. — Особливо сьогодні. Роксана оголосила усьому світові про наше весілля. От тільки дату ще не вказала. Преса залишила білі місця на шпальтах своїх часописів. Телестудії замовили камери і відрядження до сонячного Криму. Затримка з допуском і запрошенням гостей.

— Це що — претензія на дотеп? — беручи в руки меню, глянув на Мироновича Шор. — Де тут жарт, а де серйозно?

— Серйозно все. І все без претензій на дотеп. Єдина її претензія — вона за будь-яку ціну хоче стати дружиною Мироновича-держсекретаря і мільйонера, — серйозно заявив Вітольд.

— Зараз про це ти навіть мріяти не маєш права. Попереду виборча президентська кампанія. Робота з іміджмейкерами, технічними кандидатами, дублерами-однофамільцями, врешті-решт — фальсифікацією. Силою-силенною грошей. Контролерів за фінансами. Шакали і гієни чекають об’їдків на святі і після свята переможців і переможених. А ти проводитимеш медовий місяць на Ямайці чи Багамських островах? Це моя остаточна тобі відповідь, і вона як рішення Верховного суду, оскарженню не підлягає, — підсумував Ед. — Ти маєш такий імідж у суспільстві! І раптом — така новина... Держслужбовець найвищого рангу в країні в такий відповідальний час заводить роман. Кидає власну сім’ю і розбиває іншу...

— Еде, не я розбив і не я кинув, — нагадав йому Миронович.

— Хто це буде уточнювати? У цих випадках завжди винен той, у кого більше влади. Це так звана своєрідна компенсація в ім’я моральної рівності в суспільстві.

— Я це розумію, але боротьбу закінчено. Усе вирішено за мене. На вищому рівні, Еде...

— Вищому, ніж займаєш ти? — Шор на мить відклав меню і наказав офіціантові не підходити ближче, ніж це йому дозволяє слуховий апарат.

— Так! — відповів Миронович. І після паузи додав: — Так розпорядився Папа.

— Хіба він з нею переспав? — Шор знову взяв меню в руки.

— Я цього не знаю.

— Ах, ти цього не знаєш?! — зовсім по-єврейському уточнив Шор і витягнув свою довгу шию з-за червоного з золотим меню і поправив для чогось свої окуляри. — А хто це знає? Чи це має знати Шор і ти його для цього запросив?

— На весілля запрошені Папа з Мамою, президент Росії, патріарх Московський, керівництво телекомпанії, — пропустив повз вуха репліки Шора Миронович. — І ще ряд поважних гостей.

— Співголова юридичної компанії «Шор і Миронович» там матиме честь?.. — про себе запитав Шор у третій особі.

— Якщо списком гостей не займатиметься сам Папа і моя наречена. Адже все тепер вирішується, як ти бачиш, поза мною...

Підійшов метрдотель на правах давнього знайомого. Чемно привітався.

— У нас оновлене меню, пане Шор.

— Мені вже доповідали, — повів чорними і густими бровами Ед. — Панський столик «На широку ногу»...

— І все? — уточнив метрдотель.

— Додай ще «Корону із кролика» і «Я у мами — шикарний син».

— Кому що?

— Мені «Корону», а поважному пану, — кивнув Шор на Мироновича, — «Я у мами — шикарний син». До речі, син-одинак. Але незабаром вони одружуються з міс... Ну як би делікатніше сказати? Це слово від слова — «король». Ага, — повертів пальцем улюблене тім’ячко Шор. — Точно — одружується з «міс королевою». Бо ж не скажеш — з міс Королицею. Королиця у нього вже була. — Тепер — королева.

— Я вас вітаю! — чемно схилив голову метрдотель.

— Це він жартує. Не у моєму віці одружуватись.

— Чому? Ви досить молодий, симпатичний... Молодші дівчата в таких саме й закохуються, — мовив серйозно метрдотель. — Он у нас офіціантка Люда тільки за такими й бігає: у кого шикарна тачка, престижна «мобіла», на березі Дніпра єврохата у три поверхи...

— ... і повні гаманці з крупними купюрами чи з пластиковими картками, — додав Шор.

— Само собою. Не стану заперечувати. А що питимемо? — метрдотель про це запитав так, що Мироновичу хотілося з’ясувати: «А що, ти питимеш разом з нами?» Але він промовчав. Шор відповів за нього:

— І горілку — також...

— Як щодо закусок? Можна запропонувати «Спогад дитинства».

— І що до того «дитинства» входить? — глянув на нього Миронович.

