Дари пігмеїв

XXI

Відлітали до Парижа з легким серцем, але у дощову погоду. Роксана запевняла, що це на щастя, Миронович, який, як і всі поліщуки, вірив у забобони, дотримувався протилежної думки, але про всяк випадок її не висловлював, аби не наврочити. На паризькому летовищі Орлі, як завжди, панували метушня, гамір, лунали по радіо часті оголошення. Зате саме місто їх зустріло лагідно і сонячно, ніби підтверджуючи своє реноме, що це все-таки «столиця кохання». Друзі «газотрейдера» Валяя — Шарль Дюбка і П’єр з українським прізвищем Пастернак, якого Шарль чомусь весь час називав «Доктор Живаго» і після цього щиро й заливчасто реготав, відкидаючи голову аж на підголовник сидіння авто, відвезли Роксану і Вітольда до одного з найпрестижніших готелів у центрі Парижа. Поки Шарль і П’єр бавилися кавою внизу, Роксана потягла Вітольда в душ. Він спочатку опирався і казав, що в Києві приймав ванну, але Роксана сама стягла з нього штани, ухопила, як вона висловлювалася, «за краник» і потягла його за собою, сміючись від гарного настрою і задоволення. Вітольд не опирався. Тільки побоювався критики, а особливо її постійної фрази:

— Як там наш маленький? Він ще досі дрімає над Парижем? — Роксана поливала свої плечі теплою водою душової.

Готельний номер на сьомому поверсі, з вікнами і двома балконами у двір, під якими розташувався серцеподібний блакитний басейн, що милував їхнє око, нагадував величезну овальну залу для прийому гостей і таку ж за формою світло-рожеву спальню.

— Маленький, прокидайся. Ми вже в місті кохання, — тягла вона Вітольда до спальні.

— Тільки не це, — запротестував Вітольд.

— Але він уже прокинувся. Підняв голову. Любий, ми вже в Парижі! — повідомила вона. — Над площею Пляс де ля Конкорд. Мій кучерявенький.

— Роксано, облиш, — благально мовив Вітольд. — Я після цього стаю вареним. Непрацездатним. Захочу негайно поїсти і поспати.

— А ми його нагодуємо, покладемо бай-бай. Він вже хоче... По глянь-но, як він дивиться. Любий, це ж «місто кохання». Ми ж, якщо не займемося тут коханням, підірвемо престиж столиці Франції. Нас мер Парижа не зрозуміє... Правда, маленький?!...

Вітольд у чистій білій сорочці і темних брюках кольору морських водоростей мав тепер і справді вигляд дещо стомлений і навіть трохи зажурений. Роксана у світло-салатовій сукні зі щедрими розрізами по боках з’явилась на очі новим паризьким друзям весела і життєрадісна, і їм здалося, що всю його енергію і запал, який вони бачили до цього у Вітольда, Роксана несподівано всотала на певний час у себе і, не економлячи, зараз щедро витрачала...

— Куди летимо? — запитала поважно вона.

— До Паризького стилю мод, — посміхнувся Шарль. — У вищий світ елегантності. У butik, на авеню Монтень.

Після цих слів Шарля Роксана відчула себе безтурботною королевою життя на святі щастя. Вона вдячно припадала до плечей Вітольда і щось тихе і лагідне муркотіла йому на вухо, час від часу непомітно для французів обціловувала йому то щоку, то шию.

— Сподіваюсь, помада не перших днів нашої зустрічі? — глянув він у дзеркало водія.

— Любий, а навіщо? Нами вже всі рубежі взяті і ми міцно закріпилися на перших позиціях суперника.

— Яка впевненість!

— Любий, від такої «міс королеви» не відмовиться і Париж. Чи ти це знаєш? Чи ти це оцінюєш? Чи ти вже все це усвідомив до кінця? Мільйонний електорат дивиться на твою «міс королеву» вечорами і голодними очима роздягає її, запитуючи про одне: «Кому ця красуня дісталась?» Я тобі покажу тисячу листів, починаючи від фельдфебеля і закінчуючи молодими генералами різного роду військ, які запитують мене: «Роксано, одне тільки слово у відповідь, якщо ви незаміжня, я прилечу, ні на мить не замислюючись».

