Дари пігмеїв

XXV

... Склад передвиборного штабу, який запропонував Папа з наголосом на першому складі, Мироновичу не сподобався. У списку називалися люди, котрі досі не входили навіть в близьке оточення Папи, Мироновича, Вовка, Супкіса, Валяя, Чомувойтенка, Мацюби, Базарова. Вони не належали і до київського клану. Насторожило Мироновича те, що сюди вписалися на правах заступників начальника штабу — брати Плюєви, за якими тягся шлейф слідів, що білими не назвеш. А ще Папа порекомендував кандидатом у президенти й тимчасово виконуючого посаду прем’єр-міністра, котрий взагалі за попередніми планами не мав фігурувати і навіть кидати свою нечистоплотну тінь на «благородне сімейство» київського клану. Для самого Мироновича, як несподівано для себе він виявив, вза­галі в передвиборчому списку місця не знайшлося.

«Певне, опечатка, — гадав він, — пропустила секретарка, комп’ютерник». І про це відверто сказав Папі.

— Ти готуєшся для резерву. Як юрист, як спеціаліст вищого рангу. Ти маєш бути поки що в тіні. На своїй високій посаді. Саме вона тобі дасть право керувати усім виборчим процесом у разі чого...

Миронович заспокоївся. Бо й справді в цих словах Папа таки має логіку. Кожного з тих, хто там фігурує, він щомиті може осмикнути, поставити на своє місце, запитати, з якої печери той сюди виліз, і порадити йому негайно залізти туди назад, якщо він не хоче, щоб його засунули силою, і ніколи більше звідти не висовуватися.

«А що, коли мене Папа в прем’єри мітить?» — розмріявся Миронович. — Та й Роксана, яка тепер стала вхожа в сім’ю Папи, про щось таке також натякала. «На тебе чекає приємна несподіванка, Вітольде!» Яка саме, він не знав і навіть не здогадувався.

— Наберися терплячості, — шепотіла вона. — Не забивай дурницями голови. Ти молодий, міцний, здоровий юрист з червоним дипломом і зі щасливою кар’єрою. Про Робінзонові острови і про золотий пісок під вічнозеленими пальмами, з яких банани падають і все на голови малих карапузів — засмаглих Мироновичів — рано думати ще.

«Може, й справді Папа збирається мене в прем’єри висунути? — мрійливо повторював про себе Миронович. — Це було найкращим варіантом: для нього, для мене і для більшості з нашого оточення. Я прем’єр, Папа несподівано подає у відставку, і я, за політреформою, рішенням Конституційного суду, — перша особа в державі. Папа отримує забезпечену старість і повний захист від будь-яких зазіхань каральних органів, прокуратури за його будь-які державні злочини, які він творив, використовуючи свою найвищу посаду... В іншому разі для нього у кінці тунелю просвітку нема. Тупий, глухий кут. І невідомо, що трапиться з нами: політиками й олігархами в одній особі. Я і тільки я зможу врятувати наше становище, і тільки у такий — єдиний за нинішньої ситуації в державі спосіб. Електорат, як ми називаємо народ, уже бунтує. Чекає свого Залізняка, свого рятівника, свого Месію. А швидше за все — сам не знає, чого чекає. Чітко зрозуміло — кращого життя. Електорату потрібно кинути кістку. Не жирну, але й не до кінця обгризену. Поки гризтимуть недогризки, на певний час заспокояться. Я це добре знаю, сам пройшов собаче життя».

Яким же було його розчарування, коли він довідався від Роксани, що Папа їй під великим секретом розповів:

— Вітольда не вписали в штаб дій, оскільки ви святкували свій медовий місяць в Європі. Ніхто не знав його особистої думки. Усі чули, що після вашого одруження Миронович залишає державну посаду і більше не повертається на службу... Принаймні, усі мої мене в цьому запевняли. Ми не знали, де ви, в яких водах, яких морів і коли ви повернетесь і що ви плануєте, а час не чекає...

— Але ж, — мовила Роксана, — у кожному порту, де ми зупинялись і де нас зустрічали наші посли, Вітольд усім казав: «У разі чого, ми розвертаємо яхту на сто вісімдесят градусів і лягаємо на курс: Середземне море — Україна».

— Люба Роксано, — обіймав її за плечі президент. — Хіба можна щоденну рутину поміняти на таку красуню, як ви? Я вас дуже поважаю, щоб розбивати велике сімейне щастя навпіл... Все буде добре.