Дари пігмеїв

XVII

Миронович не належав до мисливців. На відміну від Вовка. Той любив постріляти. Добити поранену косулю, яка благально дивилася йому в очі. Міг сказати: «Чого витріщилась?» — і впритул стрільнути межи очі. Пригадав Миронович і випадок з пораненим зайцем. Моторошна картина. Заєць став на задні лапки, дивився на Вовка і так надсадно плакав, немов дитина. Хтось з присутніх попрохав:

— Не стріляй.

— А чого з ним панькатися? — відповів Вовко і вистрілив. — Ми ж на полювання прийшли. А не в цирк.

А ще Вовко пив гарячу кабанячу кров, яка била струменем з рани вепра. Казав до Папи:

— І вам раджу. Це допомагає. Поплавок тоді не тоне. А на стоячий краще клює.

Сам не знає чому, але Миронович зненавидів полювання. Особливо після випадку з тим ридма ридаючим беззахисним пораненим зайцем. Хоч Миронович і сам не належав до слабкодухих, та все ж тих панських розваг випадково високопоставлених і випадково народом обраних, що корчили тепер з себе нових князьків, буржуазію, вважали себе вершками суспільства, терпіти не міг. Себе якось до цього не відносив, ніби перебував збоку. Може, тому що не піддавався стадному, як він казав, відчуттю. Не наслідував вожака зграї. Самостійно приймав ті чи інші рішення. З ним майже не траплялося того наслідування: що вожак виробляє — те й інші. Він випадав зі зграї. Хоча на полювання виїздив. Участі безпосередньо принципово не брав. Сідав біля каміна, смакував коньяком, міркував над життям. Інколи з нетерпінням чекав мисливської юшки, шашликів під чудове грузинське вино типу «Хванчкара». Може, тому, що таки полюбляв поласувати, а може, якраз у цей момент і в нього спрацьовувало стадне відчуття. Це називалося «постраждати за компанію» — напитися і наїстися до ригачки. Та так, що одного виводили єгері під руки, інших несли на руках. Вранці ставало ще гидотніше. У роті ніби сто котів напаскудило.

Інколи виходив, якщо запрошував Папа, подивитися на роботу єгерів. Ті стріляли у диких кабанів сонними ампулами. Коли вепр засинав, йому між ніг, як казав Вовко, «до паспорта», чіпляли важку гирю. На ранок наступного дня, за визначенням того ж Вовка «підвішеного» вепра чи лося й визначали «по походці». Косулям і зайцям «паспорта» не чіпляли. По-перше, майже не було за що, по друге, вони не належали до категорії хижаків.

Тепер і в мене завдання, як у того єгеря із Залісся — прив’язати кожному з більш-менш серйозних кандидатів у президенти до «паспорта» гирю і вже тоді, ослабленому під час перегонів, смертельно бабахнути. Але так, щоб упав — і більше не підвівся. Задачка не з легких, але цілком нам під силу, — розмірковував Миронович. — Головне — аби Папа не передумав. Хитрий рудий лис. Усе життя намагається чужими руками вирити собі найбезпечнішу нору і там сховатися, аби жодна собака не дістала.

Про плани Папи ввечері розповів Роксані. Хоча спочатку певний час не наважувався. Гадав, як Альбіна, Роксана спочатку заперечить — не схвалить його планів, а потім розпочне нікому не потрібну полеміку і все це закінчиться черговою сімейною сваркою, а може, й «польотом дорогоцінних тарілок». Скаже: «Для чого це тобі? У нас усе є. Кинь ти цю брудну політику, тюхнемо кудись на Гаваї, народимо дітей і житимемо, милуючись голубим небом і вічно мінливим морем. Що нам для повного щастя ще треба?» Роксана ж виявилася не такою. Вона план Папи схвалила.

— Це здорово, Тольде! — захоплено вигукнула вона і полізла йому на коліна цілуватися. — Я в цьому тебе повністю підтримаю, я щось і сама придумаю...

І ось тепер, після повернення з Парижа, вона, зійшовши з трапа, кинувшись до нього в обійми, на вухо йому промуркотіла:

— Я придумала, Тольде. Я геніальна... Я придумала... Ти розцілуєш мене...

— Ну вже кажи — не муч...

— Спочатку кохання, Тольде, а тоді вже робота... Я так за тобою засумувала, — вона вийшла з душової, розчісуючи коси, що спадали на її засмаглі ще з ранньої весни гарні похилі плечі, без одягу, в самих лише панчохах. Так любив Миронович, і вона це знала. Тоді раптово, мов дівчисько, розігналася і стрибнула до нього просто в ліжко. Стиснула його і мовила своє звичне:

— Які ми ще маленькі, але ми підростаємо з кожною секундою, ми вже дорослішаємо, бо ми вже розуміємо, що таке дорослий секс...

Вже втомлений, напівсонний, з важкими повіками, Миронович тихо мовив, боячись її чергового припливу енергії і бажання:

— Не муч мене більше...

— Замучу...

