Дари пігмеїв

XX

Весілля призначили на оксамитовий сезон у Криму. Миронович не вірив, що вдасться й повінчатись з Роксаною. Вона ж наполягала на цьому. А тут трапилася нагода — патріарх всія України-Руси вручив Вітольду орден князя Володимира-хрестителя за вагомий внесок у розбудову Михайлівського Золотоверхого собору. Коли Миронович залишився з патріархом наодинці, то звернувся до нього:

— Ваша святосте, — розпочав дипломатично. — Я незабаром одружуюсь, і нам би хотілося, аби наш шлюб благословили ви — повінчали нас у Володимирському соборі...

Патріарх деякий час мовчав, очевидно, не знав, з чого почати. Або просто належав до людей, які перед тим, як викотити з себе будь-яке слово, певний час зважують його на власному язиці, свято пам’ятаючи, що слово не горобець: вилетить — не впіймаєш.

— Сину мій, — патріарх допитливо глянув у вічі Мироновича. — А хіба ви й досі з Альбіною Ерастівною не вінчані?

«Отже, він знає його першу дружину! Так, вони неодноразово зустрічалися на різних церковних святах, коли він, Миронович, у супроводі президента і першої леді почергово обходили церкви різних конфесій». Тепер Вітольд, захопившись орденом, згадав, що перша леді не в захопленні від патріарха і він допускає зараз політичну помилку. Слід щось робити. Але патріарх його виручив сам.

— Вітольде Володимировичу, — перейшов він на світський стиль. — За святими канонами нашої православної церкви, зокрема, Київського патріархату Господь Бог забороняє благословляти шлюб, який не є первородним. Адже свідком цього священного дійства є саме небо, сам Господь, і я не можу не скоритися Господу Богу нашому, як і ви, сину мій.

«Слава тобі, Господи, — зрадів у душі Миронович. — Не доведи, Господи, якби патріарх погодився. Що б мені в цьому випадку сказав Папа? Чи надав би він для святкування свою віллу і куплену ним та його однодумцями на день народження яхту класу «Принцес», що тепер виходить в море під назвою — «Королева Анна»?

— Вибачте, ваша святосте, — низько схилив голову Миронович. — І ще раз щиросердно дякую вам за високу нагороду церкви. — Він не сказав «нашої», пам’ятаючи, що й патріархат має вуха. На нього, не спускаючи блаженних очей, дивилась діва Марія з малесеньким дитям на руках. Він впіймав себе на тому, що вона своїм невсипущим поглядом пронизує його наскрізь і супроводжує аж до самого порога, ніби кажучи: «Дивись мені, не грайся з вогнем і з чужими молодицями. Це добром не кінчається». Миронович не витримав погляду діви Марії і перевів свій зір на бороду патріарха. Той лагідно посміхнувся йому, склавши навхрест руки, дав можливість поцілувати їх, після чого перехрестив його мов новоспеченого грішника (принаймні, так Мироновичу здалося) і відпустив з Богом. Так і сказав:

— Ідіть з Богом, Вітольде Володимировичу! Хай Бог благослов­ляє вас!

«Зрозумів, — уже в автомашині відповів йому Миронович. — А ти, канонна бестіє, не можеш благословити? Що ж, нас благословить Московський митрополит. Перекину кілька десятків тисяч на церкву, і той не посилатиметься ні на небо, ні на свідків небесних».

Водієві Антоші Миронович наказав їхати до Печерської лаври до митрополита Московського.

— Орден поклади в коробочку і сховай якнайдалі, — наказав він.

— Буде зроблено, шефе! — приклав два пальці до кашкета Антоша.

— Ти п’ятірнею віддавав би честь, — порадив йому шеф. — І не до порожньої голови. А коли в кашкеті чи капелюсі.

— А я так у кіні бачив, — почервонів Антон. — Американському, — додав він.

— Ми — не американці. — Миронович зачинив двері авто і попрямував прямо до канцелярії митрополита.

— Як доповісти? — запитав згорблений у три погибелі чернець.

— Скажете, Миронович. Вітольд Володимирович, представник... — але далі він не договорив. Митрополит у супроводі кількох єпископів і секретаря компартії України зі святим орденом на грудях поруч з комуністичним значком саме виходив зі свого кабінету. Помітивши Мироновича, митрополит нашвидкуруч потис руку вождю червоних і, розпливаючись у суцільній усмішці, запросив його до себе, наказавши святим отцям йти далі вже без нього. Поцілувавши руку митрополиту, Миронович подав у конверті 10 тисяч доларів зеленими.

— Це тільки аванс. Решта — після вінчання, — тихо промовив він.