— Те, що вам найбільше запам’яталося з дитинства. Не такий уже тоді в нас був широкий асортимент. Звичайно, якщо ми не належали до високих компартійних бонз... — пояснив метрдотель.

— Печена картопля в мундирах, олійка, сіль, — згадував уголос Миронович, — чорний хліб і, якщо це середина літа — розламаний помідор і огірок. Мабуть, це й все... Хіба що з півдесятка червоних раків. Може, ще витерта об штанину морквина, — Миронович, не спускав очей з усміхненого метрдотеля, що стояв у позі «Я до ваших послуг» з білим рушничком на лівій руці. — А чого ж — це ідея. Як ти, Еде?

— Я пас, — відповів Шор. — Мій батько був директором універсальної бази і я їв у дитинстві сьомгу, осетрину, ікру, дарницький балик, а на десерт мені із «загниваючого Заходу» привозили на вибір трюфельне морозиво, «Бомбон Релено», ванільно-шоколадний «Кармен» і рідше — «Фланк з вершками»...

— Я зрозумів, але в нас цього нема... Є «Каштан по-київськи», «В небі канареєчка», «Горизонт» і «Капучіно з вершками» під горішки...

— А «Піна колада»?

Метрдотель аж почервонів і знизав плечима. Мовляв, уперше чую. Нема. Замовляйте щось простіше...

— Жаль. Тоді давай печену картоплю в мундирах і миску паюсної ікри з двома... зайцями. Ти ж бач, який перед тобою пан сидить. Худий, беззубий і видовжений, мов глиста. В дитинстві слід їсти овочі і фрукти, а не ікру, сьомгу і на десерт — трюфельне чи ванільне морозиво, — Вітольд обернувся до метрдотеля і двох офіціантів з олівчиками і блокнотиками у руках. Оглянув їх і застеріг: — Печена картопля має бути чисто вимитою і подаватися на стіл такою гарячою, щоб у клієнта не тільки руки, а й язик обпікала. І — щойно з печі...

— Все, як накажете, пане...

— Анатоль, — підказав Шор і непомітно підморгнув Мироновичу.

— Ну і ще, мабуть, оселедчика у вині, — додав Вітольд.

— Буде подано, пане Анатолію. Дунайського, ірландського?

— Само собою, коли тут сидить Шор. І того, й іншого...

— Я зрозумів, пане Шор, — кивнув головою метрдотель. Офіціанти одразу ретирувалися. Очевидно, пекти картоплю, раків і ловити не менше ніж двох зайців.

Вони залишились самі. Спочатку, здавалося, виговорилися і зараз не знали, що ж далі сказати. Кожен думав про своє.

«Як вона так могла? — розмірковував про себе Вітольд. — Чому вона мене штурмує з усіх боків? Для чого вона підключила до цього Папу? Та ще його тил — Маму?»

«Нічого доброго з цього шлюбу не вийде, — посміхався в тарілку з чорним хлібом Шор. — Як прийшло нізвідки, так і піде в нікуди».

«Краще б залишитися з Альбіною. Академік помер. Моральної підтримки вона позбавлена. Але ж вона спала чи спить з цим резервним резидентом Козликом, якщо вірити Роксані?» — сам себе запитував Вітольд.

— Ніяк не втямлю, для чого тобі цей шлюб? — обізвався нарешті

— Ед.

— Уявляєш, вона спала не тільки зі мною, а ще з цим законсервованим резидентом розвідки — Козликом.

— Ти про кого, Тольде?

— Про Альбіну.

— Вона тобі й досі не байдужа? — поцікавився Шор.

— Але вона поки що — моя офіційна дружина. Мені слід взяти розлучення. Та вона мені не дає! Зате дає якомусь замороженому резиденту.

— Просто розморожує його після радянської влади, — розсміявся Шор. — Тоді вони всі були заморожені, як і ми з тобою. Тепер свобода і демократія. Кожний знаходить собі партію за своїм смаком. Є ж партії любителів пива, є любителів червоних раків, а тепер утворилася партія любителів худющих, але сексуальних жінок. Ти ж не можеш заборонити їм реєструватися, коли вони усі захочуть...

— Чого захочуть?

— Свободи і демократії... Після тоталітарного режиму. Тобі було б легше, коли б вона займалася коханням зі статевим однопартійцем?

— Не зрозумів.

— А що тут розуміти? Одностатеві члени однієї партії...

— Ти хочеш сказати, лесбіянки?

— Можна сказати й так, — підтвердив Шор.

— Мені було б значно легше, — чесно признався Вітольд своєму приятелю. — Ніж з цим Козликом.