— Люба, — обернувся до неї Вітольд і видав щось на зразок посмішки. — У нашій армії фельдфебелів нема.

— Будуть. Будуть, — твердо мовила Роксана. — Ми з тобою наробимо. З фельдфебелів народжуються фельдмаршали і генералісимуси. Я знаю. Мій тато читав історію воєн у вищій військовій академії.

— Ось і приїхали, — повідомив П’єр Пастернак. — Прошу, мадам, — він елегантно відчинив перед Роксаною дверці авто.

З того, як їх зустріли, Роксана зрозуміла, що про її приїзд адміністрацію Парижа повідомлено. Наречена почувалася на сьомому небі. Її щасливу і горду, не приховуючи і не соромлячись, розглядало щонайменше півтора десятки пар різноколірних і допитливих, якщо не сказати, заздрісних очей. Роксані хотілося просто тут, серед зали butik скинути з себе увесь зайвий одяг і з безтурботністю розбещеної красуні показати їм усім вроду свого тіла.

Адміністрація ж butik не поспішала з роздяганням на святі щастя. Вже немолода, але моложава мадам, представниця «Від кутюр — висока мода», вдалась до історичного екскурсу і ледь не примусила Роксану демонстративно позіхнути.

— Початок високої моди і світлого білого кольору заклала королева Вікторія в 1840 році. Вона вперше напередодні своїх заручин вибрала просту білосніжну сукню. З того часу всі дівчатка світу леліють у своїх дівочих мріях про весільне біле вбрання. До ваших послуг, мадам Роксано, — звернулася вона до нареченої по імені. — Наші дизайнери вам запропонують кілька білосніжних шедеврів, аналогів яких на сьогодні немає в світі мод — в світі від високих мод, — підкреслила вона і показала на стелю вказівним пальцем.

Після цих слів молоді дівчатка, елегантно одягнені з якимось особливим шармом, почали виносити одну за одною білі сукні різних відтінків: сніжно-білі, золотаві, з блискітками і матові, як відкриті, так і закриті.

— Тридцять суконь «Від кутюр», — повідомила урочисто мадам.

— Беру всі, — українською мовила Роксана і, усміхаючись, глянула на Вітольда. Він розгублено подивився на неї, але вона поспішила його заспокоїти: — Жартую. Невже напередодні весілля не можна пожартувати?

Мадам, лупаючи великими очима з-під великих нафарбованих повік, звернулась з запитанням до «Доктора Живаго». Мовляв, що вона сказала? Той переклав.

— О, — посміхнулася й собі строга дама, яка чомусь Вітольду нагадувала Альбіну, що на жартах не розумілася. Та й найчастіше взагалі вважала їх недоречними. — Кожна з цих суконь понад сорок тисяч євро. «Принцеса» й «Афродіта» за сорок п’ять, «Мюледі» і «Шанель» — за п’ятдесят...

— Беремо обидві: «Мюледі» і «Шанель». Чи не так, любий? — пригорнулася вона до Вітольда.

— Нема проблем, як каже в цих випадках Едуард Шор. Життя дається тільки раз і за цей час треба витратити стільки грошей, щоб нарешті вдовольнити себе і когось. Але навіщо, Роксано, дві сукні? Ти, сподіваюсь, паралельно не збираєшся ще за когось, невідомого мені, виходити заміж?

— Ні, любий. Я вірна тобі до могили. Сьогодні. Жартую. Дві сукні — на перший і другий день весілля, — посміхнулася вона. — На всі смаки: Папи і Мами.

Мадам підвела високо обскубані брови, не второпавши нічого зі сказаного, почувши цю дивну мелодійну мову, схожу чи то на італійську, чи швидше — на португальську. Вона спочатку заслухалася, а потім, знову звертаючись до П’єра, поцікавилась:

— Відповідно до персонального стилю, що хотіла б вибрати міс: витончений шик у стилі класики епохи Людовіка XV? Чи — строгий, традиційний в стилі королеви Вікторії, або, — вона на мить зупинилася, помітивши певну розв’язність, коли не сказати, з її погляду, певну розбещеність веселої красуні, додала: — високий стиль, що найбільше пасує сексуальному?!