Митрополит подякував, і Миронович помітив, як той засунув гроші під розцяцьковану ризу. Там, очевидно, в митрополита були штани з глибокою кишенею. Підійшов до сейфа і довгенько вибирав сині, малинові і зелені коробочки.

— Чи я вручав вам орден святого Миколая Другого? — запитав митрополит. — Днями ми його канонізували. Великого мученика за віру святу, за народ наш...

Миронович не пригадував. «Чорт з ним, буде два», — сказав про себе, а вголос додав:

— Ні, ваша світлість...

«А може, "святість"? — подумав він. — Слід було хоч того горбатого у передпокої запитати. Та хай вже як є, — розмірковував. — Мабуть, таки "ваша світлість", оскільки не вносить поправки. То до патріарха слід звертатися — "ваша святосте". Він — рангом вище», — дивився Миронович то на старечі руки митрополита у синіх прожилках, то на орден з профілем останнього царя Миколи Другого.

— Канонізували? — запитав уголос.

— Канонізували, — кивнув головою митрополит. — Царя-великомученика.

— Маю до вас...

— Секунду, — не дав йому скінчити думку митрополит. — Чай, кава?

— Кава, — сказав Миронович. Він не збирався тут довго засиджуватися, але ж не схопиш ордена, не почепиш на груди і не побіжиш по Печерській лаврі до виходу.

— З молоком, вершками, коньячком? — митрополит після останнього слова на Мироновича якось дивно глянув, ніби хотів сказати: «А ти цього не чекав, сину мій? Представникам неба і Господа Бога все можна на цій землі. Це посполиті мають чітко виконувати святі заповіді, дотримуватися посту».

— Якщо так, тоді і я. В миру кажуть — треба орден замочити б, — уже щиро посміхнувся митрополит.

Миронович розправив плечі, ніби зняв з себе внутрішню розкутість. Коньяк у невеличких чарочках з богемського скла, бутерброди з паюсною ікрою і каву у золотому кавнику піднесла служниця Марія.

— Мене до вас привела справа.

— Спочатку вип’ємо і за хліб насущний помолимось, — перехрес­тився митрополит. Миронович повторив ці ж рухи за ним.

— А вашу справу, — додав після чергового ковтка господар великої зали, на стінах якої висіли картини чи коштовні репродукції з різних епох: — з Божою поміччю ми розв’яжемо.

— Я одружуюсь. І нам потрібне ваше благословення, — просто мовив Миронович. І аби митрополит раптом не передумав, як і патріарх, швиденько додав: — На нашому весіллі буде сам президент.

— Це добре, — схвалив митрополит. — Вінчання відбудеться в Успенському соборі. Я особисто повінчаю вас. Як рабу Божу звати?

— Роксаною.

— Гарне ім’я. Наше, давньослов’янське. Так наших красунь називали в Святій Русі. Роксанами, Роксоланами, Світланами, а юнаків — Русланами. Мені здається, що ці назви йдуть ще від готів. «Рус», тобто ті жителі, що жили навколо річки Росі, Русі, а лан, тобто «ланд» — «земля» — готське. Зіпсоване від готського — «ланд». Адже німці, ви знаєте, і досі кажуть — «фатерланд», «ісланд»... Літера «д» по історичній дорозі випала. Нам, українцям, зручніше говорити «лан», ніж «ланд», тобто — «поле», «земля». Зміст той самий.

Миронович заходився біля кави. Чорної. З вершками. Шоколадом з горішками. І про себе міркував, що його зовсім не цікавить походження слів «Роксана, Роксолана, Світлана чи Руслана». Він думав, як сказати митрополиту, що весілля відбудеться на одній з дач президента, в Криму, і як цього намісника Бога на землі й представника Москви в Києві туди доправити. У Києві вони не вінчатимуться. Та ще в Успенському соборі, який має властивість або вибухати в повітря, або завалюватися під час тих чи інших урочистостей.

— Ми одружуємось в Криму, — повідомив святого отця Миронович.

— Матиму честь освятити вас у прадавньому Херсонесі. Хвалити Господа Бога і президента — і цей храм належить таки московській церкві.

«Отакі ми, українці», — подумав про себе і про президента Миронович, який в конфесійній проблемі не розділяв поглядів Папи.

Папа ж своїх поглядів не мав і на чимало речей у державі дивився очима своєї дружини, яка не була українкою і тяглася до іншої культури та релігії. Миронович, що виховувався з дитинства українцем, тепер виробляв у собі почуття під життєвим кредо покійного міщанина Ераста Ластовецького і його донечки професора Альбіни Ерастівни: «Яка різниця, де молитися і якою мовою? Бог один для всіх і він усі мови знає, бо й усі мови, як і слово — від Бога».

