Дари пігмеїв

XXII

... В аеропорту Бориспіль «молодят» зустрічали два перших заступники Мироновича — довготелесий з пролисинами на видовженій голові трохи сутулий Оприско, опецькуватий рудий, аж червоний, Полівець та Едуард Шор з дебелою Адою. Адміністратор кімнат для віпперсон, який добре знав в обличчя Мироновича, вручивши квіти Роксані за дорученням Оприска, забрав молодят прямо з коридора-рукава літака, який з’єднував «Боїнг747» і блакитну кімнату для найвищих достойників держави. У блакитній кімнаті стояв легенько сервірований стіл — бутерброди з чорною і червоною ікрою, тонко нарізаний лимон у традиційному липовому меду за власним рецептом Роксани, дрібно наколоті на пластмасових мініатюрних шпагах і рапірах квадратики ананаса, дині, кавуна, сливи й сиру. Окремо на тарілочках лежали кількох видів оливки, а у фруктових вазах — виноград, яблука, груші, банани. Симпатична білявка Оксана, ім’я якої можна було прочитати на високих грудях під білою кофтинкою, де висів її бейджик, працівниця чи господарка блакитної кімнати піднесла прибулим шампанське у прозорих фужерах на високих кришталевих ніжках і залишила їх на самоті.

За щасливе приземлення, Вітольде Володимировичу! — на правах старшого за рангом серед зустрічаючих підійшов до Мироновича Оприско і почергово поцокався з усіма, починаючи з Роксани. Коли служниця поцікавилася вдруге, кому каву, кому чай — зелений, чорний, фруктовий, Ада взяла під руку Мироновича і відвела убік.

— Я приїхала, щоб на свої очі побачити, хто мене вдруге замінив? — нахилилась вона до вуха Вітольда.

— А хіба ти її ніколи не бачила по телевізору? — непідробно здивувався Вітольд.

— Євреї українського телебачення в Україні не дивляться, — відпарирувала йому Ада.

— А єврейки? — посміхнувся Вітольд.

— Тільки ті, які вийшли за українців заміж.

— Натяк зрозумів, — мовив Миронович. — І як вона тобі?

— Нічого. Смак маєш. Гарненька... Майже як я в молодості.

— Що значить «майже»? — перепитав Вітольд і пригубив шампанське.

— У мене фігурка тендітніша...

Вітольд зробив крок назад і критично зміряв з голови до ніг Аду. Перед ним стояла квадратна жінка, на тоненьких ніжках з напрочуд гарним лицем типу «Ані Лорак-молодша», і Вітольду здавалося, якби її підвісити горизонтально і на мить сховати ноги, ніхто не розібрав би — де висота, а де ширина цієї жінки. Тому він коротко сказав:

— Була!

— Що «була»? — перепитала Ада.

— Фігура трохи тонша була. Двадцять років тому в Ади Зільберман, — уточнив Вітольд.

— Але ти згадай, коли ми вибігали з аудиторій. Хіба не ти казав: «Адо, у твій бік увесь чоловічий факультет повертає голову»?

— Що було, то було, — погодився Вітольд і відійшов від Ади Зільберман-Шор.

Йому не хотілося далі вдаватися в спогади. Адже тут, окрім них двох, ніхто не знав, що між молодим юрфаківцем Мироновичем і майбутнім старшим економістом Адою Зільберман на третьому курсі розпочався досить-таки бурхливий роман. Едуард Шор того року з якихось причин узяв академвідпустку і його кохання потрапило до рук Мироновича.

У Вітольда були досить-таки серйозні наміри одружитися на Аді, на яку, до слова сказати, він ніколи не звертав уваги, поки цю увагу не спрямував йому сам Ед.

— Ти поглянь, яка красуня Ада! Яка у неї грація! Талія! Оси заздрять, — вихваляв він. — Коли вона йде з першої зміни, друга зміна зупиняється, повертає голови і дивиться їй услід. А коли йде друга зміна, то перша зупиняється і також дивиться вслід Аді.

