Під вечір до вілли Мироновичів на службовому «Мерседесі» держсекретаря під’їхав Антоша. Він привіз, як пообіцяв Роксані Вітольд, нотаріуса додому. Худий, з гачкоподібним носом нотаріус у супроводі чорнявенької маленької на зріст співробітниці повільно піднімався сходами до передпокоїв Мироновичів. Супроводжував їх водій Антоша. Чорнявка глянула на Роксану і в її очах засвітилося кілька запитань. Одне з них, так гадала Роксана, «така молода, а вже пише заповіт цьому тонкогубому, що стоїть поруч і відверто нещиро посміхається». Дивина, та й годі. Подібного факту за кілька років праці в нотаріальній конторі їй не траплялось. Миронович зрозумів її погляд. Гачконосий, заповнюючи офіційні бланки, теж час від часу поглядав на Роксану і думав про своє. І не зовсім естетично, як про себе міркував Миронович. Такими ж сірими і жадібними очима він і сам дивився на Роксану під час зйомок телепередачі «Аудієнція».
Коли гачконосий заповнив анкети, він попрохав Мироновича вийти до сусідньої кімнати.
— Не зрозумів, — здивувався, якщо не обурився, Миронович. У його ж домі його просять вийти до іншої кімнати чужі люди.
— Пане колего, — звернувся до нього нотаріус. — Ми цією аудієнцією маємо засвідчити, що пані Роксана Корн-Миронович заповідає вам своє майно і заощадження не під вашим тиском і не у вашій присутності, і чинить це вона цілком добровільно. Ми її маємо розпитати і переконатися, що це й справді так. Цей порядок не мною написаний, пане колего. Ви це знаєте краще за нас. Тому дуже прошу вас, пане колего, залишити цю кімнату і перейти до іншої.
Миронович стиснув до болю зуби і подумав собі: «Позбавив би я тебе ліцензії і праці, але формально ти правий... Пане колего, — передражнив він нотаріуса. — А щоб ти знав, то мені її заповіт, як коту самопал під хвіст. А втім, кому зайві гроші заважали, — заспокоїв врешті-решт себе Миронович. — Так вона хоче, то хай так і буде. Цирк якийсь. Інакше це не назвеш».
Роксана щедро розрахувалася з нотаріусом. Той опирався. Видно, знав, з ким має справу і в якому домі тимчасово розпоряджався відповідно до закону і від «чайових» відмовився навідріз. Тоді Роксана пішла іншим шляхом — всунула цю суму чорнявці. Та тихо прошепотіла у відповідь Роксані на вушко:
— Дякую. Ви дуже вродлива. Просто — «міс Україна»!
— І тобі дякую, Наталі, — так звали чорнявку з державної нотаріальної контори. — І ти вродлива. — Про себе ж подумала: «Шкода, що на зріст вже дуже маленька. Зі спини за дитину можна сприйняти».
Як тільки «Мерседес» з гостями виїхав за ворота, Роксана кинулася в обійми Мироновича і розцілувала його, начебто не вона, а він їй залишив заповіт на три мільйони.
— Тепер ти став багатшим, любий. Можна сказати — мультимільйонером. Уже не скажуть, що ти — найбідніший серед найбагатших. Тепер ти рівний серед рівних...
— Не розумію я твого жесту. Навіщо це тобі? Ламаю голову, а відповіді не знаходжу.
— Я — їду, любий, а ти — залишаєшся. Окрім того ж — мужчина. Глава сім’ї. В твоїх руках і мають бути наші спільні заощадження і прибутки. Це як символ взаємодовіри... А ти на моєму місці такого б не зробив, любий? Чи я помиляюся?
— Не помиляєшся, — байдуже відповів Миронович і замислився. Чомусь згадалася мати — вже старенька сільська вчителька. Вона теж йому заповіла хату і навіть ощадну книжку з кількома тисячами ще радянських рублів, які ось уже десяток років незалежності держава обіцяла повернути власникам цих нікому вже не потрібних книжок.
