Дари пігмеїв

XXVII

... Вождь племені зустрів групу мандрівників з далекої України, про яку він, звісно, ніколи не чув, з радістю і з тривогою. З радістю, що білі люди завжди приносять гостинці (українці винятком не стали), а потім вимагають того, чого вони не можуть дати їм взамін, відповідно до звичаїв і традицій джунглів і конкретного племені.

Оператор Микола Горбач уже тихо й ненав’язливо проводив зйомку своєю відеокамерою. Вождь племені на ім’я Гамбі-Томбі сприйняв це надзвичайно спокійно і Роксана зрозуміла, що він перед такою чорною штукою з одним великим скляним оком демонструє своє біле намисто на шиї із зубів гадюк, тигрів, леопардів та інших хижаків не вперше. Питання, заготовлені ще в Києві, спочатку йшли загальні, а потім усе закрутилося навколо полювання, сну, отруєння, вбивства своїх ворогів, одновірців.

Тепер про все це Роксана доповідала Мироновичу.

— І що він відповів з приводу отруєння?

— Я не могла його запитувати про це при перекладачеві. І тоді я перекладача й оператора таки приспала. На три дні.

— Яким чином? — поцікавився Миронович.

— Допоміг один з працівників посольства. Пізніше я тобі нагадаю його ім’я. Десь записала в блокнотику. Він дуже хоче бути послом у будь-якій країні з державною французькою...

— Гаразд, з майбутнім послом згодом. Після виборів. А що з отрутою?

— Погано. Ці пігмеї категорично відмовилися отруювати і спотворювати людину. Вони мають свій моральний кодекс. Вони за це суворо карають своїх же, і про це знає кожен пігмей і свято дотримується моралі племені... Ні за які гроші, брязкальця — пігмеї на злочин не йдуть. Доведеться звертатися до російських спеціалістів з колишнього кадебе.

— Зачекай-но, — не витримав Миронович. — Ти абсолютно даремно їздила?

— Не зовсім... Я набралася нових вражень. Розширила свій світогляд. Познайомилась з пігмеями. Вони мене переконували, що вбивати людину — грішно й небезпечно. Пізно чи рано це обернеться до тебе таким самим чином...

— Ти мені мораль читаєш? Мене переконуєш у чомусь? Чи ти мені все це розповідаєш? — Вітольд підвівся і поглянув на Роксану згори вниз так, ніби перед ним тепер сиділа не його законна дружина, а представниця конголезького племені з вічнозелених і вічновологих джунглів, тільки дещо більшого зросту й іншого забарвлення шкіри.

— Не дуйся, Вітольде. Я робила все, що могла. Навіть тобі копію цього кодексу пігмеїв привезла... Можеш поглянути, — подала вона папірець. — У посольстві переклали українською...

— Навіщо це мені? — запитав він.

— Може, колись і ми станемо, як пігмеї...

— Не замовляй мені зуби... Вони в мене не болять... Ти не привезла зовсім нічого?

— Я привезла, але...

— Що «але», Роксано? Вибори наближаються до кінця. Соціологічні дослідження показують, точніше — екзитпол соціологів, що народний кандидат у президенти йде з величезним відривом від своїх переслідувачів. Його треба негайно зупинити... Папа почувається так, мов в’юн, посипаний сіллю зверху і присмалений гарячою сковорідкою знизу... Він обіцяє мене вигнати під три чорти, якщо ми сьогодні нічого реального не придумаємо... Папа заявив: «Ви мені підкинули цю ідею. Де її рішення? Час не жде!»

— Я привезла отруту!!!

— Чому ж ти мовчиш?

— Ця отрута — на звіра, — відповіла Роксана. — Вона намащується на предмет, який може лизнути та чи інша тварина, і тоді її через сім днів починає ламати, вона втрачає орієнтацію і ходить по колу. Пігмеї тварину добивають...

— І ти кажеш, що нічого не привезла?

— Я пішла на хитрощі. Майбутнього посла і вождя вмовила. Сказала, що це для щурів, яких ми не можемо вивести зі свого замку...

— І що сказав вождь? — аж піднявся з крісла Миронович.

— Він сказав, що тварина має лизнути цю отруту, виготовлену з якоїсь чортівні, що росте в джунглях... Ми ж не можемо змусити кандидата вилизувати тарілку після себе чи бодай — ложку...

Миронович присів, обхопивши руками голову. Він деякий час сидів мовчки. Може, мовчав би й довше, аби Роксана не поторсала його за плечі.

