XXIX


— І-і-і-є! — протягла, а потім вигукнула у мобілку щаслива Роксана, телефонуючи Мироновичу. — Рибка впіймалася на гачок...

Роксана й справді, коли телефонувала Вітольду, стояла на березі Десни зі спінінгом в руках, що вигнувся, мов знак запитання. Щука спіймалася невеличка. Грамів на триста-чотириста, але і з такою доводилося вовтузитися, морочитися.

— Щука грає, серце крає, — Роксана від задоволення та азарту аж підстрибувала. Оператор Василь Береза, мов той песик, що хоче залізти у воду, але боїться змокнути, бігав по березі з підсакою і щось емоційно скавучав.

— Викинь підсаку, — гукала до нього Роксана, тримаючи спінінг над головою. — Візьми камеру. Камеру візьми. Глянь, які щука «фортелі» викидає.

Оператор разом з водієм заходилися допомагати Роксані. Щука «давала свічки», як висловився водій Вадим, — одну, другу, третю. На третій її тільки й бачили. Роксана з несподіванки ледь не впала навзнак на траву. На кінці жилки — ні блешні, ні щуки.

— Перекусила. Точно перекусила... Щука ж яка! Не менше ніж кілограмів зо п’ять, — підсумував Вадим.

— Ти хоч мене і її зафіксував для історії? — запитала Роксана.

— Мамочко, ображаєш! — оператор вдав, що й справді образився. — Все в кращих традиціях Голлівуду.

— Це правда, — погодився Миронович, коли Роксана, прибувши додому, впала в крісло і повторила перед Вітольдом фразу оператора. — У кращих традиціях Голлівуду, Тольде. Ти бачив би, як він цілував Богородицю. Тричі. Тоді перехрестився і сів до столу. Ласували тістечками з запеченими горішками і чорносливом. Знала б я меню наперед, і горішки ще трохи підмастила. Дуже вже він на них западав. Тільки під зубами хрумтіли. Тепер телефонуй своєму Пацюку. Аби нас не смикали, що і як, уся чорна тінь має впасти на генералів. Скільки їх там має бути?

— Я наказав — не більше двох. Де троє — там таємниці нема. Пацюк пообіцяв.

— Хай ініціатива йде тепер від них.

— У штабі кандидата ми маємо свою людину. Обробка вже пішла. Кандидат опирається. Гонор, амбітність. Але й свої підгавкували — з силовиками, мовляв, не завадить подружити, якщо вони самі пропонують свої послуги. Він, здається, дав згоду на зустріч...

— А якщо операція «Пігмей» не пройде?

— Любий, ти сумніваєшся у моєму генії? — Роксана сіла йому на коліна.

— У твоєму генії я не сумніваюся, я сумніваюся в якості отрути пігмеїв.

— Можеш ставити знак якості. Побачиш, яке він матиме після поцілунка обличчя. Мама рідна не впізнає.

— А звідки тобі відомо? Ти так говориш, ніби вже когось отруювала чи ставила на комусь експеримент? Звідки така впевненість?

Роксана довго мовчки дивилася на нього, ніби підшукувала відповідь у його ж запитанні. Потім мовила:

— Любий, я жила серед пігмеїв. Я бачила їхній запал у роботі... Краще приспи мене... Приспи, мов малу дитину, любий. У мене такий позаду важкий день. Вибач, якщо моя активність сьогодні поступиться місцем пасивності.

Він не наполягав. Скинув з її ніг черевички і відніс дружину до спальні. Роксана спала тієї ночі мов приспана пігулками для сну. Миронович крутився, виходив на кухню, несподівано закурив, чого з ним не траплялося раніше. У душі вирували цунамі, як він сам визначив свій стан. Заснув аж під ранок, саме тоді, коли прокинулася Роксана — бадьора і енергійна. Вона торкнулася його плеча. Це його роздратувало.

— Скільки можна спати, сплюшко?

— Я щойно заснув, — крізь дрімоту промовив він. — Не чіпай мене, будь ласка.

— Я вагітна, Тольде, — раптом сказала вона. — Вагітна тобою, коханий.

— Ти жартуєш?! — він протер очі.

— Це так само серйозно, як те, що я тебе безмежно кохаю.

— Ми ж, здається, береглись?

— Що сталося, любий?

— Я цілу ніч не спав.