— Я не про це... Я про твою геніальну ідею... Чому ти їдеш в Африку? Тільки серйозно...

— Все геніальне дуже просте... Конкретно — я їду до Конго... Завтра, післязавтра... Коли ти дозволиш. До пігмеїв...

Він підвівся на ліктях і перепитав:

— До кого, до кого?

— До пігмеїв... Брати інтерв’ю у вождя племені! Знайшла спонсора.

— Готуєш «Аудієнцію»?

— І аудієнцію — також, — відповіла вона. — А коли вже говорити дуже серйозно — саме там я розроблятиму наш план на виборні перегони.

— Нічого не розумію. Де Конго, де Україна? Де пігмеї-карлики й наші політики-пігмеї? Який зв’язок? Поясни мені.

— Безпосередній. Ти пам’ятаєш свою розповідь про гирі, які підв’язують до «паспорта», як ти сказав, диким кабанам, лосям?

— Пам’ятаю. Сам бачив.

— А чи ти бачив, як ці маленькі пігмеї-карлики у джунглях з чотирьох ніг звалюють величезного африканського слона і тоді ще сонного добивають його, пускаючи м’ясо на свої пігмейські, а не кавказькі, шашлики.

— Ти збираєшся підв’язати гирі до «паспортів» кандидатів?

— Тольде, не сміши мене. Ти ж розумний чоловік. Ти спостерігаєш за виборами. Попереду йдуть тільки двоє. Один з них непрохідний... Це ви з Папою заздалегідь визначили. Підкинули на нього увесь наявний у вас компромат... Чорний піар свою справу, як метастази, вже робить. До фінішу ваш дублер не доживе, якщо ви йому не допоможете. А допомагати ви йому, якщо я правильно зрозуміла, не збираєтесь. Чи не так?

— Так. Отже, у нас залишається єдиний реальний кандидат від народу. Народ його любить. Люблять його й жінки. Ті самі, що голосують очима, а не розумом. їх більше. Я вичитала. Соцдослідження. У Штатах, наприклад, дванадцять відсотків жінок голосують за свого президента тільки тому, що він красень або кандидат у красені. Решта їх не цікавить. Програм кандидатських вони не читають. їм вони до біса. У них один аргумент: «А чого ж, непоганий мужчина». Деякі додають: «Я б з таким переспала». Таку зовнішність мав Рузвельт і двічі вигравав, таким був Кеннеді, двічі перемагали Рейган, Буш-старший, Клінтон...

— Рузвельт належав не тільки до красенів, він належав і до...

— Не будемо уточнювати до кого і до чого він належав... Ми знаємо, що дванадцять відсотків жінок голосують очима, а не зваженістю. Нам треба під ці жіночі очі підсунути потвору і забрати вже в цієї потвори оті відсотки... Вибори не відбуваються. Ніхто не набрав більше, ніж 50 відсотків і тоді на арену виходите ви... Ти і Папа. Папу народ не захоче. Для Папи народ давно вибрав нари. Він хоче націоналізації Папиного майна — справедливого розподілу між багатими і бідними. Залишаєшся ти. Соціаліст за формою, чиновник — за посадою, один з найбідніших серед багатих. Але цього ніхто як слід не знає. Преса — в наших руках...

Вітольд мовчав. Вітольд розмірковував. Чомусь пригадався Володимирський собор. Патріарх всія Руси-України його святість Філарет. Він тоді відмовив у вінчанні Мироновича і Роксани. Нагадав Мироновичу, що є ще один свідок — небо. Бог бачить усе і Бог нічого не прощає.

— Ніщо так просто не приходить і ніщо так просто не відходить, — вони зупинилися біля ікони Варвари-великомучениці. Миронович уже не пригадує, в зв’язку з чим святійший це сказав. Але чомусь тихо мовив:

— Народ любить своїх великомучеників. Вони в безсмертя приходять із землі. Від нас — на небо...

— Народ любить своїх великомучеників, — процитував Миронович, подаючи вислів святійшого як свій роздум.

— Знаю, — спокійно відповіла Роксана, ніби саме цієї відповіді й чекала. — Для цього є запасний варіант.

Миронович насторожився. У думці пробіг, мов електрострум від мозку до язика, переляк: «Тільки не смерть!»

— Тільки не це, — вимовив він.

— Третього не дано. Ми живемо, вважай, при королівському дворі, ми його з тобою обстоюємо. Це наша фортеця. Наше майбутнє, і кожен воює за нього всіма можливими і неможливими методами. При королівських, як і президентських, палацах життя завжди ходило рука об руку із смертю. Згадай будь-яку династію будь-якої країни. Ми не оригінальні. Світ зрозуміє нас — боротьба за владу. І цим усе сказано. Так у всьому світі було і буде.

— Ти пропонуєш убити його?