— Ти не заснув?

— Я мислю, Роксано. Отже, живу. У цьому щось є. Щось крутиться близько. А що саме, впіймати думку не можу... Я завтра відповім, завтра.., — Миронович аж піт з чола витер. Пересів до столу, не знаючи, за що ж взятися... Що придумати? Нічого путнього до голови не підходило. До рук — також. Узявся за папірця. Почав малювати скорпіонів. Його рідний знак зодіака. Згадував, хто йому перший раз сказав, що коли народжується скорпіон, хтось з рідних помирає. На день його народження помер дядько Петро. Дядько, який навчив вудити рибу у такий невідомий світові спосіб. Незабаром у нього знову день народження, якщо вірити гороскопу, то знову хтось помре...

— Чортівня якась, — Миронович підвівся з місця і підійшов до бару. Сів на високий барний стілець, зняв зі стелі один з численних кришталевих фужерів і налив найдорожчого в світі, як йому Роксана сказала, французького бренді Shato Montufo. Спробував прочитати вголос. Українською вийшло — Шато Монтуфо. А як вимовляти англійською чи французькою — не знав. Випив і лайнувся на адресу тієї і тієї мов. Мовляв, читаєш одне, вимовляєш інше, а маєш на увазі щось третє. Ні, таки українська краща і простіша, як вимовляєш, так і пишеш, і ще налив кілька крапель пекучої французької рідини, охолодивши її кубиками льоду.

На роботу після тієї розмови з Роксаною він приїхав раніше, ніж звичайно. Та ще й невиспаний. З мішками під очима, чого ніколи не траплялося з ним раніше. Секретарка Міла — «Кіндер-сюрприз» чи «Дірол без цукру», яка теж полюбляла прийти на роботу раніше за нього, цього разу запізнювалася. Він аж зрадів. По сотовому телефону зв’язався зі знайомим есбеушником.

— Слід визначити «ахіллесову п’яту» народного кандидата, — не то попрохав, не то наказав держсекретар.

— Зрозумів! — озвався по той бік «сотовий».

— Сьогодні до вечора, — наказав Миронович. — Його слабкості, його захоплення, його звички!

— Ми все це маємо, — відповів, не задумуючись, генерал.

— Як? — аж підвівся Миронович, ніби він розмовляв з Папою, а не з одним зі своїх підлеглих.

— У досьє є все. Мені залишається тільки погортати сторінки.

— Негайно погортай. А краще сідай за ксерокс, зроби копії і до мене...

— Буде зроблено... Через годинку у вас, Вітольде Володимировичу.

— Фу! — полегшено видихнув Миронович і взявся за склянку «Боржомі». Після вчорашнього бренді тягло на мінеральну воду.

У двері постукали.

— Увійдіть! — гукнув він.

На порозі в усій формі стояв генерал.

Підтягнутий, стрункий ще зовсім молодий генерал з дивним і трохи незрозумілим прізвищем Головадибський. Він примчав до президентського секретаріату навіть раніше, ніж його тут очікували.

— Сідай і доповідай, — показав на стілець Миронович. Головадибському здалося дещо фамільярним звернення глави держсекретаря до генерала далеко не найнижчого рангу. Такого собі не дозволяли навіть прем’єр-міністр, спікер. Але генерал, як людина військова, дисциплінована, проковтнувши неприємну пігулку держсекретаря, спокійно сів, не виказуючи ані порухом м’яза на своєму вродливому і схожому на жіноче обличчі свого невдоволення від безтактовної поведінки Мироновича. Такого з ним не дозволяв навіть Папа.

Генерал чітко доповідав, Миронович уважно слухав. Голова дибський, здається, вже зрозумів, про що йдеться, як і про плани держсекретаря, чи Папи, або ж конкурентів народного кандидата у президенти. Йому не треба нічого вкладати до рота, розжовувати. Він належав до тих молодих і здібних генералів, які розуміють усе з півслова.

— Кандидат, про якого йдеться, полюбляє антикваріат, національну побутову атрибутику наших предків. Чи не найбільше закоханий у стародавні ікони. Особливо його цікавлять ті, які під час Розстріляного Відродження за радянської влади були сховані мирянами, зберігалися у певних сховищах, схоронах і сьогодні мають неабияку цінність. Ті, що оповиті ореолом легенд, міфів і носять у зв’язку з цими подіями конкретні назви. Наприклад, ікона Благовіщенська, ікона Святої Покрови — козацька. Всі чудотворні ікони. Він їх купує за будь-яку ціну і при цьому обов’язково цілує чоло Богоматері чи святої Великомучениці. Набожний. Відвідує церкву. Постійно молиться і вірить, як у Бога, так і в свою зорю. Упевнений у своїй перемозі. Всі реальні екзитполи свідчать, що він близький до перемоги, якщо чогось не станеться...