«Доктор Живаго» переклав:

— Скажіть їй, що ми сексуальні і без «кутюр від високої моди». Жартую. А перекладіть, П’єре, нас цікавить класика і ще раз класика. Мода Вікторії померла, хай знову живе мода! Класика померла — хай вічно живе класика.

— О, — промовила мадам, ніби за кілька хвилин вивчила українську мову. Вона без перекладу зрозуміла, чого хоче Роксана. Що сказав на її репліки наречений, мадам уже не цікавило. Вона подала знак, і дві «міс фотомоделі» винесли елегантно класичні білосніжні й золотаві «Шанель» і «Мюледі». Роксана наважилася було роздягнутися просто перед усіма, але строга мадам її застерегла жестом. Ти, мовляв, хоч і красуня, але нам твої природні принади посеред зали ні до чого, і запросила Роксану до особливо святкової зали з масою дзеркал, схожих на ті, які вона вперше зустріла в спальні Вітольда у готелі «Прем’єр-палац».

Обидві весільні сукні було припасовано й справді до кожного сантиметра, якщо не кожного міліметра її чудової фігурки.

— Класика! — вистрелила фразу Роксана. — Класика і ще раз класика й ніякого авангарду. Сексуальність ми самі організуємо. Після весілля, — і підморгнула одній з фотомоделей. Француженка кивнула і люб’язно посміхнулася у відповідь.

— Загорніть, — наказала Роксана. — Але ніжно. Так, як загортає мама своє перше дитятко після першого народження.

П’єр, посміхаючись, переклав. «Мадам Тюссо», як про себе назвала її Роксана, скоріше й справді скидалася на воскову фігуру, ніж на мадам із салону «кутюр» на вулиці Монтеня. Такої веселої й життєрадісної нареченої-жартівниці їй ще, здається, не доводилося зустрічати у своєму butik, як і нареченої, що придбала відразу дві сукні на своє весілля.

Мадам підійшла до «Доктора Живаго», який їй, вочевидь, найбільше сподобався з усієї цієї компанії, і попросила П’єра Пастернака записати у їхню Всесвітню книгу замовників персональних суконь «від кутюр» з автографом творця, країну і місто, звідки приїхала «міс-наречена», і в двох словах пояснити, де приблизно знаходиться така держава Україна — в Європі чи Азії. Коли «Доктор Живаго» її повідомив, що Україна розташувалася в самісінькому центрі Європи, мадам здивувалась і висловила своє припущення:

— О! — Випалила вона своє улюблене найкоротше слово. — Це щось на зразок Монако чи Монте-Карло, чи князівства Ліхтенштейн?

Коли їй дохідливо пояснив П’єр Пастернак і переконав, що ця країна за територією більша, ніж Франція, мадам Жаннет (гості на прощання дізналися, як звати власницю бутіка) більше не вгадувала нічого.

— Її пра-прабабуся Анна, — додав веселий Шарль, звертаючись до мадам Жаннет, — перша королева Франції. А пра-пра-правнучка, — він показав на Роксану, — нещодавно своїй пра-пра-прабабусі поставила за свої кошти бронзовий пам’ятник в абатстві Вільє під Парижем, і я щиро раджу мадам Жаннет туди найближчим часом поїхати, аби пізнати анфас і профіль нареченої. Саме з неї кращий скульптор України-Руси ліпив образ французької королеви — українки Анни.

— Батько французької королеви київський князь Ярослав Мудрий, — додав «Доктор Живаго», — ще в ті далекі часи будував у Європі Європейський союз. Мудрий князь віддавав своїх доньок красунь за європейських принців — майбутніх королів... Для тиші й спокою в Європі...

— О, — здивувалася мадам Жаннет.

— Доньки були типові репродукції мадам Роксани, — посміхнув­ся Шарль.

