Дари пігмеїв

XVI

Після тієї аудієнції в президента Мироновича й справді призначили несподівано для багатьох на одну з найвищих посад у державі. Він, по суті, після тієї незабутньої для Мироновича зустрічі став правою рукою Папи. Його захисником, його порадником. Саме завдяки Мироновичу у ті складні політичні дні в Україні Папа й справді вистояв і переміг. «Маленькі робесп’єри», за визначенням Едуарда Шора, розповзлися по кущах. Нині вони виповзуть знову на поверхню. Це президент розумів. Тому й зайшов сам до Мироновича. Ніби хотів загладити свою провину.

— Ти не ображайся, Вітольде, — мовив по-батьківськи президент. — Ситуація складається так, що ти знову маєш бути в тіні. На видноті хай діє штаб. Я з тобою — закритий, невидимий фронт, і на цьому фронті другою особою, після мене — ти. Вітольд Володимирович Миронович. Ми з тобою все розробляємо в тилу. На передовій — брати Плюєви та інші сумнівні особи, яких не жалко у випадку чого. Наша мета... Ти мене слухаєш? — перепитав президент.

— Я — ваші очі й вуха.

— Це добре... Трохи відійшло?

— А воно й не находило, — збрехав Миронович. — Я людина багата. Цього ні від кого не приховую. Отже, й незалежна. Чого мені в цьому житті не вистачає? Не станете ви президентом — куплю собі яхту, острів і відпливу з Роксаною у теплі краї. Гори вона вогнем. Ця політика.

— Не криви душею, — поклав руки на стіл Папа і майже впритул наблизився до обличчя Мироновича, додаючи: — Я ж по очах твоїх бачу... У них світиться моє крісло, і ти матимеш його. Повір мені... Але я тобі чесно скажу... Після мене... Ти ж на двадцять років молодший... У тебе — все попереду... А мені сьогодні ще без крісла ніяк. Ти розумієш? Журналіста мені не забудуть, якщо до влади прийдуть не наші люди. Не забудуть і мільярдних рахунків моєї сім’ї. Як не крути — мені кранти. Я маю вижити і ти мені в цьому маєш допомогти. І після наступного неповного президентського терміну я тебе оголошую своїм... наступником.

Миронович мовчав. Тільки в його очах світився знак запитання: «А чому не зараз?! Я, саме я, тобі забезпечу спокійну старість. Охорону, водіїв, покоївок. Захочеш і подужаєш — навіть наложниць. Ти ж постійно голодний на них. Привселюдно розстібаєш безстидно, коли п’яний, блискавки на жіночих штанях. Все тобі надам. Усі кримінальні справи закрию. Послухай мене, старий бовдуре. Невже твоя інтуїція вмерла? Чи вона ніколи й не жила в тобі? Не рвись більше на Олімп. Можеш не дійти до вершини, зірватися або надірвеш серце і тоді гаплик. Як тобі це вкласти в голову? Як? Знову підіслати Шора? Хай переконає тебе?!»

— Кандидатом у президенти від влади ми висунемо маловідому фігуру. З яскравими чорними плямами на пропущених сторінках його біографії. Він, по-провінційному амбітний, неодмінно клюне на нашу блешню, сприймаючи її за живця без гачка чималого розміру, і — проковтне. Ти в цей час підключаєш пресу... Підкидаєш їм смажені факти. Робесп’єри роздують інформаційну плітку до безмежних розмірів. Лусне і плітка, лусне й надутий амбітний кандидат. Після цього на другий термін йдемо ми. Ти і я. Виходимо у другий тур, і я знімаю свою кандидатуру. Ти мені забезпечуєш спокійну старість.

— А кандидат від народу? — ожив Миронович.

— А що кандидат від народу? Ісус? У нього немає гріхів? Сам Ісус говорив: «Киньте в того камінь, хто без гріха». І на Ісуса навішаємо ярликів. Людей другої давньої спеціальності щедро фінансуємо. Наштампуємо відкріпних талончиків. По двадцять штук на брата. Хіба нам вперше?..

Вітольд не спускав очей з Папи і водночас розмірковував над логікою журналістів, логікою людей другої давньої професії, як сказав щойно Папа. У своїх радіотелевізійних виступах, захищаючи Папу, деякі з них доводили, що записи на плівці — фальшиві. Хтось з них аж з трусів вискакував, аби догодити Папі і лизнути йому зад, переконував електорат дивовижною логікою: «Наш президент, будемо відверті, малограмотний! А ви прислухайтесь, як нібито він розмовляє на записаних плівках. Не інакше, як інтелігент, культурна, вихована людина. А мені ж не раз доводилося спілкуватися з президентом. Він і речення як слід не скомпонує, двох слів не зв’яже... А що ми чуємо на записах?.. Філолог, лінгвіст!»

— Що це таке? — влітав у кабінет Мироновича президент. — Твої борзописці за твоїми ж «темниками» мене змальовують ледь не ідіотом? Це ж убивча критика, а не захист.

— Зате ж — переконливі аргументи. Не переживайте. Вони цими ідіотськими аргументами, цією несусвітною логікою доводять, що на плівці й справді не ви. Ви так сказати не могли... Це не ваш стиль...

Папа тільки лупав очима. Миронович вів далі:

— Я знаю — це чути боляче. Дуже боляче. Це операція без наркозу. Але в ім’я життя і коли під рукою нема ніяких інших засобів для порятунку пацієнта, хіба хірург не ріже наживо? Не обпалює скальпель на вогні без спиртової обробки? В нас іншого виходу нема. Ми йдемо від зворотного в ім’я переконання. Звичайний правовий трюк, це відомо кожному юристу... Цим найчастіше користуються адвокати...

— Ти й тут...