— Навіщо? — перепитала Роксана. — Він помре своєю смертю. Ні на серці, ні на легенях — жодних слідів. Тільки на душі. А душа слідів для суд-медекспертів не залишає. Страшенна перевтома під час виборчих перегонів. Ми вже зараз запустимо цю думку в ефір. Кандидати доходять до свого фінішу вкрай виснажені. Електорат дивується, як тільки в їхніх кандидатів витримують нерви, яке треба мати серце, щоб цю, не кожній людині під силу, важку політичну ношу винести на своїх плечах. Електорат треба готувати до цього — завтра хтось з твоїх численних сексотів на базарах має рознести «громадську думку»: «Преса передбачала це. Серце витримає не в кожного. Не кожному під силу такі перегони!». Все геніально просто. Чого тут замислюватися?

— Як тобі тільки це спало на думку?

— Цю думку подав Папа. Ти її озвучив. Я проведу її в життя. Я щойно з Парижа, Тольде. Я там вичитала багато дечого про негріллі. Пігмеї живуть там. Присипляють і убивають, і не тільки слонів. А тепер запам’ятай французький вислів: «Шерше ля фам». Отже, тебе шукати ніхто не буде. Шукатимуть жінку, любий. Вважай, тобі пощастило.

— Коли ти їдеш?

— Як тільки ти зробиш дві речі: допоможеш вибити якнайшвидше мені і моїм супутникам візи...

— Хто вони?

— Оператор, редактор і знавець мови кіконго та французької. У Конго державна мова, як і у Франції, французька, — Роксана розсміялася, задоволена своїм жартом. — І друге, зателефонуєш нашому амбасадору. Скажеш — Роксана хоче зробити фільм про пігмеїв Конго. Точніше, провести аудієнцію з одним із вождів ліліпутського племені. Хай поцікавиться темою і підготує ноту, візу, як воно там у дипломатичних колах називається. Словом, право на виїзд до джунглів. Скажи, що з мене пляшка кращої української горілки з музикою.

— А що це за музика? — поцікавився Миронович.

— «Перша гільдія» випускає. Наливаєш у чарочку, а горілка ллється під супровід: «я ж тебе, рибонько, аж до хатиноньки сам на руках віднесу».

— Більше прохань нема?

— Є, любий.

— Кажи.

— Ти бачиш, яка я гарна?

— З поганою не одружувався б.

— А якщо я роздягнусь? Ну, чого ти мовчиш?

— Ще краща.

— Правильно, — Роксана була в гуморі. — А якщо я роздягнусь у спекотній Африці, перед пігмеями?

— Вони тебе живою з’їдять...

— Уу, — вона підскочила до Вітольда і смачно його поцілувала. — Розумнику ти мій. То що треба зробити?

— Далі не знаю.

— Лови підказку...

— Ну?

— Ти юрист.

— Знаю.

— Що юристи роблять, коли раптом?..

— Не мороч голови... Кажи просто...

— Залишусь голою.

— Я нічого не розумію.

— Пояснюю простою мовою. Коли я залишала свого чоловіка заради тебе, ти гадаєш, я прийшла до тебе гола на службовий стіл? Під час розлучення ми з чоловіком поділили майно. Тепер на моєму рахунку заощаджень — три мільйони. Я хочу, любий, заповісти їх... тобі.

— Ти збожеволіла!.. Невже ти й справді гадаєш, що тебе у джунглях пігмеї з’їдять?

— У житті все може трапитися. Я можу розбитися під час падіння літака. Втопитися в Конго. Мене може вкусити муха цеце, я можу заснути після її укусу і кіконго мене сонну знайдуть у джунглях, засушать і виставлять посмертно напоказ, як свою богиню.

— Не дурій, — махнув рукою Миронович.

— Тольде, я вимагаю. Я тебе дуже люблю... Я не хочу, щоб ці збереження дісталися будь-кому.

— Але я маю й своїх грошей більше, ніж досить.

— Я не хочу, щоб про тебе твої друзі — «нові українці» — казали: «Він найбідніший серед найбагатших». Я хочу, щоб ти був багатим. А якщо операція «Конго» відбудеться, я — залишуся живою, ти станеш ще багатшим. Папа пообіцяв нам кілька «збанкрутілих» у лапках заводів, які дають колосальні прибутки, продати за копійки...

Вітольд погодився.

— Тільки я не бігатиму, Тольде, по нотаріальних конторах.

— Я зрозумів... Викличу додому.

— І сьогодні. Можеш увечері. Скажеш, заплатимо позаурочні.

— Я все розумію, але такого... Я навіть не знаю, як це назвати... Жестом... Наміром...

— Коханням, любий, — Роксана обійняла його. — Кажу по складах — коханням... Як там наш маленький?

— Не дурій.

— Коханням, любий. Великим коханням це називається. Для тебе мені нічого не шкода... Як казав у відомому анекдоті російський офіцер повії, коли та його запитала: «А гроші?» — «В мундирі». — «Так тут, — залізла вона в його кишеню, — тринадцять копійок!» — «Бери всі! Російський офіцер здачі не бере!» — Роксана розсміялася і поцілувала Вітольда. — А я ж тебе не за гроші — даром...