Дари пігмеїв

IX

Коли Миронович зайшов у номер, секретарка Міла сиділа за ноутбуком, виставивши білі ноги з рожевими аж червоними п’ятками позаду стільця, і щось друкувала.

— Ти прийняла душ? — чи то запитав, чи то підтвердив Вітольд, глянувши на її вологі золотаві коси. Потім нахилився над нею і поцілував її в шийку з ледь помітними від води уже темнішими кучериками, що закручувались чудернацьки на її світлій потиличці. Він поклав перед нею набір французьких дорогих панчіх і додав, згадавши рожево-червоні п’яти: «Одну пару можеш надіти зараз».

— Дякую, — посміхнулася вдячно Міла і поцілувала його у щоку. — Мені перед цим ще раз прийняти душ? — безпосередньо і щиро додала вона, ще раз вдячно посміхнулася і, як лялька Барбі, заплющила очі й цього разу наосліп поцілувала його в лице.

— Вдруге підряд не потрібно. Я трохи відпочину. А тоді сходимо в готельний ресторан, поїмо. Ти маєш запам’ятати: після такого акту чоловіки стають голодними, як вовки, і трохи байдужими до жінок. Навіть тих, яких вони безмежно кохають.

— Отже, ви і мене кохаєте?

Він не відповів, а лише посміхнувся кутиками губ.

— Мені надягати панчохи тоді чи зараз, при вас? Чи я вийду?

— Краще вийди. Надінь їх без мене. Після обіду я тебе хочу бачити в панчохах. У французьких панчохах.

— Я це зроблю. Я все зроблю, як ви накажете...

— От і добре. Але ти не будь зовсім така відверта. Ти маєш зберігати в собі жіночу інтригу. Інтерес.

— А ви мене, як старший, цьому навчіть...

— Цьому не вчать, Міло. Це дається з молоком мами... — і про себе подумав: «Хіба що тебе послати на курси до Альбіни Ерастівни. От би з її участю фільм зробити», — згадав він болгарську компанію у свої студентські роки.

Та він їй цього не сказав. Адже і в Міли щось є своє. Може, й справді він в ній не знайшов того меду, що в усьому світі і все молоде життя чоловіки шукають його у жінок, чи тих двох міфічних грудочок цукру замість однієї, і знайти не можуть... А тут — взагалі «Дірол без цукру». Він і грудочки цукру не знайшов у ній. Але в цьому є також своєрідна інтрига — ця її дитяча довірливість і наївність, якщо не сказати — покірність і щось таке, чого Миронович за своїх сорок з гаком років не стрічав у жодної дівчини чи жінки.

Його інтерес до Міли Бездух був суто егоїстичним. Можна сказати — навіть пізнавально-колекційним. Йому просто хотілося знати, чи є ще в світі жінки, подібні до його дружини Альбіни. Такі ж запальні, такі ж безпосередні, такі ж емоційні. Такі, яких можна прирівняти хіба що до несподіваного пробудження вулкану, вибуху гейзера чи поступового народження в океані цунамі, що бурхливим стихійним вихором проноситься над твоєю головою і раптом затихає, мертвим каменем падає тобі на груди і на деякий час завмирає, ніби відпочиваючи, щоб згодом знову народитися і з новою силою й шаленим вихором, шумом пронестися над твоїм очманілим зором і приголомшеною головою, лякаючи світ і тебе.

А може, в Мілі він знаходив своєрідну компенсацію — в її покірності і слухняності, яких він так і не дочекався, живучи близько десяти років у шлюбному житті з Альбіною. Адже саме ці риси ніколи не панували ні в її душі, ні в її серці.

Міла Бездух, або, як писалася в службовій анкеті, — Людмила Вікторівна Бездух й справді начебто відповідала своєму прізвищу. Невже в неї такі були мама, бабуся? А втім це прізвище у неї пішло по дідо-батьковій лінії, піймав себе на відсутності логіки колишній адвокат Миронович.