— Ні, — перебивав його безтактно Миронович. — Зовсім ні. Ви ж не адвокат, ви президент... І вам такі тонкощі професії захисника не обов’язково знати. Ми зарізаємо пацієнта в ім’я його порятунку. Ми кажемо: «Король помер. Хай живе король!». Ось де собака заритий.

Президент тоді дуже образився. Образилась і Мама, але нічого зробити Папа не зміг — заради власного порятунку проковтнув і цю пігулку і вижив.

Миронович стверджував:

— Для вашого захисту будь-які факти чудові, якщо аргументи переконливі. Всі в ім’я вашої безневинності.

Тоді Миронович переконав Папу. Президент вийшов з його кабінету, може, не зовсім задоволеним, але добряче втішеним. Тепер начебто повторилася ситуація. Президент знову в кабінеті свого підлеглого. От тільки тепер Папа не просить захисту, а кається. Знову, мовляв, помилився, знову зробив щось не так. Але ти ж, Мироновичу, розумний. Ти ж знаєш, як вийти і з цієї халепи. Ти ж мій кардинал Рішельє. Я зробив, а ти викручуйся.

— Отже, домовилися? — поцікавився президент. — Лади? — це було одне з його улюблених слів-паразитів.

— Лади! — повторив Миронович.

— От і добре. Тепер тобі і карти в руки...

— З чого ж починати? — запитав Миронович.

— Ти мене дивуєш. З розуму. З викрутасів. Ти ж мастак, а не я... Я досі сміюся з твоєї витівки, як ти потрапив на іменини азіат-паші... А чого тебе тоді не пускали?

— Та відірвався від офіційної делегації. Паші шпагу шукав. Дізнався, що він колекціонує шпаги, рапіри, шаблі, кинджали... Вирішив йому піднести оригінальний подарунок. До імперського двору дійшов без перепон. Та й наша охорона там перебувала разом із земляками паші, а до палацу паші зі шпагою... знаю, не дозволять пройти... Я тут і почав накульгувати... Вдав, що — кульгавий біс. Показав запрошення, і пошкандибав собі далі, аж до паші. Тоді виправився, взяв шпагу в руки... Охорона завмерла. Паша — також. Добре, що він мене знав в обличчя. Підношу йому шпагу, припавши на одне коліно, він дякує. Каже: «Услужив... Утішив моє серце»... Мій подарунок — найкращим подарунком визнав. Тільки вже заради цього варто було вдавати з себе ідіота і кривого не тільки на голову, а й на ногу, — Миронович, щасливий своїй давній витівці у Середній Азії, розсміявся. — Паша тоді нам газ відпустив. На десять доларів дешевше, ніж росіяни. Дрібничка, а приємно.

— А ти знаєш, що після цього паша повідтинав голови всій тодішній власній охороні? — поцікавився Папа.

— І правильно зробив. Смертнику, на моєму місці, там не складало б ані найменших труднощів проткнути наскрізь азіат-пашу.

— А тепер подумай, як нам проткнути усіх наших претендентів.

— І самому зайняти роль смертника? — перепитав Миронович.

— Ні в якому разі. Хто ж мені тоді забезпечуватиме спокійну старість?! Ти ж майстер виходити з неординарних ситуацій. Днями ще раз переглядав твою «Аудієнцію»...

— З якого це дива? — здивувався й сам Миронович.

— Кадри свої треба досконало знати.

— І що?

— Мені сподобалося.

— І що саме, якщо не секрет? — не втримався самолюбивий Миронович.

— Усе. Як ти пробивався в Київ, як завойовував столицю. Ти не боявся, що тебе може побачити твій синок чи донечка, яких ти ніколи не бачив?.. Маю на увазі твій фіктивний шлюб.

— Не боявся. Я ж усю правду сказав. Без реверансів. Роза хотіла дитину, мені потрібна була постійна київська прописка. Такий дух комуністичної епохи — дух московської імперії.

— А що ж Роксана?

— Я ж тоді не припускав, що вона стане моєю дружиною. Раз пішла на це, то, принаймні, тепер знає: в її чоловіка ніяких таємниць з його минулого. Я весь на виду.

— Так уже й весь. Хитрий ти і... холодний. Як айсберг. За температурою тіла... А за натурою, як лис. Якщо вірити казочкам.

Порівняння Мироновичу сподобалося.

— Можна це сприйняти як комплімент? — запитав він.

— Можна. Але найбільше мені сподобалася твоя витівка у кафе «Червоні маки». Це й справді так було?

— Саме так. Хтось розпочав бійку. Пішли в хід пляшки, фужери. Тоді — й чиясь палиця. Якогось інваліда. Він, переляканий, заліз під стіл. А тут міліція. Я за палицю і по сходах. Кав’ярня знаходилась у підвальному приміщенні. Прикинувся сліпим, закотив очі до білків і паличкою тюк-тюк, то міліціонеру легенько по колінах, то — по дерев’яних перилах. Старшина кричить: «Випусти до біса цього сліпого. Він тільки заважає нам». Хлопці мене не видали. Мільтон узяв під руку і вивів аж на вулицю. Після цього я й дременув.

— А друзі ж як? — поцікавився Папа.

— Загриміли у медвитверезник. А потім їх усіх вигнали з університету. Я залишився. Слава Богу, товариші благородні виявилися, а то б... не бачити вам нині перед собою юриста.

— Ну що ж, я пішов, — президент підвівся, потис Мироновичу руку і вийшов. Потім, уже на порозі, обернувся і додав: — Ти б якось заїхав до мене, у Залісся. Диких кабанів постріляли б. Зайців, лосів, косуль. Днями мені єгер повідомив, що у нас уже перевиробництво цих тварин.