— Тольде, вона вже тобі не належить. Ти сам стверджуєш, що вона активно живе з законсервованим резидентом розвідки. А втім, що це за законспірований розвідник, який себе так швидко розкрив?

— Розкрила його Роксана.

— Ти їй віриш? — Шор глянув просто в сірі очі Мироновича.

— Я з нею одружуюсь, Шор, — нагадав йому Миронович. — Ми ще перед весіллям зобов’язалися один одному казати правду, — процитував він повністю Роксану.

— Ну, коли так, — розвів руками Шор. — Сильний аргумент. То в мене тузи закінчились... І козирі також... Нічим крити.

Миронович у відповідь не сказав ані слова. Він тепер згадав Роксану: «Зваблива, вродлива, розумна. З гострим швидким розумом і веселим, компанійським характером. її непередбачені фантазії, вигадки, хочеш — провокації, не мають собі рівних. Така тобі допоможе викрутитися з будь-якої ситуації. Така переконає Папу, якщо він ляже з нею в ліжко, що я, Миронович, єдина кандидатура на його наступника. Не треба виборів. Просто підпишіть Указ і я, Миронович, — наступник президента. Про це вже говорить... електорат. А може, й справді спробувати її в цій ролі? Якщо вже Папа переспав раз, хай переспить і вдруге. Нам усім вистачить. Ти ж все одно її не любиш. Ти тільки захоплюєшся нею, мов річчю, гарною лялькою, якій хтось написав такий веселий дотепний текст і тільки. Подумай, Мироновичу. Може, й Роксану тобі послав сам Бог? Може, саме в Роксані твій ос­танній шанс? Адже Папа сказав, коли я піду на пенсію, то ти, Миронович, — станеш президентом. Отже, він в мене вірить. Роксана вродлива, зваблива, достобіса гарна. Її руки, особливо ці довгі тендітні пальчики. Це вже якийсь комплекс. Ох ці мені пальчики! А потім — стегна, її сексуальність? Ні, але Альбіна... Ні, таки Альбіні в цьому плані немає рівних. Хоча Роксана й запевнила: «Тольде, ми ж тільки вчимося. Ми салаги першого року служби. Ми проходимо курс молодого бійця. З них під професійним і строгим командуванням вийдуть справжні гвардійці. Ми розумні і догадливі. Команди виконуємо без слів. Достатньо найменшого натяку й кивка. І ми будь кого візьмемо в оточення і задамо такого жару, що Петрарці у пеклі й не снилося. Нам заздритимуть адмірал Нельсон і Бонапарт Наполеон. Тольде, тільки тримайся міцніше за віжки і не випади на ходу з сідла ще не до кінця навченої кобилки».

— Ти знову думаєш про Альбіну? — відірвав його від цитат Рок сани Шор.

— Я думаю про передвиборну кампанію. Думаю, як би нам не по випадати з сідел, — згадалися останні слова Роксани.

— Не нам, а тобі. Шор має своє місце під сонцем. А ти, коли вилетиш з сідла, повернешся до Шора, до рідних пенатів. А ні — житимеш на свої відсотки в екзотичному океані, над яким цілий рік висить гаряче сонце і хвилі купаються в прохолодних водах. Слава Богу, ми з тобою не бідні. Не захочеш сидіти на одному місці, я тебе час від часу возитиму по екзотичних архіпелагах світу. Купимо тобі острів Робінзона неподалік від острова Кі-Вест чи Порто-Ріко. В морі розведемо свіжу рибу. Без атомних випробовувань і радіації. Кити біля твоїх берегів не кінчатимуть своє довге життя самогубством. Не розмірковуватимуть про те, що для них в черговий раз настає кінець світу. Вивчиш дві мови: іспанську та англійську і спілкуватимешся з аборигенами, як рівний з рівними. На стегна начепиш різнобарвну пов’язку і бігатимеш в ній по гарячому піску, вітаючи на далекому голубому горизонті кораблі і вітрильники. Самотніми ночами думатимеш про піратів, і я тобі збудую кілька дзотів з численними кулеметами і гранатометами. За півкілометра до лінії оборони проведу сигналізацію з криком і вереском Альбіни Ерастівни, жоден флібустьєр і близько не наважиться підійти до твоїх володінь. Коли твоє засмагле від променів полудневого сонця тіло раптом огорне ностальгія за мною, я прилечу до тебе чартерним рейсом, любий Тольде. А поки що — ось твоя печена картопля, сіль, олія, опускайся на землю, бери в руки чарку «Першої гільдії» і випий за наше здоров’я, бо ми, як кажуть гуцули в Карпатських горах, таки того варті. — Шор підніс чарку і поцокався.