Дари пігмеїв

XXIII

Після повернення з Парижа Вітольд зрозумів, чому до одруження з нареченою бажано не спати. Діди і прадіди належали до мудріших людей, ніж сучасники з їхнім цинічним кредо: «Яка різниця? Якщо по-справжньому кохаєш, то кохатимеш і до, і після». «Ні, — мовив сам до себе Вітольд. — Далеко не так. Можливо, це правильно у тому випадку, коли до цього не знав жодної жінки. Можливо, це тоді, коли в тебе немає з ким порівнювати. І неправда, що всі дівчата чи жінки в темноті — однакові. Неправда. Як і те, що все залежить не від скрипки, а від скрипаля чи його смичка. У тебе є все — і скрипка, і смичок, і ти, здається, досвідчений скрипаль, але... скрипка не та. Не Страдіварі. Навіть якщо ти її налаштовуєш на свій стиль, лад, мелодію... Не той звук. Ні, не потрібно було перенасичуватися Роксаною. Це — як перенасичення твоєю улюбленою стравою. Щодня печеня з горішками і чорносливом. А чому не спочатку тільки з чорносливом, а потім уже й з горішками? А тоді — і з горішками, і з чорносливом, а потім — і з картоплею. Але не пюре, а, скажімо, по-селянському. Грубо. Або інтелігентно — з картоплею-фрі, у фритюрниці. Якась дурня!» — закінчив він свої розмірковування і перемкнув мозок і уяву на інший лад і тему.

Його огорнула ностальгія. Чи буває ностальгія за жінкою, а чи тільки за батьківщиною? Тобі нічого раптом не хочеться — ні їсти, ні спати і ти не знаходиш собі місця. Тебе щось непокоїть, але ти не знаєш, що саме. І раптом ти все робиш механічно, під веселі слова Роксани. И жартівливу розповідь про одинокого бійця, який сам захоплює її позицію, чи то потрапляє до неї в солодкий полон... В солодкий полон, як вона каже, протилежного боку. Але той, «протилежний бік», не ворог йому, а друг, союзник і він отримує від його полону таку ж радість, як і полонений. Радість і задоволення від того солодкого полону, але тільки на кілька хвилин, а потім знову настає розчарування. З його, Вітольдового, боку, і ти тоді сам себе запитуєш: задля чого було розпочинати ту атаку, коли ти нічого не пізнав нового, раніше незвіданого? Нарешті Миронович збагнув, за ким він нудьгує! За Альбіною. Цією худорлявою жінкою-вершницею, яка йшла в атаку, за тими ж цитатами Роксани, так, ніби йшла в останній бій й ішла на смерть, не боячись її. Вона кричала, плакала, кусалася і раптом після кількох хвилин такої запеклої боротьби падала, мов підкошена чи то кулею, чи то багнетом, і ніби дивилась на тебе і казала: «Не поспішай. Дай-но я тільки гляну ще на це голубе небо, цей чарівний світ і тоді, якщо можеш, добий мене. Добий, добий». І він добивав. Вона плакала, кричала чи то від болю, чи то від екстазу смерті і вже тоді падала і замовкала. Вона ніколи не пахла сирицею. Пахла дитячою молочною сумішшю з дитячої кухні, де готували для малюків щось завжди смачне і приємне. Як на запах, так і на смак.

— Я, мабуть, її завжди згадуватиму, хоч вона мені стільки залила сала за шкіру. Разом зі своїм покійним татусем. Академіком. Київським міщанином. «Селюк, провінціал, унтерменш», — цитував він академіка Ераста Ластовецького.