— Чому, коханий? Ми матимемо дитину. Ти маєш підстрибувати, — вона притягла його до себе і поклала його голову на свої оголені груди. — Коли Петро Перший — цар московський погано почувався чи на нього нападала меланхолія, його Катюша, здається, так звали цареву дружину, прикладала цього миршавого царика-реформатора до своїх великих грудей, і він згодом через те став імператором. І ти, любий, станеш. Станеш. Повір мені, станеш. Мені про це шепочуть не тільки мої груди, губи, а й — інтуїція. Це єдине, що мене ніколи не зраджує...

— І все-таки, дай мені зараз трохи поспати... Увечері про все поговоримо...

— І про «таємну вечерю»?

— І про «таємну вечерю», люба, — очі його злипалися і йому здавалося, що в склянці з водою було щось снодійне. Йому давно так не хотілося спати.

Прокинувся Миронович по полудню. Роксана виїхала зранку на студію. Принаймні, про це свідчила її записка з рожевою копією її губ і, як завжди, з численною абревіатурою — ЦК, ЦК, ЦК, ЦК, ЦК, ЦК. Вітольд пам’ятав, що у перші дні їхнього знайомства, коли вона підсовувала в його кишені серветки зі слідами губної помади з її губ і оцим загадковим ЦК, ЦК, ЦК, яке він не міг розшифрувати, але так легко розшифровувала Альбіна, ляскаючи після таких Роксани них записок його по писку.

— Цілую, Куріпко! — саме так розшифровувалися ці дві літери. Вони тепер у нього викликали не любов, а тільки неприязнь. Чому? Він цьому не міг дати пояснення. Може, тому, що він пам’ятав про домовленість між ним і Роксаною.

— Скільки разів написано «Цілую, Куріпко», стільки разів ти, Таліку, маєш поцілувати папірець, поки помада не зітреться, а в серветці не утвориться дірочка, — наказувала вона.

Повертаючись додому, вона вимагала звіту. Він мав показувати їй серветку, аби вона переконалася, що білосніжний папірець зі слідами рожевої помади зацілований до дірочок.

— Де твій звіт? — казала вона, повисаючи у нього на шиї і обціловуючи його.

Мироновичу сьогодні папірця цілувати не хотілося. Помада викликала нездорові асоціації з минулого, в душі відчувалися тривога і занепокоєння. Він сів в авто і поїхав до найближчого ресторану. їсти не хотілося, але знав, що це необхідно. У ресторані «Витребеньки» Миронович несподівано для себе зустрівся з генералом Пацюком.

— А ви що тут робите? — І, стишивши голос, додав: — Я збирався вам телефонувати. А ви тут пиячите? — Миронович підвищив голос: — І це в робочий час? Ай-яй-яй... — удавано соромив держсекретар генерала.

— Ділова зустріч, Вітольде Володимировичу.

— Імена називати не обов’язково.

— Буде зроблено.

— Післязавтра, опівночі. Ані на день не відкладати. Моя людина працює. Спробуйте і свого надійного підіслати. Солоденького і переконливого Цицерона. Він має переконати його, що це тільки захист, охорона в інтересах кандидата — завтрашнього президента. Гадаю, це справді так. Усе йде до цього. Ми маємо прокладати, а не спалювати мости.

— Цілком згоден, — відрубав генерал.

— Дійте. З цієї ж хвилини.

— Може, присядете до нашого столика? — підійшов до Мироновича інший генерал. І, ніби виправдовуючись, додав: — Після майора Мельниченка доводиться наради проводити і в таких умовах, — кивнув він на добряче сервірований стіл.

— Непогані умови, — посміхнувся Миронович, киваючи на кілька пузатих пляшок «Немирів».

— Конспірація. Самі розумієте, — генерал почервонів.

«Такі нам не підходять, — подумав про нього Миронович. — Червоніє. Ще совість є». «Не те, що в тебе, — втрутився в його внутрішній діалог інший голос. — А ти, Мироновичу, вже все втратив: і честь, і совість, і стид...» — «Я скорпіон, — відповів своєму ж голосу Вітольд. — І цим усе сказано!» — виправдав він себе.