«Дірол без цукру», «Кіндер-сюрприз», — повторював про себе він. — Яка протилежність Альбіні. Яка покірність, яка слухняність і така ж вченість, як і в професора-гуманітарія — Альбіни Ластовецької-Миронович».

Йому чомусь подумалося, чи може хтось зі студентів Альбіни Ерастівни на мить уявити, що ця статечна, поважна, худорлява, завжди строга, інтелектуального вигляду жінка-професор, у великих окулярах, під якими ховалися такі великі сірі короткозорі очі, вночі стає своєю протилежністю, залишає разом з одягом свою статечність, свою строгість, свою інтелігентність, свою консервативність і, оголена, стає дикою, ні в чому не стриманою язичницею, гени якої кличуть до простору, до безмежжя, до шалених втіх.

Перші пізнавальні дні з цією жінкою Вітольд запасався подушкою, аби в двокімнатній «хрущовці» сусіди не подумали, що Миронович час від часу безжалісно лупцює молоду викладачку університету, свою дружину. Вже потім, коли став «новим українцем», купив престижну квартиру на Липках, у Києві, і збудував заміську дачу в Кончі-Заспі, на березі Дніпра, поміж бронзово-зеленого гаю, для сексуальних утіх Альбіну вивозив за місто.

— Поїдемо на природу, — коротко казав він, і Альбіна Ерастівна з півслова розуміла його. Вживала дезодорант, який обіцяв «ніколи не зрадити» її зі своїми приємними і для нього пахощами, його улюблені парфуми, привезені з «міста кохання», й іншу сексуальну атрибутику, куплену нею в секс-шопі.

Строга Альбіна Ерастівна на природі перевтілювалася і, як йому ввижалося, справді по-язичницьки віддавалася любовним іграм. У такі хвилини Вітольд почував себе на вершині столітніх сосен. Тільки за ці крики, зойки і плачі у передранковій тиші він би не поміняв її ні на кого в світі. Він кохав її і ловив себе на тому, що кохав тільки за це — за її неповторність у ліжку. По-справжньому любив тільки вночі. Вдень переважно ненавидів. Ненавидів за її парадоксальність, суперечливість — вона була незвичайною чистьохою щодо свого туалету і тіла. Пахла молоком з-під корови і поліськими суницями (так їй говорив Вітольд) навіть тоді, коли обливалася десятим потом, лягала йому на груди, на плече чи поруч з ним, на подушку. Але жила дикою нечупарою на кухні, в його і своїй кімнатах. Вона й в цих закутках також проносилася як цунамі. Після служниці Марусі, коли в прибраних кімнатах ставало так чисто, як у хірургічному відділенні перед операцією, а в кухні, — як у зразковій аптеці, після її приходу з університетських лекцій дім нагадував перші дні після створення планети Земля. У домі господарював сам сатана по імені Хаос і його вже побороти не міг ніхто — ні Бог, ні служниця Маруся, ні сам Вітольд Миронович.

А ще вона не терпіла зауважень. Найменше зауваження на її адресу викликало в її душі таку бурю, мов нічні любовні оргії, або «плачі Ярославни», нагадували психічну атаку гітлерівських штурмовиків, підігрітих німецьким шнапсом упереміш з баварським чорним пивом.

У такі хвилини Вітольд, як він сам казав, ставав довгожителем і вискакував на свіже повітря, аби не чути того вереску і ґвалту, і молитов, і звернень до Всевишнього. Він тільки дякував Богові і просив його напоумити її, глянувши на світ, створений Творцем, очима мудреця-філософа — дрібні зауваження на її адресу не варті такого божевілля, яке вчиняла вона, обзиваючи його то шолудивим котом, то облізлим собакою. Залежно від ступеня ненависті до нього у той критично-сварливий момент.