— Може, хоч ти, Таліку, дочекаєшся того дня, коли вертатимуть наші заощадження, — подала вона йому ощадкнижку. — А я вже — навряд.
Він так давно не відвідував матір. І так само давно не писав. Щоправда, мати Мироновича мала все необхідне. Він її усім забезпечив. Хоча вона не вимагала, а тільки просила:
— Таліку, тільки найнеобхідніше. Мені перед людьми соромно бути хоч трохи заможнішою... Село убогим стало за вашого правління... З лободи люди юшку варять... Коли таке було в Україні... Тільки за кагановичів...
— Ви знову за своє, мамо... Тепер інші часи...
— Часи інші, а порядки ті ж самі... Селянин вас годує, а сам голодує... Так у нас, в Україні, на наших чорноземах для селянина споконвіку було. Так, певне, і навіки залишиться. Просвітку не видно... Ти ж не останній там нагорі, синку... Ти б підказав президенту, парламенту... Закон правильний написав би. Для чого ж ти стільки на юриста вчився?.. Диплом червоний маєш... Чи цей «Мерседес» тобі очі засліпив... Не приїжджай ти до мене такою машиною... Не знаю, як людям в очі дивитися...
А Мироновичу так хотілося похвалитися перед матір’ю. Він навіть фразу заготував: «На такій автомашині, мамо, навіть Гітлер не їздив. А за Сталіна я вже мовчу!» А вона знову про закони...
— Я спробую, мамо...
Так і не спробував. Так і не написав. Ні закону, ні листа до матері. Все відкладав у довгий ящик. «Ось виберу час. Може, візьму відпустку... А тут чергове одруження... Черговий медовий місяць. А чи з Альбіною у мене був медовий місяць?» Він не пам’ятав. Лише найчастіше згадував, що з Альбіною в ліжку йому було найкраще.
Якось у любовному екстазі Альбіна втратила свідомість. Татусь академік Орест Ластовецький за метрикою, що переробив своє ім’я на більш «культурне» — Ераст, вбачив у цьому перший інсульт своєї єдиної донечки, до якого довів його зятьок!
Альбіна лежала в палаті нейрохірургії сумирна, покірна, як поранена кізочка під час полювання з Папою у Заліссі, і дивилася на Таліка (так пестливо і вона його, як рідна мама, називала в хвилини любові і всепрощення) такими великими (без окулярів) і гарними сірими очима, які здавалися йому ще більшими і, як всесвіт, всепоглинаючими. Дивилася благально, і у Вітольда складалося враження, ніби над нею схилився не він, її коханий Талік, а — блакитне нескінченне небо, що огорнуло її любов’ю і затишком.
— Я кохаю тебе, — шепотіли її пошерхлі губи. — Дуже кохаю. Ніякий це не інсульт, Таліку. Від кохання інсультів не зафіксовано в жодному підручнику медицини... Татусь помиляється...
«Трапляються інфаркти і часто, — подумав Вітольд. — Щоправда, у чоловіків. Та й не у молодому віці. Але на таких темпераментних, молодих, як ти, Альбіно. І це в медичних книжках зафіксовано».
Вона лежала в палаті на двох — одна. По знайомству. Тоді ще були радянські часи. Татусь-академік подбав про донечку. Лежала і щось муркотіла. Він у відповідь, пригадує, тихо мовив:
— Ти збожеволіла, Альбіно! А якщо зайде лікар, медсестра, санітарка?..
— Скажемо, що справа пішла на поправку, — рука її провокаційно бігала по його тілу і збуджувала його. Він тоді розмірковував над своїм нікчемним життям. Припускав — була б вона така, як у палаті, і вдома, у його душу ніколи не оселялися б упередженість, неприязнь, або й в хвилини сімейно-побутових протиріч, сварок і непорозумінь — ненависть.