До столу генералітету Миронович сісти не відмовився, але за однієї умови — розраховуватиметься за генералів він. Після деяких дебатів генерали погодилися. Миронович нашвидкуруч поїв, — після випитої чарки з’явився апетит, — хоч потім пожалкував, що він «засвітився» з Пацюком і подумав: «Це може нашкодити справі». На щастя, в обідню пору в ресторані на березі притоки Дніпра, окрім офіціанток, метрдотеля, здається, нікого не було. Хоча з практики Миронович знав, що в ресторанах так нічого безслідно не минає. Кожен третій — сексот. Принаймні, так було за радянської влади. Миронович плюнув у воду і переступив поріг чи то хати, чи то шхуни, стилізованої під українську хату.

Генерал Пацюк провів його до ресторанних воріт.

— Оперативні зведення... Що-небудь новеньке є? — на прощання поцікавився Миронович.

— Є, — коротко доповів генерал.

— Що саме? — насторожився Миронович.

— Знайшли утопленим оператора телестудії.

— Чернігівського? — вихопилося у Мироновича.

— Чому чернігівського? — у свою чергу здивувався генерал. — Конголезького. А також — другого секретаря посольства Конго. В обох — загадкова смерть.

— Що означає «загадкова»? Адже там війна, — показав свою обізнаність Миронович. — Живе дуже войовничий народ. Краще сказати — вигибає дуже войовничий народ. Хуту і тутсі. Серед них є пігмеї. Здається, туа, — Миронович раптом прикусив язика: «Господи, для чого це я йому кажу? Чому я видаю себе з головою? Я маю більше слухати, ніж говорити. Де твоя витримка? Здають нерви...»

— Обличчя надзвичайно спотворені. їх важко впізнати, — пояснив генерал.

— Нічого дивного. Там усілякі москіти, мухи цеце, змії...

— Військовий аташе вважає — помста вождя племені пігмеїв...

— Якщо порушити їхній закон — можливо, — погодився Миронович. Він обійняв за плечі генерала і підійшов до свого джипа. — Може, присядемо?

— Як накажете.

Вони сіли в джип. «Ще одна дурниця на очах інших», — сам собі дорікнув Миронович. Але ж тепер генерала не виганяти з авто. А світитися перед рестораном в усіх на виду — теж не хотілося. Генерал, крекчучи, заліз на високе сидіння джипа.

— Більше люблю низькі сидіння, — мовив він.

«Тобі б краще носилки», — подумав про нього Миронович, побачивши, як той підбирає під себе драглисте черевце, мов циганка — цілий набір спідниць.

— Я колись читав дуже цікаву книжку, — поклав руки на кермо авто Миронович. — Називається вона «Десять років серед дикунів». Автор її, здається, бельгійський лікар. А може, англієць, що розповідав про смерть одного бельгійця. Прізвища його я вже не пригадую. Можна зайти в бібліотеку — поновити в пам’яті... Так ось. Той бельгієць одружився з донькою вождя одного з африканських племен, в якому жив отой лікар — автор книжки. А бельгієць — зять вождя племені несподівано зрадив дружині — дочці вождя й чкурнув до себе, в Бельгію. Вождь попросив лікаря знайти зятя і взяти з його голови одну лише волосину. За допомогою цієї волосини пообіцяв заочно його вбити. Чи треба казати, що лікар, як професіонал, зацікавився таким експериментом в ім’я науки, і з нагодою вилетів у Бельгію. В Брюсселі, в одному з ресторанів, лікар зустрівся з зятьком. Коли вони ввійшли, лікар зятькові зауважив, мовляв, в тебе дещо розпатланий чуб, і подав родичеві вождя свій гребінець. Той розчесався. На лікаревому гребінці залишилося кілька волосин з голови зятя. Я не складно розповідаю?

— Нічого, — простодушно відповів генерал. — Цікаво. Тільки увімкніть кондиціонер.

Миронович завів авто і повів далі:

— Поклавши волосинки у конверт, лікар повернувся до вождя племені, якому пообіцяв привезти замовлення з голови приятеля... Свого ж, іншого знайомого, у Брюсселі лікар попросив через тиждень провідати зятька і передати йому якусь африканську статуетку та повідомити його телеграмою на головну пошту Браззавіля, що статуетку передано. Яким було здивування лікаря, коли з телеграми друга дізнався, що той застав зятя вождя у ліжку мертвим!.. Ось вам загадка, яку лікар-вчений так і не розгадав. До сьогодні. Я ж від себе можу додати, — обернувся Миронович до генерала. — Що це той випадок, коли не можна допустити, щоб з голови нашого народного кандидата впала бодай волосина. Ви мене зрозуміли?