Мати ж Мироновича, сільська вчителька Галина Іванівна з маленького поліського села, завжди у такому випадку казала:

— Так, усі мови від Бога і тільки Він усі мови знає. Але до Нього найближчий той, хто до Бога молиться мовою рідною.

Миронович це добре запам’ятав.

Але мовної проблеми, як і проблеми помісної церкви за такої антиукраїнської розкладки в країні, навіть він, держсекретар Української держави, не міг не тільки розв’язати аби й хотів, але навіть не наважувався про це заявити вголос, як і за тоталітарного режиму Московської імперії, що займалася суцільною русифікацією українського населення, його майже поголовним винищенням і переселенням етносу до далеких сибірсько-казахських країв. Та й треба сказати відверто, Вітольд давно всі оті патріотично настроєні настанови матері розгубив під час сходження на вершини влади і з кожним днем ставав все більшим і більшим космополітом під впливом свого друга Едуарда Шора, котрий сповідував одну концепцію: «Батьківщина там, де мені добре...»

І все ж у Мироновича щось прокинулося з отого материнського, і те «щось» з глибин його зачерствілої душі смикнуло за язик.

Йому просто хотілося дізнатися, де ж цю істину вичитала його мати — рядова вчителька поліського села.

— Так, сину мій, — підвів водянисто-зелені очі митрополит і глянув на Мироновича якимсь іншим поглядом і заговорив іншим голосом. — Святе письмо каже в Євангелії про щирість у молитві... Але всі ми, сину мій, тимчасово по землі ходимо не тільки під небом, а й під владою сильних світу сього, не ображайтесь, але до них сьогодні належите і ви. А ми не тільки слуги і раби Божі, але й...

Миронович не дав йому договорити.

— Зрозуміло, ваша світлосте... Просто я згадав свою покійну маму, — нагло збрехав про смерть, не кліпнувши оком, Миронович.

— Царство їй Небесне, — перехрестив його митрополит.

Миронович вийшов у супроводі двох єпископів — Петра і Павла, які, певне, за митрополичими дверима чатували і дослухалися до їхньої розмови. Вони провели його до лаврських воріт, але за ворота не вийшли. Антоша, широко розтуливши рота, лежав горілиць і легенько посвистував носом. Вітольд торкнув його за плече і мовив:

— Так тебе колись викрадуть разом з кашкетом і автомобілем, Антошо.

— Куди, шефе? — Антоша за звичкою приклав долоню до скроні.

— На працю! Куди ще може їхати державний службовець, коли в країні такий бардак? — Миронович глянув на лаврських жебраків і молодого бомжа, який щось вишукував в урні для сміття.

— Молодий, ледачий. Об’їдками харчується. Нема щоб працювати.

— Роботи нема, Вітольде Володимировичу.

— Неправда. Ти ж працюєш.

— Мені пощастило, — відповів Антоша.

— А я?! Я ж міг без роботи, але ж ти бачиш, як я працюю. День і ніч. Коли ми з тобою повертаємося додому, Антошо?

— Пізно вночі, Вітольде Володимировичу.

— А хто в це повірить? Ти он постійно не висипляєшся. Рідко дружину свою бачиш.

— Тільки сонну, Вітольде Володимировичу. Вона мені каже, що я теж гуляю всі ночі.

— Що значить «теж», Антошо?

— Вихопилося, Вітольде Володимировичу. Але вона й справді так каже і ви кажете: «Дивись мені, Антошо, доповідай про все. Навіть про те, що про нас твоя дружина каже». Ось я й доповідаю.

— А про мене що каже? Про моє одруження?

— Чесно? — перепитав Антоша.

— Чесно, Антошо. Тільки правду і нічого, окрім правди, — заговорив він мовою судді.

— Багатим усе дозволено.

— Так і каже?

— Так і каже.

Миронович важко зітхнув:

— Це правда, Антошо... Але життя, сам розумієш... Не така вже й проста річ.

— Та бачу... Багаті теж плачуть...

— Плачуть, Антошо, плачуть. І часто. Якщо не гинуть.

Антоша підкотив до сірої, мов день і настрій на душі в Мироновича, будівлі.

Пізно ввечері Миронович повернувся до готелю «Прем’єр-палац», де тимчасово проживала і Роксана, чекаючи закінчення будівництва їхнього двоповерхового особняка в панському районі Києва, на Липках. Тут вони й вели підготовчу роботу до найбільшого свята в їхньому житті. Складався план, список гостей, запрошення преси, а також відсів журналістів з опозиційних телеканалів. Тут обговорювалися всі найменші подробиці: меню, в якому найактивнішу участь брав Едуард Шор, але, як виявилося, Роксана не менше розумілася на ресторанних стравах, ніж його партнер і колега. Найталановитіші художники столиці (принаймні, за рекомендаціями знайомих) змагалися в конкурсі на краще весільне запрошення та індивідуальні конверти. Кілька головних редакторів найпопулярніших газет мали честь розмістити кольорові повідомлення і вітання, як на перших сторінках своїх приватних часописів, так і на кольорових вкладках. На всю шпальту або й — розворот.

