Дари пігмеїв

III

У готель «Прем’єр-палац» він зайшов сам, хоча Роксана вже стояла тут і з кимось патякала по телефону. Миронович, проходячи повз Роксану, тихо назвав їй номер «люкса». Вона кивнула схвально головою. Мовляв, я все зрозуміла і йду вслід за тобою.

На другий поверх піднялася десь хвилин через п’ять, не раніше. І це йому чомусь дуже сподобалося. Адже він саме це і хотів їй сказати: «Спочатку я зайду, а через хвилин п’ять — ти». Але цього він не сказав. Вона сама про все здогадалася. Адже його тут усі знають. Він не одну пасію приводив сюди.

Коли Роксана зайшла до номера у суцільній позолоті, їй забило дух. Вона Вітольду, принаймні, так сказала. А ще додала, що ніколи в своєму житті такої розкоші не бачила.

— От і живуть же люди, — дивилася на ці оксамитові світло-смарагдові м’які крісла у золотих візерунках і не приховувала свого захоплення. Сіла на диван такого ж смарагдового кольору і ледь не втопилася у його м’якості.

— На столі — краще, — розсміялася Роксана. — Принаймні, твердіше.

— Ніякого стола більше не буде, — суворо мовив він, збуджено крокуючи по номеру як по плацу, не знаючи, куди подіти руки, що з ними робити.

— Я розумію, — посміхалася Роксана. — На такому столі, — показала вона на маленький картярський столик стилю Людовіка XV, — справді нічого не буде. Він навіть мене не витримає. Та й в радіусі...

— Не блазнюй, — перебив він її. — Я хочу з тобою серйозно поговорити. У мене неприємності.

— Що таке? — Роксана враз, як здалося йому, стала серйозною, підвелася з дивана і обняла його за плечі. Він легенько відсторонив її руку, запросив сісти на місце.

— Що трапилося? — перепитала вона.

— Мені дружина вчора вчинила скандал...

— А що б то була за дружина, аби без скандалу, любий, — вона зно­ву намагалася обняти його і припасти до його плеча.

— Ти могла б бути обачнішою...

— Не зрозуміла! — відсторонилася від нього. — Поясни, будь-ласка.

— У мене нижня частина сорочки і... — він деякий час вагався вимовити це слово...

— Що «і»? — вона дивилася йому просто в вічі, вся напружившись.

— І труси, — додав він.

— Що — труси?..

— Усе було у твоїх губах і твоїй помаді.

Роксана розсміялася:

— І це все?

— А тобі цього мало?

— Любий, я не думаю, що нам від твоєї колишньої дружини потрібно щось приховувати. Вона має знати, що ти її більше не любиш... Ти кохаєш мене... Усю до крапочки. Ти ж не просто кидав ці слова над столом службового кабінету? Я так зрозуміла, що вони адресувалися мені, любий.

— Не зрозумів, — він аж сів од несподіванки і теж відчув, що сів глибоко. Крісло було м’яким і великим, а йому здалося, що він у ньому потонув з головою і з крісла видно тільки його великі, як у кажана, вуха.

— Але ж ти сам казав... Я не за неї... Я тебе всю люблю... Чи це було тільки миттєве збудження, втрата тверезості, запаморочення від успіху донжуана чи від моїх нігтиків і пальчиків, які ти з такою насолодою обціловував? Я ніколи не припускала собі думки, що ти це робиш тільки за неї, — вона розставила ноги, ніби хотіла підтвердити факт, що й сьогодні вона трусиків не надівала.

Він не знав, що й відповісти. Його погляд мимоволі зупинився на її ногах, він піймав себе на тому, що ніби замовлений дивиться на демонстрацію її краси, і його погляд перебіг з ніг до її гарних, ніжних рук, які так не пасували її вдачі, і завмер на її довгих гарних пальчиках у ледь помітних рожевих, наче природних, відтінках нігтів. Потім знову глянув на її витончені, округлі і такі звабливі коліна. Дружина Альбіна, яка, здавалося, кричала йому й досі щось неприємне просто у вухо, десь відпливла за обрій і вже з-за чорних хмар кидала на нього далекі громи і блискавки, але він уже не боявся ні її, ні її громів, ні її блискавок. Альбіна відпливала за горизонт і громи ставали все тихішими й тихішими...

«Які в неї чудові і хтиві ноги. Тато і мама таки гарно над їхнім творенням попрацювали. Жаль тільки, що вони тоді в солодкому сп’янінні забули витягти з її душі це ядуче осине жало».

— Ти маєш перейти на іншу помаду, — він ледь не сказав «як у секретарки Міли». — Ти маєш купувати помаду, яка не залишає ніяких слідів. Ні на обличчі, ні на одязі, ні на тілі.