— Тепер усе зрозумів. Бо довго не знав, навіщо мені ця розповідь. Працівник посольства і оператор, до речі, не одружувалися з доньками вождя племені, — генерал важко опускав ноги до землі. — Можете бути спокійні. З нього волосина не впаде...

Саме в той момент, коли Миронович потискував Пацюку руку, йому здалося, що десь блиснув зайчик лінзи фотоапарата. Він у цьому не був переконаний, але щось тривожне пробігло по його тілу і воно вкрилося гусячою шкірою.

День видався таким самим неспокійним, як і ніч. Зайшовши до свого кабінету, Вітольд запросив до себе Мілу Бездух.

— Щось нездужається, Міло, — поскаржився він. Міла це зрозуміла по-своєму. Вона зсунула папери, поклала їх на стілець і підстрибнула на вільне місце стола.

Миронович посміхнувся.

— Ось бачите, вам одразу стало легше. А зараз буде ще легше...

— Ні, ти краще злізь зі столу.

Вона зіскочила і стала перед ним на коліна. — Тепер буде зовсім легко. Тільки я зачиню за собою двері. Папи нема... Папа дає інтерв’ю... А я візьму у вас.

— Не треба, Міло. Не той настрій.

— Настрій зараз підніметься.

Міла чомусь тепер йому нагадала Роксану. Так могла говорити тільки Роксана. Звідки у Міли такий стиль наслідування, копіювання? Ох, ці жінки, як вони швидко вміють переймати те, чим можна завоювати чоловіка.

Він більше не опирався. «Чорт з тобою, — подумав він. — Ніч все одно минула в безсонні і без секс-наслідків». Він погладив її по білій голівці. Міла мала гарні золоті коси...

Після густої чорної кави, яку вона йому приготувала, все одно хотілося спати.

— Ти у мене забрала багато сил...

— Я хотіла як краще...

— Ти справді солодка і... несподівана, мов «Кіндер-сюрприз»...

— Я тільки вчуся, — щиро промовила Міла. — Читаю еротичні журнали, оповідання. Заглядаю в Інтернет. Мали б ми з вами час і не такі кабінетні умови, я б вам показала ще й не таке...

— Іншим разом, — Вітольд притягнув її до себе і поцілував у щічку. Вона цим не вдовольнилася і поцілувала його ще в губи.

— Я таки поїду посплю, — сказав він.

— Поїдьте, поїдьте. Шкода, що я не можу з вами...

— Хтось, Міло, і на господарстві має залишитися. Усі папери на підпис — на заступників, — він помахав їй рукою.

— Роксана додому повернулася пізно ввечері. Миронович, одягтись в темно-брунатний халат, сам собі нагадував шейха. Під халатом, окрім рідного тіла, Роксана не знайшла нічого. Вітольд чомусь уявив собі пігмеїв і не тільки. «А все-таки добре, коли тіло голе: ніщо не тисне, не врізаються гумки в боки, ніщо ніде не тріщить по швах і взагалі легко, просторо. Ніби тебе сьогодні мама народила».

Роксана наче вловила його думки і одразу кинулася до його халата.

— А ми зараз перевіримо... А що там у нас на друге?.. — взялася за своє. — О, які ми маленькі... Але нічого... кинемо резерв головного командування ставки і генералісимус по стійці «струнко» віддасть і нам честь...

— Роксано, не дурій... Це ж не гумка...

— Дурненький, більший виросте...

Вони сіли за стіл. Він налив собі в бокал улюбленого «Хеннесі». Роксана віддавала перевагу «Хванчкарі».

— Роксано, у Конго померли оператор і працівник посольства. Це чи не той, що просив тебе про свою майбутню кар’єру?

— Щось я пригадую, — Роксана піднесла склянку з вином до губ і раптом передумала пити.

— Це неприємний симптом. Тобі, мабуть, слід про всяк випадок залишити країну, — мовив Миронович.

— Ти так гадаєш?

— Мені не хотілось би, щоб це позначилося на нашій майбутній дитині. Тебе допитуватимуть неодмінно.

— А куди держсекретар дивитиметься?

— На сьогоднішній день я відведу від тебе всі підозри. Та й виклик на допит, як свідка. Але завтра...

— А завтра, любий, не буде, — впевнено мовила Роксана. — Все залишиться на своїх місцях. Операція «Поцілунок пігмея» відбудеться успішно.