Особливо багато проблем виникло під час обговорення розташування столів і посадки гостей за рангами, чинами, уподобаннями, симпатіями, службовою чи суто людською приязню і антипатією.

Виготовили спеціальні, позолочені підставки-сувеніри з вказаними номерами столів і з іменами гостей того чи іншого столика. Кращі каліграфісти з державної канцелярії, що в службовий час працювали над випискою почесних грамот чи посвідчень до орденів і медалей, тепер, після робочого дня, кректіли над вітальними текстами, спеціально замовленими і складеними до цієї події ледь не державної ваги професійними поетами і прозаїками — членами Національної спілки письменників. їхнім головним завданням було — на високому художньому рівні викласти побажання, як в прозі, так і в поезії від імені того чи іншого почесного гостя, запрошеного на весілля. Вимагалося не лише красивостей у змісті, а й інтелектуальної думки того чи іншого державного достойника, що мав честь бути запрошеним на обід і відповідно висловитися. Всім членам Спілки, що брали участь у змістовному оформленні гостьових вітань, було обіцяно не тільки пристойний гонорар, але й ордени чи медалі, залежно від викладу. Старшим за віком письменникам гарантували ще й підвищену пенсію — «за особливі заслуги перед державою».

Роксана готувалася до весілля мов до державних іспитів.

Адже я виходжу заміж за державного службовця, Тольде. Чи не так? — підстрибувала вона в самих панчохах по кімнаті. — І не просто держслужбовця, а держслужбовця найвищого рангу, — сміялася радісно, час від часу припадаючи до його плечей, і цілувала, цілувала, цілувала, запевняючи його, що він з нею буде такий щасливий, як сам Господь Бог до вигнання Адама і Єви з раю. — І ми грішитимемо... Піднімемо з окопу бійця і кинемо його спочатку в рукопашну, а потім з оголеним багнетом пошлем на окопи супротивника і переможемо. Ми кинемо всі сили на підняття духу в наших військах і з останніх сил візьмемо рубіж і там окопаємось назавжди. До остаточної перемоги, Вітольде.

— Ти можеш коли-небудь бути серйозною, Роксано?

— Любий, ти жив у такій міщанській задусі, у такій напівпідвальній атмосфері, мов у приміщенні, куди часом і світло не потрапляє, ти Божого світу не бачив. Тепер ти розкутий, вільний і, як начальник гарнізону, найстарший на раптово взятій тобою території, ти і тільки ти тут командуєш і навіть твій вартовий, мов сталевий багнет, виструнчився і завжди готовий заради тебе, командире, встати і вмерти під час бою, не боячись пролити жодної краплі крові, ні поту...

— Гаразд, гаразд, — зупиняв її Миронович. — Мені справді легко з тобою.

— А буде ще легше. Коли ми всіх переможемо. Покладемо на лопатки і візьмемо весь фронт під своє командування. Тобі залишиться тільки спостерігати зі свого командного пункту і милуватися бійцем, який бере штурмом усі можливі й неможливі висоти.

— Ми завтра відлітаємо до Парижа. Я хочу, щоб ти наділа найкращу весільну сукню «від кутюр».

— Тільки не від прет-а-порте. І не від П’єра Кардена, — вона об­хопила його за шию і поцілувала.

— Але ж П’єр Карден... Всесвітній авторитет?!...

— Любий, П’єр Карден — це і є прет-а-порте. А я сьогодні хочу «від кутюр — висока мода», — вона підняла грайливо ніжку і повисла на його шиї. — Розумієш, «висока мода»! Це навіть не Шарль Фредерік Ворт. Сьогодні дами, які поважають себе, знову одягаються не від масового індпошиву. Вони більше не натягують на себе сукні з автографом творця, тобто кутюр’є, любий. Сьогодні знову в моді сукня в одному примірнику в світі моди. Підігнана до останнього сантиметра цієї пречудової фігурки, яка безкоштовно дісталась тобі у службовому кабінеті без цінника. В одному примірнику, як і сукня «від кутюр». А не — «кутюр креасьєн». Іншої Роксани, любий, у всьому безмежжі нема. Є одна на цьому світі Роксана — відтепер Роксана Миронович-Корн...