Вітольд саме тоді й придивився до неї, хоч до цього ніколи не звертав уваги. Ада й справді належала до писаних красунь. Це був типовий єврейсько-український тип подолянки, серед яких інколи було важко розрізнити за зовнішністю, де євреї, а де українці. Це, очевидно, були наслідки довгого історично-спільного життя представників цих двох народів на подільських землях, або — наслідки взаємо-асиміляції. Молода Ада Зільберман йому й справді нагадувала нинішню українську співачку Ані Лорак. Може, саме тому, Мироновичу серед усіх молодих артисток найбільше до смаку саме Ані Лорак — копія третьокурсниці економічного факультету Ади Зільберман. Незважаючи на дружбу з Едом, Вітольд поклав собі скористатися академвідпусткою Шора і одружитися з Адою. Того року вона й завагітніла, але Миронович категорично виступив проти дитини під час навчання. Ада, яка в нього закохалася не на жарт, послухалась. Вітольд її посадив у таксі і вони помчали кудись на Поділ, здається, на вулицю Хорива, де жила знайома акушерка. Там пізнього вечора таємно й зробили Аді аборт за 40 радянських карбованців.

Заплативши акушерці гонорар, Миронович запевнив Аду, що він з нею одружиться. Потім її відправили, як відправляли усіх студентів, у колгосп на збирання картоплі, помідорів, огірків, десь-таки в ту ж Вінницьку область. Ближче до дому Ади. Миронович через тиждень, другий відчув, що тижні йому здаються роками і він без Ади не може жити. Як не може з нею й одружитися, не запитавши дозволу матері.

Миронович, не відправляючи листа, поїхав на рідне Полісся. Мати не заперечувала в принципі проти одруження сина, але її спочатку стурбувало одне: Ада не киянка і він, Вітольд, не зможе залишитися в столиці, не маючи столичної прописки.

— Вона гарна, — сказала мати. — Але невже в Києві немає гарних киянок, щоб брати заміж цю містечкову красуню? Як їх хоч звати?

— Ада! — відповів Вітольд і чомусь і сам насторожився.

— Вона що, єврейка? — тепер насторожилась і мати.

— Так. И прізвище Зільберман.

Мати деякий час мовчала. Дивилась кудись у вікно. Вітольд бачив, як на вершину сосни сів чорний ворон. Каркнув. Потім ще раз каркнув, витер об гілку сосни дзьоба, відштовхнувся від неї і полетів.

— Я тобі, сину, не збираюсь вибирати наречену, а собі — невістку. Але в нашому роду євреїв не було.

— А яка різниця? Ми всі інтернаціоналісти, — з комсомольським запалом обурився Вітольд.

— Це правда, — мовила спокійно сільська вчителька. — Інтернаціоналісти. Від цих інтернаціоналістів найбільше й постраждала наша сім’я, сину. У тридцять третьому році всіх моїх сестер і братів, а твоїх тіток і дядьків — виморили голодом кагановичі.

— Система сталінська виморила.

— А хто цю систему на нашу землю приніс? Євреї: леніни, крупські, свердлови, троцькі, каменєви, зінов’єви, тухачевські, кагановичі...

— Але, мамо...

— Дослухай, синку. У тридцять сьомому році комісар Зільберман розстріляв твого дідуся тільки за те, що він мав пасіку, добру хату і золоті руки на своїй землі. У сорок сьомому, рівно через десять років, згноїли у сибірських снігах твого батька. І теж тільки за те, що його люди села обрали старостою під час окупації. Він рятував українців і євреїв у наших поліських лісах, допомагав партизанам, чим міг. Яка йому за це дяка? Смерч чи енкаведе, як їх там, взяли його одразу, як тільки червоні війська увійшли в наше село, і без слідства засудили на двадцять п’ять років.

— Але ж там були не самі євреї.

— Так, там була і наша прислужницька сволота, жорстока кацапня. Але найбільше серед енкаведе було євреїв. Вони постворювали «Торгсини». Вони вибирали у нас усе, що їм ніколи не належало, аби якщо не згноїти нас, то перетворити у своїх рабів на нашій, не своїй землі...

Вітольд витяг з нагрудної кишені листа до Ади, в якому черговий раз їй освідчувався, а цього разу вже й просив руки, і розірвав навпіл, підвівся й викинув у грубку.

— Матимеш на підпал дров.

— Що це?

— Лист до Ади, — відповів він і вийшов на вулицю.