— Я тобі приніс її запис, — мовив Шор. — Ти знаєш — інтригуюче. Я коли послухав, повір, Аду затягнув у ліжко. Такого зі мною давно не траплялося. Вона мене навіть двічі назвала Шароном. Хоч ти знаєш, що я Шор. Мабуть, той Шарон таки добрий джигун, коли Ада його й заочно згадує. Я їй дав кілька ляпасів. Вона не образилася. Тільки запитала: «За що, Еде? Я ж намагалася». — «За Шарона — перший раз». — «А другий?» — поцікавилась. Я відповів: «Теж за Шарона». — «А третій?» — «За нього самого». Тоді вона сказала: «Ти хоч ударив мене разок за самого себе? У тебе вже виходить, Шоре». Я їй нагадав анекдот про старого гуцула, що одружився з молодою гуцулкою. Він сказав, виходить, хлопці, добре, заходить погано. Вона ще більше сміялася і я таки дав її ляпаса. Вже за самого себе.

— Гаразд, дай послухати.

— А ти мені зателефонуй, — запропонував Ед. — І почуєш. Я цю мелодію заклав у мобільник...

— Вітольд набрав номер телефона Шора. Насторожився. З мобільника вирвалися спочатку якісь хрипкі дивні звуки. Йому здавалося — він не пригадує таких звуків. Мабуть, запис має інший відтінок звуків від оригіналу. А потім цей зойк. Ці чайчині плачі серед ночі і цей збуджуючий вереск відчаю чи болю, чи страждання, і все це — начебто на березі моря. Ні, не моря — океану.

— Впізнаєш? — якось байдуже, швидше цинічно запитав Шор і ніби цією байдужістю образив його.

— Ти не міг би це якось по-іншому запитати?

— Як? — здивувався Шор.

— Не знаю, але не так, як ти запитав. Просто і прозаїчно.

— Я не поет, Тольде... Я звичайний цинік... Професійний юрист, який, окрім грошей, не бачить нічого і навіть не чує, чи ті гроші пахнуть, чи ні... Ти ще й досі закоханий у неї?

— Не знаю, але коли я уявляю, що ці зойки десь вилітають за містом, на природі, поміж столітніх сосен, в зелених густих кущах, де не ходять люди, в автомобілі чи наметі і від того зойку замовкають раптом дятли, сороки, солов’ї, мені стає раптом сумно і... боляче... Наче тебе обкрадено...

— Забудь. Ти тепер маєш таку красуню.

— Я знаю. Але вона мені ні разу ще не сказала кричучи, що «я коли-небудь помру від кохання до тебе, Таліку. Помру і це буде найкраща смерть, про яку я мріяла...»

— Ти егоїст, Тольде. Страшенний і невиправний егоїст. Вона тішила твоє самолюбство. Скажи це Роксані. Хай вона прокричить. У перспективі. Вона здібна учениця, Тольде...

— Ти, Шор, хоч єврей, а дурний. Ніколи не бачив такого дурного єврея, як ти...

Шор у відповідь тільки сміявся і на його носі підстрибували від того сміху великі квадратні окуляри.

— Дурний ти, Шоре. Коли ти цього ніколи не відчував, тобі цього ніколи й не зрозуміти... А штучно... Штучно змусити Роксану робити, це зневажати себе. Фальш є фальш. Невже ти не розумієш, чому оригінали коштують у тисячу разів більше, ніж репродукції? На перший погляд, все те саме, але не те. Тебе ніколи не покидатиме думка, що все це робиться не від душі, а задля твоєї втіхи, твоєї пихи, твого егоїстичного, як ти кажеш, самолюбства, твого завоювання. Врешті-решт, твоєї посади...

— Тут я тобі не помічник, Тольде. Я до психології не маю ані найменшого стосунку. Психологія — це не гроші, не дивіденди, не відсотки від акцій, і не депозит у банку, і це мені задоволення не приносить.

— Гаразд, — змирився Вітольд з реальністю. — Поважні люди, а говоримо дурниці. І займаємося дурницями. Сховай свій мобільник і нікому більше не давай його прослуховувати...

— А чи не простіше стерти мелодію Альбіни і записати справжню фугу Баха чи симфонію Бетховена? — не вгавав, сміючись, Шор.