— Не знаю чому, але я тобі хочу відповісти взаємністю, — Вітольд піднявся з-за столу з фужером коньяку.

— Не зовсім зрозуміла.

— Я хочу переписати твою спадщину назад. — А по хвилі додав: — І свою...

— Оце вже ти здурів! — Роксана обернулася до нього. — З якого це дива?

— З того самого... Я тебе теж дуже кохаю... І думаю про майбутню дитину. — У нього ледь не вирвалося: — «Досить того, що він так і не довідався, яка в нього була перша дитина — хлопчик чи дівчинка від Рози. І де вона тепер живе і як? У розкошах чи бомжує? А татусь купається в золоті. Облизує ікру на стегнах дорогих повій для віп-персон». — Миронович випив коньяк до дна. — Завтра я перепишу все на тебе.

— Нізащо. Чуєш: ні-за-що, — вона припала до його грудей.

— Я своїх рішень не міняю. Ти знаєш — коментарі тут зайві.

Роксана сіла і довго дивилася на нього нерозуміючим поглядом з-під своїх величезних вій.

— Я тебе люблю, — нарешті вимовила вона. — Безмежно люблю. Я не розумію, чому ти мені все переписуєш? Невже ти гадаєш, що з тобою щось станеться?

— Я не про себе дбаю, — він налив ще брунатної прозорої рідини і випив. — Я дбаю про вас, — на останньому слові він зробив наголос. — Ти завтра виїдеш до Португалії. Там добрий, гарний народ. Мабуть, найкращий в Європі. Там і народжуватимеш...

Він згадав Розу і додав:

— Сидітимеш біля вікна і дивитимешся тільки на гарних дівчат або юнаків. Наша дитина має бути вродливою... як ти...

— Дякую, любий. Я все зроблю, як ти порадиш. Ти в нас розумний. Передбачливий...

— Завтра має відбутися «таємна вечеря». Кандидат дав згоду. Мені зателефонував генерал і, як ми домовилися, сказав пароль: риба найкраще клює в Яготині. На Супої. Отже, вони виїжджають за місто. Вечеря має бути суто рибною. Все взято з японської кухні: суші, сашимі, роли та інші страви з сирої риби і традиційних далекосхідних делікатесів. Із салатів — «чукка» з маринованих водоростей і саке та сливове вино.

— Ти так говориш, ніби сам замовляв меню, — посміхнулася Роксана.

— А воно так і було. Я ж згадав «Планету суші». Пригадуєш, ми з тобою були у цьому японському ресторані на день народження «газотрейдера»?

— А-а, — засміялася Роксана. — Сябусябу і сукіякі. Вовко чи сам Валяй тоді сказав на ці фірмові страви... Чекай, як же він сказав?.. A-а... Не сукіякі, а «які сукі» — і показав на тендітних офіціанток у блакитних кімоно.

Роксана вилетіла в Лісабон літаком німецької авіакомпанії «Люфтганза». Вилетіла одразу після оформлення спадщини тим самим гачконосим і здивованим нотаріусом, який набрався нахабства ще й запитати:

— Ви передаєте спадщину одне одному залежно від настрою чи ситуації?

— Ти, мабуть, хочеш, щоб я тебе позбавив ліцензії? — спалахнув Миронович.

— Ну, приміром, ви мене не позбавите... А ось юрколегія, колегія адвокатів, Верховний суд...

— Ти мені поговори! Зробив свою справу і йди... Розпустилися.

— У нас, пане секретарю, між іншим, в країні свобода і демократія. І перед законом усі рівні, як держсекретар, так і рядовий нотаріус. А цю свою здачу візьміть собі на згадку, — він поклав на стіл кілька солідних купюр з портретом Лесі Українки, закрив товстий нотаріальний журнал, прошнурований у кількох місцях, і єхидно попрощався: — На все добре... До побачення. — У коридорі вже сплюнув на підлогу і вголос додав: — У кращих світах.

Але цього вже Миронович не чув. Нотаріуса проводжала покоївка Настя, до якої з особливою теплотою ставився Миронович і з неприхованою неприязню, зимністю — Роксана.