— Ти куди? — кричала вона і в повітря злітали тарілки виробництва Баранівського порцелянового заводу, з яких півтора століття тому їли бельгійські порцеляново-фаянсові заводчики, для яких кожна така тарілка з репродукціями Тиціана і Ель-Греко була на вагу золота. Тепер вони ставали невагомі і розліталися вусебіч, розбиваючись об мозаїчний тротуар, викладений іспанською плиткою. Вівчарка кавказької породи Барс забивалась в найвіддаленіший куток своєї будки, а московська сторожова Бейжа — завивала до неба так, ніби в Росії оголосили Третю Чеченську війну проти Шаміля Басаева і несподівано воскреслого бойового командира Хатабича.

Маринович витягував з нагрудної кишеньки вічно зім’яту цигарку, запалював її і біг з нею до соснового лісу, залишаючи за собою димовий заслін. Він боявся, щоб літаюча тарілка раптом не вдарила йому в скроню чи в руку і цигарка не випала з рук на сухі соснові голки. І його зелений гайок раптово так само, як Альбіна Ерастівна, не спалахнув, не породив іскру і не загорівся на всю Конча-Заспу.

— Кину, свідок Господь Бог і перехожі рибалки, кину, — говорив сам до себе Вітольд і присягався іменем й прахом свого батька Володимира Серафімовича, який поліг у сибірських снігах ще за радянської влади невідомо за що.

Коли сімейна буря стихала над лісом і Дніпром, Миронович через чорний хід заповзав у гараж, викочував правим плечем автомобіль на дорогу і тільки там заводив й на холодному двигуні вилітав на автостраду Обухів-Київ. Після таких сімейних сцен він у черговий раз давав собі слово одружитися на секретарці Мілі, хай це навіть відіб’ється на його стосунках поміж «нових українців» і стрімкій державній кар’єрі.

У такі дні працездатність Вітольда Мироновича перевищувала стовідсотковий рівень. А нічний його час прикрашала секретарка Міла, яку тепер усі чиновники секретаріату позаочі вперто називали тільки «Кіндер-сюрприз Мироновича». Він же охрестив її на свій лад і все мріяв про той день, коли вона практично оволодіє «сексуальними уроками професора Альбіни Ерастівни Ластовецької» і стане другом його життя номер два. Та «Кіндер-сюрприз» ніяких сексуальних сюрпризів не викидала і нагадувала йому слухняного солдата німецького вермахту, який тільки виконував накази, і далі рамок цих наказів ні за яку ціну не виходив. Безініціативна і до дурості правильна, секретарка Міла не випускала попереду свого розуму ніяких емоцій і не втрачала ні тверезості, ні дисципліни, навіть у ті священні хвилини (так це називав Миронович), коли можна було відпустити вудила і кобилці піти ускач.

Він кляв себе, кляв свою секретарку Мілу і думав, або він поганий скрипаль, який так і не навчився грати на скрипці Страдіварі, або поганий жокей, що ніяк не обжене на перегонах навіть ліниву кобилу, сидячи верхи на молодій, гарній, але зовсім безперспективній конячці.

Вітольд розумів, що в житті таких високих чиновників, до яких тепер належав і він, настає момент, коли доводиться тверезо розмірковувати над смислом свого життя, і тоді його вже не цікавить не тільки первісна свіжість непідробної вроди дівчини, а навіть її мрії про ідеальне сімейне щастя. Він тепер не замислювався над цим. Його життєвий інтерес був звернений лише до одного — що скажуть інші у випадку, коли він залишить дружину-професора і візьме в дружини власну секретарку? До того ж ту, над якою чи не всі, включаючи і його й технічку секретаріату Віру, насміхаються і ліплять Мілі Бездух рекламні прізвища, яких не відмиєш ніяким розчинним засобом.

Можливо, він ще підкорився б загальноприйнятій, усталеній у суспільстві моралі, маючи вагому фінансову незалежність і не боячись втрати кар’єри, але секретарка Міла не відповідала його внутрішньому стану душі. Так, жінка в житті має бути скромною, але в ліжку вона повинна, розмірковував він, хоч трохи нагадувати професійну повію, якій весь час здається, що це її останній клієнт і його хоча б в ім’я свого авторитету і реклами варто обслужити так, щоб йому це сподобалося і він прийшов ще.