Краєм ока Вітольд помітив, як мати полізла в квадратне чорне черево грубки і витягла звідти білий розірваний навпіл аркуш. Він уявив, що вона його розіклала на своєму письмовому столі, де розкладала учнівські зошити, і тепер, не соромлячись, читає. Вітольд не повернувся до хати, хоча хотілося забігти і вирвати розірваний лист з рук матері-вчительки, яка собі дозволила таку безтактовність — читати чужі листи. Він сів під грушею і дивився на дерева, зелень, квіти, і все це йому здалося сьогодні не таким гарним, як завжди. На стовбури двох сосен, якраз напроти нього, сіли два грайливих дятли. Вони, судячи з усього, були ситі і молоді. Бо їх не цікавив харч. Вони навіть не дов­бали своїми міцними дзьобами сосон. Просто перелітали з одного місця стовбура на другий, перегукувалися по-своєму і знову сідали, незважаючи на близьку присутність посмутнілого Мироновича.

«Тепер цю таїну тільки він та Ада так і віднесуть з собою в могилу. Ед ніколи не дізнається, через кого у нього немає дітей», — міркував про себе Вітольд, милуючись чудовою автострадою між Борисполем і Києвом.

Вони виїхали на Петровську алею і вигулькнули одразу на Хрещатику. Вітольд згадав, як він зустрічав свого колегу по посаді з Об’єднаних Еміратів. Вони тоді також їхали з Бориспільського летовища Петровською алеєю і раптом з’явилися у центрі міста, на Хрещатику, перетнувши вулицю Грушевського.

— Що це за місто? — запитав гість.

— Уже Київ. Його центральна вулиця Хрещатик.

— О, місто-сад, — мовив араб. — Дуже гарно.

Тепер Вітольд дивився на новобудови, на цілі лисини на схилах Дніпра, які очищали для майданчиків під нові забудови для таких, як він, олігархів і високопоставлених державних чинуш, що, як народ каже, понакрадали грошей у часи розбудови молодої держави, ловлячи свою золоту рибку у каламутній воді беззаконня.

— Треба з цим кінчати! — намагаючись заглушити шум шин від бруківки, майже крикнув Миронович.

— З чим саме, Вітольде Володимировичу? — витягся в трубочку Оприско.

— З цією вирубкою лісу на схилах Дніпра.

— Цілком з вами згодний.

— І я підтримую. Давно слід дати по руках цим, так званим любителям природи, — озвався Полівець.

— Ми можемо зробити про це передачу, — не забираючи голови з плеча Мироновича, додала Роксана.

— Але тут є одне «але», — несміливо почав Оприско.

— Яке саме? — перепитав Миронович.

— Боюсь, що це все з дозволу... Ну, ви самі розумієте... Адже ці майданчики належать... гм... як вам делікатніше сказати?..

— Так і скажіть, — розізлився Миронович. — Кому? По прізвищах.

— Якщо дозволите?

— Уже дозволив...

— Вовку, Валяю, Супкісу, Базарову...

— Далі можете не говорити, — перебив його Миронович. — Що там у нас на порядку денному?

— Йде збір підписів кандидатів у президенти для реєстрації.

— Багато висунулося? — Миронович так питав, ніби був у Парижі не дві доби, а добрий з гаком місяць.

— На сьогоднішній день більш ніж десяток, — повідомив рудий Полівець.

— А буде більше двох, — додав Оприско.

— Потрібно уже складати список бійців нашого генштабу, — відкинувся на сидіння Миронович і впіймав себе на тому, що він уже розмовляє, вживаючи термінологію Роксани. «Отже, люблю, — сказав сам собі. — Хоч Ада внесла певний смуток своїм приїздом до Борисполя. Ще й ці неприємні спогади. А може, й добре, що тоді мати внесла корективи в його долю. А може, це сама доля внесла корективи устами матері. Тепер мав би не дружину — тумбу, — подумав він про Аду. — Це ж треба стільки накладати у себе?! Невже це чекає і Роксану? Не можу терпіти товстих жінок», — міркував він.

Знову згадалась Альбіна. Сухожильна вершниця. Завжди на коні і завжди в поту. І завжди піт мав запах молока молодої матері. Він згадав ще один свій роман. За асоціацією пахощів. Він був коротким, як короткою буває зустріч з повією. Вітольд уже й не пригадує, як звали ту дівчину — не повію. Здається, вона була заміжня. Так, заміжня. Тая. А може, й не Тая — Таїса. Забув, але при згадці про неї ніби відчуває запах її різкого поту. Наче запах вологої сириці у кінській стайні. Цього було досить, щоб зустріч стала першою і останньою.