Через кілька днів японські страви — суші чи сашимі — таки дали про себе знати: кандидат у президенти вкрився страшними брунатними плямами і був відвезений до однієї з кращих клінік Австрії. Генерал Пацюк і його підлеглий, на дачі якого кандидат вечеряв, давали малоприємні інтерв’ю численним каналам телебачення і слідчим генеральної прокуратури. У хід пішло все: газети, радіо, Інтернет. Миронович спостерігав за всім цим дійством досить спокійно, поки в одній з опозиційних газет не з’явився і його портрет з генералом Пацюком, якому він тисне пухкеньку ручку біля власного джипа. Генерали перед камерами трималися досить-таки гідно (Миронович знав чому) і елементарно доводили, що харчі були свіжими і кандидата отруєно не тут. Адже разом з генералами ті японські суші і сашимі, як і інші делікатеси, їли всі присутні на дачі. Ніхто з них не постраждав. Цинічно іронізували, доводили у своїх виступах по радіо і телебаченню, що це всього-на-всього піаркампанія кандидата у президенти. Народ любить своїх великомучеників.

Дехто з опозиціонерів вивищив кандидата в президенти до статуса Месії, на якого стільки чекав народ. І це він за народ страждає в ім’я кращого майбутнього.

Циніки заявляли просто:

— Краще за японське суші — українське сало! їжте сало і матимете личко, мов у мадонни.

Щоправда, при цьому не вказували, в якої саме мадонни — Матері Божої чи відомої американської естрадної співачки.

Папа того ж вечора зайшов до Мироновича.

— Щиро вітаю тебе! До такого навіть брати Плюєви не додумалися, — мовив він, сідаючи навпроти Мироновича.

— Ви гадаєте, все буде гаразд?

— Боюсь, що не для нас з тобою... Щось не враховано... Якщо кандидат не помре, нам з тобою сплетуть лапті. Ті ж самі генерали. Есбеушники доведуть свою непричетність до злочину. Вони вже розуміють, що їх грубо кинули, і автор цього сценарію ти, золотий мій. Це чітко видно на фотографії «Дня», — він поклав часопис перед Мироновичем. — Тобі потрібна була ця зустріч? Хіба в тебе мало під рукою телефонів? — показав він на стіл. — З гербами, без гербів. Тепер викручуйся як можеш... Мене в ці справи не вплутуй. До речі, сьогодні знайшли мертвим ще двох чернігівських — оператора і збирача антикваріату. А ось ікону з ликом Богородиці не знайдено... Я відлітаю завтра до Баден-Бадена... Тобі і карти в руки... — Президент підвівся і, не подаючи Мироновичу руки, сказав: — Прощай!..

У Мироновича на чолі виступив піт. Він рясно падав на білий папір, що лежав перед ним на столі, і чорнильні плями розповзалися врізнобіч. Миронович дивився на ці темні кола і йому ввижалося, що ці чорні плями на білому листку — плями його біографії.

— Догрався у політиці... Пізно чи рано ці мої авантюри мали закінчитися саме цим.

Миронович розумів, яка страшна тепер для нього самотність. Він за останні дні зблід, схуд, щоки запали, обличчя було, мов у мерця: жовте з синіми прожилками на скронях. Усі дні він жив, мов уві сні. Приголомшений повідомленням. А всюдисуща преса вже добиралася до нього і до Роксани, яка несподівано щезла у невідомому напрямку. Здавалося, він нічого не відчував і не сприймав. Працював, мов робот: чув голоси підлеглих, ніби через стінку зі звукоізоляцією, і часто не розумів, чого вони від нього хочуть, що йому радять. Його морально підтримувала і готова була розділити його участь, якою б вона не була страшною, тільки секретарка Міла. Ця мила і вірна йому секретарка, за якою міцно і остаточно закріпилося прізвисько «Кіндер-сюрприз». Саме вона того дня приховала від нього часопис, в якому писалося, що Папа в Баден-Бадені відпочиває з невідомою молодою жінкою.

— Читав? — зателефонував йому Валяй. — А ти почитай, — і назвав часопис і число. Мілі Бездух довелося витягати газету із шухляди стола. З першої ж сторінки до Мироновича посміхався Папа у супроводі жінки, що тримала його під руку. Обличчя її ховалося під крапчастою вуаллю. Під світлиною видруковано надзвичайно короткий і досить-таки нейтральний напис:

«Президент Республіки Україна на відпочинку в Баден-Бадені. Поруч — молода жінка, обличчя якої сховано за крапчастою вуаллю».