— Роби, що знаєш. І забудь про нашу розмову. Знаєш, друже, — так він, здається, ніколи не звертався до Еда. — Буває, на мене щось находить. Я останнім часом сам не свій. Чому? Не знаю. Свідомість на підтексті працює, або, точніше сказати, — текст працює на півсвідомості. Щось я роблю не те, а що саме — убий, не скажу.

— Все перемелеться, друже, — Шор вирішив у зверненні і собі наслідувати Мироновича. — Твоє одруження з Роксаною стало реальним фактом, який, вважай, вже відбувся.

— Ця жінка ловила мене, — мовив Миронович.

— Облиш, Тольде. Ти сам, мов божевільний, бігав за нею. Чи не ти підказував, аби вона в тебе взяла інтерв’ю, зробила телепередачу «Аудієнція»? Чи не ти підсовував їй свої візитки і казав: «Якщо вам, Роксано, що-небудь треба... я до ваших послуг... Якщо я вам можу чимось допомогти, телефонуйте. Ось мій прямий телефон. Поза секретаркою»? Чи не твої слова, Тольде? Я ж це добре пам’ятаю... У мене повна і точна інформація...

— Мабуть, це було дике захоплення зовнішністю.

— А чим тебе її монологи не влаштовують? Весела, життєрадісна, компанійська. Компанія від неї втрачає голову. Тобі всі заздрять, Тольде.

— Ти так вважаєш?

— Я знаю. Про твоє кохання говорить вся Україна. Відступати вже нікуди. Позаду смерш, як би сказала Роксана. Та й Папі це може не сподобатися.

— Вона мене взяла голими руками.

— Ти неточно висловлюєшся, — знову розсміявся Шор. — Пробач за каламбур. Жартую на правах давнього друга. Не голими руками, Тольде, а — голими ногами. — І він знову задоволено розреготався від свого щойно придуманого, досить таки вдалого дотепу.

— Якщо вже бути точним, то вона тоді була в чорних панчохах. Ти знаєш, я голих ніг не люблю. Особливо, якщо вони бліді. Ранньовесняні...

Папа таки дотримав слова і надав у розпорядження Мироновича і Роксани свою президентську віллу. До палацу одружень приїхали в оточенні охорони. Нашвидкуруч розписалися, пройшовши процедуру відповідно до ритуалу, і персональним літаком відбули до Криму, прихопивши з собою старого митрополита з кількома священниками. Митрополит вінчав їх у храмі Московського патріархату. Там, у Криму.

Роксана не належала до глибоко віруючих. Та й ніколи не відвідувала жодної із православних церков як київського, так і Московського патріархатів. До щасливих винятків належали дні, коли вона по службі кого-небудь підміняла і подавала у телеефір свої репортажі, які не вирізнялися ні знанням справи, ні щирістю. Але в післяатеїстичну епоху, у дні нової незалежності України на більшість громадян-атеїстів напала така собі своєрідна сверблячка — відвідувати церкву. «Нові українці», або як їх ще називали під соборами — «нові віруючі», вкладаючи в ці слова певний іронічний відтінок, час від часу відвідували богослужіння, спонсорували богоугодні заклади і дуже демонстративно й активно хрестилися. Особливо перед телекамерами, і особливо цим хворіли так звані олігархи — особи, в яких за душею не було нічого святого, окрім накрадених грошей. «Нові українці-віруючі» на себе регулярно клали хрест, уклінно молилися Богу і за крадені у народу гроші для народу ж будували обов’язково церкви, глибоко переконуючи самі себе, що Бог це помітить і простить їм усі попередні гріхи.