— Що значить «чогось»? — підняв очі на генерала Миронович.

— Важко сказати: не помре, не розіб’ється в автокатастрофі, в літаку, не підірвуть виборчий штаб, не наймуть снайпера...

— По-сучасному — кілера, — підправив Миронович.

Генерал мовчки кивнув головою. Мовляв, можна сказати й так.

— Це натяк, підказка, версія, особиста думка? Чи як зрозуміти ваші слова, пане генерале?

— Що ви, Вітольде Володимировичу... Це тільки мої припущення. Всі ми під Богом ходимо. Життя — це така непередбачувана річ...

— Але ви щось приховуєте від мене, чогось не договорюєте! — перейшов раптом на «ви» Миронович.

— Скоріше — не договорюю...

— І що ж саме?

— А хіба ви не знаєте про російську автомашину з двома кілерами? Вам не доповідали?

— Вперше чую. Цікаво. Говоріть.

— Учора в дворі будинку по вулиці Саксаганського виявили двох російських кілерів з новенькими українськими паспортами.

— Детальніше, — попросив Миронович. — І зрозуміліше.

— В одній з квартир спрацювала сигналізація. Охорона негайно виїхала на місце. Квартиру не пограбовано, але хтось намагався в ній зламати двері. Міліція звернула увагу на «Москвич» з російськими номерами, в якому сиділи два молодики. Вони міліції показали два українські зовсім нові паспорти, які ще пахли друкарською фарбою. Це міліціонерів насторожило. «Гостей» примусили відкрити багажник. У ньому виявилося кілька тротилових шашок з дистанційним управлінням. Росіян було доставлено у райвідділ міліції. Там вони розкололися. Зізналися, що готували замах на кандидата від народу...

— І що?

— Послалися на забобон.

— Не зрозумів...

— Нібито між кілерами існує прикмета: якщо разом із замовленим убивають його дитину чи дітей — кілерам залишається недовго жити. На них також чекає негайна смерть. Саме тому вони й відмовилися від замаху...

— Росіяни?

— Так, росіяни.

— І ви в це, пане генерале, вірите? Я особисто — ні. Росіяни ніколи перед такими дрібничками, як діти, не зупиняються. Згадайте свого колегу — полковника кедебе Путіна. Школу. Беслан... Ваша особиста думка?

— Тут щось не те. Або росіяни — не росіяни. Це зараз уточнюється. Або ці найняті москалі не планували вчиняти замах на кандидата від народу. Це просто свої піарили...

— Розшифруйте свою думку.

— Вони найняті самим народним кандидатом. Завтра все це розпише преса. Народ почне обурюватися, вимагати кілерам кари, і кандидат у президенти набиратиме відсотки у тих, хто до цього сумнівався у своєму виборі. Вони остаточно переконаються, що нинішня влада — злочинна. Це не мої слова, — поспішно вніс поправку генерал. — Це типовий вислів опозиційної преси... Вчорашня влада, що хапається за соломинку, аби утриматися, йде навіть на крайнощі. Розрахунок точний. Народ любить великомучеників. Народ великомучеників обирає.

— Ви так думаєте, генерале?!

— Я в цьому переконаний.

— Ви, певне, маєте слушність. Це очевидна правда. Щиро дякую. — Миронович вийшов з-за столу, подав Головадибському руку, глянув йому в очі і додав: — Цікаво було з вами поспілкуватися. Чи варто пану генералу, — він уже ніби не звертався на «ти», але й невідомо, чи казав йому «ви», — нагадувати, що ця наша розмова цілком конфіденційна? Простіше кажучи, не підлягає розголошенню.

— Само собою, пане державний секретарю.

— Ще раз дякую і ще раз тисну вашу молоду руку. Все залишиться, як було... Ви сподіваюсь, мене зрозуміли?!..

— Служу Україні! — генерал віддав честь і залишив кабінет Мироновича.

Увечері Миронович ділився своїми міркуваннями з Роксаною.

— То «КамАЗ» ледь не врізався в джип кандидата, то кілери, які пожаліли кандидата і відмовилися від замаху... Щось тут не так.

— Ти розмовляв на цю тему з президентом? — поцікавилася дещо стривожена Роксана.