— Роксана! — стрільнуло йому в голову. — Роксана!

Він не вірив у те, що йому шепотів у вуха внутрішній голос, підвищені удари серця гулко і ритмічно, ніби стукіт будильника, відлунювали у його скронях. У цьому газетному повідомленні нічого такого особливого не було. І те, що йому підказував внутрішній голос, — так само. Між ним, Роксаною і відпочинком Папи в Баден-Бадені ніякого зв’язку, логіки. Роксана жила в Португалії. Але інтуїція, підсвідомість говорили йому про інше. Він підійшов до вікна, глянув униз. Біля адміністрації президента коливалося море людських голів. Помаранчеві гасла вимагали від президента каяття і добровільного зречення високого державного крісла. З темного двору, навантажені снігом і сміттям, одна за одною виїжджали вантажівки. Міліціонери у касках і бронежилетах тримали на своїх щитах червоні гвоздики і троянди. Народ скандував:

— Народ і міліція — разом! Народ і міліція — разом!

Жінки вилазили просто на огорожу і чіпляли квіти до міліцейських шоломів. Все це зливалося в нього перед очима, мов якесь нереальне сновидіння.

Раптом задзеленчав телефон. З конча-заспівської вілли телефонувала покоївка Настя. Вона сказала, що дзвонила з Португалії Роксана і просила, аби він приїхав на п’яту годину вечора на дачу. Вона йому ще телефонуватиме, бо на службу не може.

— Він викликав Мілу, поцілував і попросив, хай передасть водієві Антоші, аби той підігнав авто під самісінький під’їзд з чорного ходу.

— І під’їзд перекрито бунтівниками, — мовила Міла. — Вам краще вийти через підземелля на Лютеранську. Він вас чекатиме там. Тут виходити небезпечно.

— Він подякував Мілі і хотів було йти.

— Я вас не відпущу одного. Я піду з вами... Ви ж ледве на ногах тримаєтесь...

Вона його провела до авто, зачинила за ним дверцята, і Антоша, виїжджаючи по вулиці Городецького, яка була забита «помаранчевими», вочевидь, не знав, як з неї вибратися. Поїхав задвірками, і авто вискочило аж на Круглоуніверситетську, а звідти — повз Бессарабку, на проспект Лесі Українки...

Перед ворітьми вілли Миронович потис руку Антоші:

— На сьогодні ти вільний, Антошо.

Охорони на дачі він не помітив. У кімнатах не застав і покоївки Насті. Це його насторожило. Він піднявся до себе в спальню. Тихо. Стало якось не по собі. Він витяг з шухляди пістолет, подарований одним із численних міністрів оборони, і вийшов надвір. Раптом щось дзенькнуло під його ногами. Миронович помітив тільки кілька іскорок, що вилітали, ніби з-під каблука з металевою підковою, під його черевиками. До його свідомості, нарешті, дійшло, що по ньому стріляють. Він, не оглядаючись, кинувся до сауни, у протилежний від кілера бік. Устиг помітити, як око відеокамери обернулося вслід за ним. Дзенькнуло ще раз, і цього разу він відчув, як щось гаряче вп’ялося в стегно. Миронович причинив двері, почав вдивлятися в темряву передпокою сауни. Йому здалося, що з лавочки напроти, прямо з-під вішалки, де висіли пухнасті халати, щось ворухнулось. Він тільки й встиг помітити тінь і спалах пострілу. Це все, що в останню мить на цій землі Мироновичу запам’яталося. Він упав на дерев’яну ребристу підлогу вже мертвим. Кілер ще цього не знав. Він присвітив ліхтариком — куля вилетіла з підборіддя крізь щоку. Кілер вистрелив ще раз. Цього разу в скроню Мироновича...

У дверях сауни з’явився ще один чоловік у масці. Тінь сауни наказала:

— Піджени авто, застели дно багажника...

Автомобіль став перед самісінькими дверима сауни, де лежав Миронович. «Маска» відкрила багажник. Кілер, що перед цим взяв пістолет Мироновича, спрямував його у напарника.

— Ти що? — тільки й сказала «маска».

— Вибач... Так треба, — і кілер двічі вистрілив у «колегу». «Маска» конвульсивно опускалась у відкритий багажник авто. Кілер витер пістолет Мироновича власним носовичком і вклав його в ще не задубілу руку Мироновича...


Загрузка...