Вітольд Миронович так само належав до віруючих, хоча в цьому питанні він був щиріший. Адже ще змалку він знав «Отче наш», «Діву Марію», яка радувалася, ходив крадькома з мамою до сільського попа і крадькома був охрещений. Роксана скоріше за все віддавала данину моді і певному релігійному шарму, принаймні так їй здавалося — вінчання надає шлюбові якоїсь особливої ваги і відповідальності як перед небом, так і перед Богом. Вона десь колись вичитала, що закоханих під час вінчання благословляє саме небо і при цьому обов’язково присутній Творець.

Народу під час вінчання у храмі було мало. Представників опозиційних партій і їхньої преси взагалі не допустили навіть до найближчих територій, де відбувалося досі нечуване дійство серед таких високих достойників, що вдруге за своє життя одружувалися, і вдруге — вінчалися, і все це святотатство, звісно, за немалі гроші, а може, ще трохи й від поваги до посади держсекретаря, благословляв сам митрополит московський у присутності найвищих осіб двох великих держав.

На гучному весіллі міжнародного значення було акредитовано всього кілька вітчизняних редакторів і операторів лише з державних каналів і, звичайно ж, з телеканалу, де працювала Роксана. Зате чого було багато, так це напоїв і харчів. Щедро накритий стіл буквально вразив своєю розкішшю рідкісних гостей. Шампанське лилося рікою. Заготовлені тости самі по собі просилися на стрічки магнітофонів або принаймні в літературні записи для сімейних мемуарів. Подарунки здебільшого підвозилися на відкритих легкових авто, і тільки Господь Бог знав, що у тих розцяцькованих коробках. Папа, відкинувши заздалегідь написане, вже добряче підпивши, говорив просто, своїми словами, що з ним рідко траплялося. Він сказав:

— Відтепер я хотів би, щоб ви жили поруч з моєю віллою і я вам, любі мої, дарую земельну ділянку на Південного березі Криму.

Це повідомлення президента, що так щедро роздавав багаті і дефіцитні землі півострова, присутні зустріли на «ура». Прем’єр міністр, що не хотів пасти задніх, також розщедрився і подарував «молодятам» ще одну ділянку під майбутню забудову в Карпатах. Друзі Мироновича — Валяй, Супкіс, Базаров, Вовко піднесли навхрест оперезаний великою блакитною стрічкою малесенький пакуночок.

— Мабуть, презерватив. Для оригінальності, — не втрималася Роксана і прошепотіла ці слова на вухо Вітольду.

— Облиш, — він намагався надати своєму обличчю водночас офіційного, щасливого і серйозного вигляду. Але йому не вдавалося ні те, ні друге.

— Ключі від дамського «Мерседеса»! — з неабияким пафосом в голосі повідомив Васько Валяй від усієї групи, що його супроводжувала. Він поцілував у щічку Роксану і додав: — Вручимо його у Києві, одразу після вашого медового місяця. Кабріолет. Кольору твоїх очей, Роксано, — тихо промовив Васьок. Роксана не стрималася і так само його поцілувала, як і перед цим двох президентів, прямо в губи.

Коли гості забули взагалі на честь чого відбувається це свято і скупчились навколо обох президентів, Роксана, мов школярка випускного вечора, схопила за руку Вітольда і потягла надвір, густо обрамлений вічнозеленими туями і кипарисами. Але до найближчих кущів, з наголосом на першому складі слова «КУЩІВ», їм добігти не вдалося. Закохану пару перехопила бухгалтерша секретаріату, яка, на подив Мироновича, також опинилася тут.

— Вітольде Володимировичу, — тихо і боязко розпочала вона, — по-перше, здрастуйте, по-друге, прийміть і мої найтепліші вітання у зв’язку з таким урочистим днем у вашому житті, по-третє, — зовсім вже по-бухгалтерському вела далі вона, — я вам спеціально з Києва привезла ваші відпускні і преміальні. Три тисячі сто сорок сім гривень і 58 копійок. Тут у конверті все. Якщо є у вас дрібні, то з вас — сорок дві копійки. В касі дрібних не виявилось...