— Так. Він вважає, що це почерк братів Плюєвих. Ростовські кілери — їхні кілери. Мені дано вказівку підняти усю наявну в нас пресу. Тінь має впасти на кандидата номер два, якого представляють брати Плюєви. Все, що робиться, будь-яким робом списувати на них. Вони відтепер стають нашим громовідводом. Папа не відмовляється від крісла. Він мріє про наступний термін...

— Отже, залишається тільки наша ідея? — чи то перепитала, чи то ствердила Роксана.

— Так. Папа — за. Це теж спишеться на братів Плюєвих, як і фальсифікація, каруселі з відкріпними талонами, додрукування їх, талончиків, у Росії, замахи, руйнування гребель і пуск води зі штучних озер та ставків на автостради, вимушена посадка літака на випадкових аеродромах... Усе це ляже на братів Плюєвих та їхню команду.

— Але ти в них — начальник виборчого штабу, Вітольде? — на­гадала Роксана.

— Я сказав про це Президенту.

— А він що?

— А він мені доводив, що мене не було навіть у списку членів штабу і немає. «Ти — в глибокій тіні, як і мій бізнес. Ідея з порядку денного не знімається». — Ось його відповідь.

— Що ж тепер?

— Тепер нова проблема, — Миронович взяв пляшку мінеральної і просто з горла надпив. Роксані це ніколи не подобалося. У неї так і свербів язичок нагадати про склянку, що стояла поруч пляшки, або хоча б натякнути йому про це поглядом. Вона не вчинила ні того, ні іншого. Вона вдала, що нічого не помітила.

— Я запросив до себе одного розумного генерала з еСБеУ, — він поставив пляшку на місце. — Ми з ним довго вели мову про «нашого», у лапках, кандидата і — взагалі. Генерал висловив слушну думку — народ любить великомучеників... Якщо ми спотворимо обличчя кандидата, він набере ще більше очок. Ті, які ще вагалися, за кого голосувати, після отруєння кандидата, якщо воно буде не смертельним, певне голосуватимуть за страждальця. Ось у чому проблема.

— Ми його отруїмо, — рішуче заявила вона. — Жоден судмедексперт не підкопається. Перевантаження. Дикі перегони, замахи, нерви, серце здало...

— Але він міцний, мов бугай.

— Любий, я їздила до Центральної Африки. Я зустрічалася з вождем пігмеїв... Ці карликові люди своїм умінням звалюють африканських слонів. Африканський слон — більший за українського бугая. Ти згоден зі мною?

— Але ж Папа... — спробував їй заперечити Миронович. — Після вбивства журналіста він, як власної смерті, боїться навіть будь-якого каліцтва, яке б хоч віддалено було пов’язане з його ім’ям.

— А хто скаже Папі, що ми кандидата вбиваємо. Ми цього Жана Маре перетворимо в Квазімодо...

— Як ти це здійсниш?

— Поцілую.

— Недочув. Повтори! — глянув на неї Миронович, поставивши на бік пляшку з мінеральною.

— А ось так! — Роксана підійшла і гаряче поцілувала Вітольда в губи.

— Але хто тебе до нього допустить?

— Мої менеджери вже працюють зі штабом... кандидата. Я готую «Аудієнцію» з майбутнім президентом. Його величність самолюбство спрацювало. Він дав згоду: передача з’являється у день інавгурації...

— І що дасть твій поцілунок?

— Це називається «поцілунком кобри», або «мухи цеце». Наступного дня, коли ми вдруге вирушили в джунглі, вождь племені туа чи бенуа (я вже не пригадую назви племені) пообіцяв мені цей експеримент провести над пігмеєм, засудженим до смерті. Той відібрав життя в іншого пігмея і заслуговував на смерть. Єдиний верховний суддя у них — сам вождь. Він намащує губи отрутою і наносить поцілунок приреченому. Покараний після цього помирає в страшних муках і корчах. Спочатку перекошується його обличчя, висипаються вугрі, а через кілька днів на очах усього племені віддає Богові душу. При цьому він має привселюдно каятися в здійсненому. В іншому випадку одноплемінники вимагатимуть в жертву принести ще когось з рідних убивці. Такий звичай у племені цих пігмеїв.

— А як же сам вождь не отруюється? — Миронович знову взявся за пляшку з мінеральною.

— У тому й річ. Він перед цим намащує шар безколірної губної помади-ізоляції. Губи покриваються невидимою плівкою, мов рідким скотчем, а вже після цього накладається прозора, як сльоза, отрута...