— І це все, любий? — повторила свою улюблену фразу вже вкотре.

— Поки що все, — він намагався вилізти з цього клятого крісла імені французького короля і не зміг. Вона підійшла, сіла йому на коліна. Своїми довгими пальчиками повела по тому місцю, куди й він сам лазить протягом дня по кілька разів.

— О. У нас повністю упав бойовий дух. Наші здаються. Любий, ми цього не допустимо. Ми зберемо в один кулак усі наявні у нас сили. Дещо візьмемо з резерву головного командування, і кинемо все це в бій в ім’я войовничого духу бійця-солдата.

Він її слухав і мовчав. Так само мовчки дивився на неї, на її елегантні доглянуті руки, які так ніжно гладили його, але ніякі команди його власні йому не допомагали. «Що зі мною?» — запитував він сам себе і сам собі наказував: «Ну, будь сміливішим. Не опускатися ж нам до такого ганебного моменту. Доведи, що ти справді боєць. Додому вже нема вороття». Власної відповіді він не відчув.

Роксана стала перед ним на коліна, торкнувшись м’якого і ніжного килима.

— Любий, ти бачиш, як я заради тебе низько опустилась? Я зараз помаду витру об готельну серветку і сховаю її у власній кишені, — шепотіла вона. — Тепер від нашого кохання не залишиться й сліду навіть для твоєї колишньої Альбіни. Ти тільки забезпеч собі гарне алібі. І все буде добре. Ти спатимеш спокійно, як дитинча, якому приснилася казочка про чарівний замок і не менш чарівну красуню принцесу, яка закохалась у чудовисько...

— Мабуть, навпаки — принц закохався у хижачку-чудовисько...

— Нащадки розберуться. А поки що ми займемося рекогносцируванням перед боєм і визначимо місце бою для головної битви. Сьогодні заходимо з флангів. Спочатку беремо супротивника в живе кільце і поступово... О! У нас уже деякі зрушення є, — радісно повідомила вона.

Але краще б вона цього не казала. Його мозок знову загальмував і його остаточно заклинило.

— Так ми далеко не поїдемо... Розслабся, бо додому своєчасно не потрапиш, як ти запевняв секретарку. Чи, може, на сьогодні наш «бобік» остаточно здох? Секретарка Міла попрацювала за двох? Ми не ревнуємо. На здоров’я! Сьогодні спонсори — це модно. Багаті мають ділитися з бідними. Тепер усе в наших ніжних руках. У них оживає і мертвий.

Вони обоє вперто мовчали.

— Не мовчи, — наказала вона одному із двох. — Піднімайся. Я ляжу на стіл.

— Він переламається, — нарешті подав голос Вітольд.

— Хто? — перепитала вона. — Якщо це справді трапиться, запишемо в Книгу Гіннесса.

— Я про стіл, — уточнив він.

— Так би й сказав. Ми багаті, ми інший купимо.

Він підвівся й допоміг їй лягти на стіл. Справді, на цьому картярському столі було незручно. Маленький столик скрипів і трохи похитувався на одній своїй ніжці з чотирма страусовими лапками. Вітольд підставив під нього два крісла. Роксана поклала на них ноги і мовила:

— Тепер можна сказати, що я перед очима дамського лікаря-любителя, і вся краса моя чудова — у тебе на виду, — вона знову розсміялася. — Тепер у нас щось таки вийде?

— Спільними зусиллями, — вона переклала ноги з розкішних билець Людовиків на його плечі і підвела очі на Вітольда. Він глянув на неї, на стіл у стилі французького короля минулих століть і раптом відчув, що в ньому все оживає... Тепер артпідготовка, як казала Роксана, була зайвою. Боєць вискочив з окопу і, здавалося, без команди пішов в атаку.

— Не так швидко, — мовила Роксана. — Ми не збираємося одразу захоплювати другу позицію супротивника.

— Вітольд її більше не слухав. А вона не вгавала. Нарешті він не витримав і поцікавився:

— Звідки у тебе ця військова термінологія?

— Від тата-генерала, — промовила вона. — Я часто чую голосні сни свого покійного татуся. І досі уявляю, як він йде в атаку і згадую його термінологію. Коли ще ми жили у військовому великому наметі, тато вмикав музику своєї радіоли (тоді він мав звання капітана) і мамі говорив, що він знову йде в атаку. Мама тільки уточнювала, який уже раз...

Вітольд у відповідь не сказав нічого. Він ретельно займався своєю роботою. Нарешті відчув у цьому смак. Забулося вчорашнє сімейне цунамі, і йому тепер хотілося, щоб ця насолода ніколи не закінчувалася...