— У мене дрібних також немає, — розвів руками святково вбраний у чорне і біле Миронович.

— Нічого. Після повернення з відпустки віддасте. Дякую, — чомусь сказала вона, хоча це мав сказати Миронович. Роксані хотілося крикнути: «Що ти робиш, Вітольде? Адже ти мультимільйонер. Які сорок дві копійки? Хіба не міг з цих грошей просто половину віддати цій нещасній худій жінці з тоненькими жилавими ногами, наскрізь усіяними варикозними венами?» Миронович сховав гроші і якось тупо посміхнувся Роксані.

Вона після Парижа назавжди запам’ятала, що Миронович не терпів заперечень і критики так само на свою адресу, тому тихо й мовила, звалюючи все на бухгалтершу чи касирку секретаріату:

— Вона нам усе зіпсувала. А я так хотіла, поки там усі п’ють, з тобою сховатися у райських кущах і согрішити в раю, як це зробили колись Адам і Єва після благословення Божого. Тоді грішитимем у морі. Назло богу Нептуну. Чи не так, мій любий? Мій Христофор Колумб?..

— Ще чого? Не зрозумів, — здивувався Миронович.

— Любий, Колумб відкрив Америку, а ти — мене.

— До Колумба Америку відкривав Америго Віспуччі, — підкреслив з неприхованим підтекстом Миронович.

— Не будь таким єхидою, любий, — припала до його плеча Роксана. — Я знаю тільки Колумба і не хочу ніколи і ніде згадувати про Америго Віспуччі. Я живу і житиму тільки з Колумбом. А зараз мені вже хочеться бачити нашого капітана Полла Вільямса.

— Президентового капітана, — знову поправив її Вітольд.

— Ти маєш рацію, любий. Але нашого тільки на час медового місяця.

— Ти все хочеш, аби твоє було зверху? — Вітольда залишило почуття гумору, а може, воно в ньому ніколи й не ночувало.

— Ні, любий, — все так само лагідно, припадаючи до його плеча, посміхалася Роксана. — Як ти захочеш, так і буде. Я можу бути і зверху, і знизу, тільки один помах твоїх вій, і я твоя рабиня, — перевела вона розмову в іншу площину.

Вітольду сподобалася така покірність і він подумав, що чим частіше вона так говоритиме, тим швидше він забуде Альбіну. Або, як тепер він називав її — «Третю симфонію Бетховена». Він не знав, чи є така симфонія у Бетховена, але чув, що в того в музиці є щось пов’язане з цифрами.

Полл Вільямс, одягнений у світлі джинсові шорти і такого ж кольору шерстяну безрукавку, босоніж завантажував великі холодильні установки бляшанками з пивом, мінеральною і солодкою водою. Два помічники, видно, з охорони президента, і одна кельнерша чи буфетниця подавали капітану з ресторанного візочка засмаглі темнобрунатні пироги, білу і червону тонко нарізану королівську рибу, такого ж кольору — балики, рулети з м’яса, французький хліб з курагою, родзинками, горішками і ще якимись пахучими тропічними приправами. Окремо йшли фрукти, овочі, соки, червоне вино, коньяки, шампанське, кетчупи і море тарілочок, склянок одноразового використання.

— А це для чого? — поцікавився у Вільямса Миронович.

— Той у відповідь тільки знизав плечима. Мовляв, моє діло маленьке. Я не кок, я капітан. Моя справа — капітанський місток і штурвал.

— А хіба у нас, на яхті, немає кришталевих бокалів, келихів, чарочок?

— Є, — відповів Полл найкоротшим словом, що він запам’ятав з української, хоча сам окрім рідної англійської, розмовляв більш менш пристойно російською, оскільки російською розмовляло переважно і все оточення українського президента.

— Я хочу побувати на яхті, — якось по-дитячому промовила Роксана. — Я ніколи не плавала на яхті.