— Я тобі не дозволю цього робити, Роксано!

— Але ж, любий. Я так хочу, щоб ти став президентом... Хочеш, я поцілую й Папу? Він так бажає зі мною переспати. Назавжди виб’ю з його напівлисої голови бажання ще раз стати президентом країни.

— Є простіший і менш ризикований спосіб. Який сьогодні мені мимоволі підказав генерал.

— Російські спецслужби?

— Це також не виключається. Але можна йому влаштувати зустріч з людиною, яка збирає антикваріат, старожитності... Кандидат полюбляє сам цілуватися. Але зі старовинними іконами. Достатньо на склі ікони намазати чоло матері Божої або якої-небудь великомучениці помадою пігмеїв і...

— Я не заперечую... Ідея чудова, але тут є одне «але»... Отрута діє на третій день. У ніч напередодні третього дня йому слід влаштувати десь «таємну вечерю». Вона має обов’язково складатися з рибних страв. Тінь падає на організаторів цієї вечері, а не на власника антикваріату. Під будь-яким приводом кандидат має прийняти запрошення на нічну аудієнцію.

— Але як? Як його запросити на вечерю? — розвів руками Миронович.

— Хай це буде таємна нарада з вечерею. Або про вечерю взагалі не говорити... Просто нарада.

— Нарада кого?

— Щурів, — відповіла, не замислюючись, Роксана.

— Поясни?

— Щурів, які тікають з тонучого корабля. Але не простих щурів, а своєрідних вождів цього невмирущого племені.

— Давай-но, Роксано, перейдемо на... людей, — попрохав Миронович.

— Пояснюю конкретніше, любий. Кого найбільше сьогодні боїться кандидат і хто йому найшвидше може стати впоперек дороги? Як ти гадаєш?

— Влада.

— Правильно. А хто здійснює захист існуючої влади і хто може раптом несподівано прискіпатися до кандидата за те чи інше порушення?!

— Силовики, — як учень під час іспиту відповідав Миронович.

— Абсолютно правильно. Так ось, зробимо вигляд, що силовики, будучи при владі, постійно дивляться на крок уперед, і сьогодні вже впевнені, хто завтра буде їхнім президентом. Що вони роблять? Шукають з майбутнім достойником контакту. Йдуть на змову. З ким? З майбутнім президентом, щоб зберегти і свої еполети, і свої посади біля державних корит. Логічно?

— Логічно, — погодився Вітольд.

— А тепер уявімо картину, яка, може, вже відбувається поза нашим сценарієм. Силовики самі додумуються до того, аби піти на контакт з майбутнім президентом. Обіцяють йому захист, повну інформацію...

— Абсолютно логічно... Якщо такого контакту між ними ще нема... — погодився з нею Вітольд.

— Якщо нема, то ми їм маємо підкинути таку ідею, якою, певна річ, вони давно живуть.

— Над цим серйозно слід подумати, Роксано...

— А чого тут довго думати, Вітольде? Ми не маємо часу на роздуми. У твоїх руках силовики. Виклич до себе ще одного генерала. Тільки не розумного і кмітливого, а такого, що постійно кланяється і дякує. Дякує і кланяється та вважає за честь прислужитися держсекретарю, сподіваючись, що йому у разі перемоги кандидата це не забудеться. Хай і він думає, що ти також тікаєш з корабля, що йде на дно... Зустріч ти йому маєш підказати. Йому та його кільком довіреним особам. Зустріч бажано провести де-небудь за містом. У приватному будиночку, на дачі.

— Геніально, — вигукнув Вітольд. — Роксано, ти геній. Ще більший за мене. Я все це втовкмачую в голову силовикам, мовляв, дбайте про завтрашній день. Завтра буде вже пізно і для вас, пане генерале, і для мене, держсекретаря. Ісус Христос і той вирішував свої проблеми під час «таємної вечері»... Ми їх також змусимо вирішувати. Аналогічно... Роксано, ти геній...

— У спідниці, — показала вона на досить таки широкий розріз. — З розеткою, — додала. — У якій, любий, завжди струм високої напруги і який ще ж одного чоловіка на смерть не вбив...

— Не кажи, — посміхався щасливий Вітольд. Ідея ця й справді геніально проста і він у змозі її розв’язати.

— Затримка за тобою, кохана. Кандидат має поцілувати ікону. Ікону нам надасть Московський патріархат. Там наші люди. Надійні люди. Вони освячували наш шлюб, вони освятять і образ чудотворної Богородиці...