Капітан Вільямс зрозумів бажання Роксани, натис на якусь блискучу кнопку на кормі яхти і майже до її чарівних ніг виповз дерев’яний трап з ледь помітними сходинками. Босоногий Полл швиденько пробіг по ньому, тягнучи за собою товсту вірьовку чорного, як вуж, кольору і прив’язав її до стойки над дерев’яним трапом. Роксана зрозуміла — це був своєрідний мотузяний поручень. Вона правою рукою взялася за нього і, підтримана ззаду Вільямсом, легенько почала, ойкаючи при кожному кроці і кокетуючи, підніматися на корму. Коли опинилася на білому блискучому судні, щаслива і життєрадісна буквально впала на один із двох білих поручнів столика і простягла руки до Вітольда. Він, не поспішаючи, піднявся і опустився в одне з крісел, обличчям до головної каюти. Полуденно-ледачкуватий, зморений від денної спеки і трохи солоний вітерець, добре настояний на чорноморських водоростях, обволік Роксанину паризьку весільну сукню «від кутюр — високої моди», ніби на зуб випробовуючи її якість, а заодно й вартість, задовольнившись, полетів у бік Туреччини, мов збирався повідомити відпочиваючих у районі Анталії, що до них, за його даними, припливе весільна закохана парочка на президентській яхті класу «Принцес» — «Королева Анна».

— Тепер я хочу до каюти, — Роксана простягла свою гарну з надзвичайними довгими і круглими пальчиками руку Вітольду через стіл і потягла його в кают-компанію. Великі вікна з обох боків салону давали можливість бачити море обабіч яхти, яка ось-ось мала вилетіти на поверхні синіх аж темних вод чомусь Чорного моря, залишаючи за собою сріблястий слід, податися у бік ще мало знайомої, хоч і такої близької Європи.

Маршрут медового місяця було розписано заздалегідь і — детально. Розписували його удвох з Роксаною. Інколи телефонували голові комітету з туризму з дивним прізвищем Вибух, якого позаочі чиновники між собою називали «нетонучим поплавком широкого профілю». Пан Вибух готовий був, здавалося, виповзти з телефонної трубки у самісіньку вітальню, аби тільки догодити пану Мироновичу, як він постійно і прислужливо звертався до Вітольда:

— Раджу Мальорку, пане Мироновичу. Фірма «Україна і світ» радить Єгипет, пане Мироновичу. На думку фірми «Гамалія» найкраще — «Дубровнік», пане Мироновичу...

Мироновича дратувало таке підкреслено солодкувате звертання, і він холодно дякував і знову роздивлявся географічну мапу, торкаючись близько волосся Роксани.

Коли маршрут остаточно було розписано, Миронович зв’язався по урядовому зв’язку з українськими повпредами. Посли додатково мали отримати ще й по дипломатичній пошті інформацію про конкретні пункти зупинки і час прибуття в той чи інший порт «Королеви Анни». Українські представники, чи як їх ще називали між собою чиновники — повпреди, мали честь зустрічати «молодят» в портах тих країн, де вони репрезентували державу і показувати все найкраще з того, чим могли похвалитися ті чи інші міста і порти.

— Господи, яка я щаслива, Вітольде! Яка я щаслива! — повторю­вала раз за разом Роксана, легенько погойдуючись на палубі яхти. — Я цілими днями і ночами дякую Господу Богу й своїй передачі «Аудієнція», що вони дали можливість нам познайомитися.

Він дивився на безмежно щасливу красуню, що тепер повністю належала йому, і сам собі казав: «А вона таки мене перехитрила. Я спочатку домагався її, хотів її. Здається, і в думці не мав з нею одружуватися. Як же воно вийшло так, що я опинився в її полоні? Здається, і незчувся, коли раптом, несподівано, у такому шаленому темпі я, одружений чоловік, потрапив удруге під вінець, тільки тому, що цього захотіла вона».

— Мій Колумб мріє? — вона пригорнулася до нього і вже звично стисла його тіло рукою. Він не заперечував. Він любив цей розв’язний, легковажний жест. Йому це подобалося. Він сам собі в цьому зізнавався і хотів, щоб вона частіше повторювала ті рухи. Чому саме, він і сам не знав. Але це йому й справді подобалося, і чи не найбільше з усього того, що робила вона перед тим. Може, подобалося тому, що саме так колись, ще в студентські роки, його так ніжно і несподівано схопила студентка з юрфаку Щедрота і щось йому сказала. Він уже не пригадує, що саме. Але пригадує, що щось дуже і дуже приємне. Цього він хотів завжди і всюди, і від усіх жінок, з якими мав справу. Але цього ніколи не робила Альбіна. Він їй якось навіть натякнув. Всього лише раз, і вона, як він тоді висловився, «відбрила» його бажання назавжди. Одним, здається, словом. Ні — кількома словами і одним коротким вигуком: «Фу! Як це вульгарно!»

Зате в ліжку Альбіна не думала ні про вульгарність, ні про етику, ні про мораль і все те, що в ті хвилини виробляла на ньому вона, не вважала ані вульгарним, ані неетичним, ані аморальним, чи ще чимось аналогічним з праць етики і психології доктора наук. Тепер це саме вона, мабуть, виробляє з законсервованим ще радянською владою резервним резидентом у Західній Німеччині — Козликом, який тоді тихо сидів, мов миша, під амвоном десь у Франкфурті-на-Майні або, може, й в самому Бонні, а може, й в Баден-Бадені. Там найкраще збирати інформацію з представників усіх частин світу. Адже там постійний, різноманітний і високопоставлений контингент відпочиваючих.

— Вітольде, — почув він голос і відчув той самий жест, який приємно повторився. — Ти зовсім не чуєш своєї коханої. Про що ти думаєш у таку щасливу мить у нашому житті?

— Про нашу подорож... По життю, яке так щасливо починається...

— О, мій Колумбе... Я, певне, стану твоїм Магелланом, і крутитимусь весь час навколо тебе, як він — навколо материка у кругосвітній подорожі... А ще я хочу до Єгипту. До піраміди Тутанхамона. Як там наш маленький Хеопс? Ми ще зовсім маленькі, — вона повторила вже звичний для неї, і для нього також, жест. Він не образився цього разу навіть на слово «маленький». — Але нічого, — заспокоїла вона його словами у супроводі рухів. — Ми скоро виростемо. Ми ростемо не по годинах, а по секундах. Ми станемо великим Хеопсом і дивитимемося, як ритмічно йдуть каравани в пустелі у свою безкінечну вічність.

— Я зараз не зможу встати, — поскаржився він.

— А навіщо вставати? Подай команду з місця... Як там — віддать швартові, — і прямо на Лісабон через Босфор, Дарданелли. Що там ще у нас на перешкоді — Гібралтар?

— Я так не можу. Папа з Мамою можуть образитись.

— Скажеш, у нас капітан англієць і ми по-англійському, не попрощавшись, вийшли в море. Подивись-но, візок ресторанний вже відкотився. Напої і харчі завезено. Холодильники завантажені й увімкнені. Залишилося тільки розігріти двигун і ще трішки тебе, любий, і можна зриватися з якоря... Полле, — гукнула вона прямо з кают-компанії, помітивши його на кормі. — Навіщо вам цей чорний шланг?

— Я закачую прісну воду у болт, — він яхту назвав незвичним для Роксани словом «болт».

— У нас слово «болт» означає дещо інше, — вона знову стисла тіло Вітольда рукою. — Чи не так, любий? Тобі це слово подобається?

— Я не знаю, — покрився червоними плямами Миронович.

— А мені подобається. Особливо тоді, — вона заглянула в його сіро-зеленкуваті очі, — коли це слово відповідає змісту. А воно вже відповідає...