— О, — повторила «мадам Тюссо» своє найкоротше слово, а точніше — вигук, на який вона спромоглася, заскочена такими історичними фактами, пов’язаними між Францією і Україною, про яку вона до цього взагалі, здається, не чула, живучи у світі високої французької моди і всього того, що навколо неї крутиться.

— Після цього ви розповідатимете, — вів далі, завівшись у своїй фантазії вже П’єр Пастернак, — своїм поважним гостям не лише про походження білої весільної сукні епохи королеви Вікторії, а й значно поповните і без того свої глибокі енциклопедичні знання ще однією королівською історією, якої ви мали честь щойно торкнутися, мадам Жаннет, а я до вас, — П’єр нагнувся і своїми товстенькими губами ощасливив сині прожилки на правій руці господарки бутіка. І додав: — Торкнувся власного рукою, мадам Жаннет, у власному салоні високої моди.

— Мерсі, мсьє П’єр. Мерсі, — і мадам Жаннет, ніби не вірячи своїм маленьким білим, щедро напудреним вушкам з золотими сережками і ледь помітним голубим вкрапленням у них діамантів, глянула ще раз на Роксану зовсім іншим, ніж до цього, поглядом.

Роксана їй вдячно посміхнулась і, кліпнувши своїми, мов віяло віями, підморгнула: «Мовляв, усе те, що сказав П’єр Пастернак, чистісінька правда, мадам. Гадаю, така ж, як і ваші браслети на руках — із чистого золота».

— Мерсі, мсьє Шарль, — ще раз щиро подякувала мадам Жаннет і подала кожному з них почергово свою худеньку, жовтаву, з синьо яскравими прожилками руку.

Проводжаючи «Мерседес» останнього випуску, «мадам Тюссо» ще довго дивилася відвідувачам з України вслід, не знаючи, після підморгувань Роксани, що тепер і думати, коли довідалася про такі прогалини на своєму інтелектуально-енциклопедичному полі знань.

Роксану в Парижі захоплювало все: від сліпучого блиску надмірної святковості двору Людовіка XV до помпезного шику бульварів наполеонівської епохи. Вона їхала Парижем, милувалася «містом кохання», і їй ввижалося, що перед нею казковий міраж її дівочих мрій. Розкішні вітрини магазинів, ніби безтурботні красуні на пляжі, що напоказ перехожим показують свої гарно засмаглі під полудневим сонцем ледь помітні на загорілих грудях бюстгальтери і розмаїття сексуальних трусиків на чарівних стегнах аж випиналися на проспекти і бульвари своїм розрекламованим склом та безліччю товарів.

Музейні палаци скидалися на стражів порядку, які охороняли дух епох, починаючи від примітивного зародження Парижа до розкошів і величі Третьої імперії. А нескінченність квітів і палісадників, що супроводжували м’який прокат «Мерседеса» вздовж суцільного ряду мансардних пропілей будинків, нагадував Роксані її весільний день і мить цього завтрашнього дня, коли вона їхатиме отак з нареченим поміж квіткових кримських берегів у своїй безмежній радості і щасті.

Розв’язні і легковажні, мов у хвилини легкої фривольності і сама Роксана, паризькі кабаре зі своєю вседозволеністю, як у дамських будуарах, притягували до себе, мов магнітом не стільки безтурботних парижан, скільки приїжджих.

Війнуло легенькою прохолодою Сени. Вітерець і поїздка у відкритому авто в Роксани навіювали не тільки несподіваний сум, але й наганяли апетит.

— Я б хотіла поїсти в одній з кав’ярень на набережній Сени, — притулилася до плеча Вітольда Роксана.

— Ми — до ваших послуг, — посміхнувся П’єр і завернув кабріолет з метушливого центра міста у бік набережної, всіяної парами закоханих і кав’ярнями. Власниця одного з цих численних закладів упізнала Шарля і запропонувала гостям столик «на природі». Це, здається, влаштовувало всіх. Особливо Роксану, яка запевняла присутніх, що їй найкраще їсться на свіжому повітрі.

— Своєї пречудової фігурки не боїтесь зіпсувати? — жартома поцікавився П’єр.

— Ми кинемо в атаку усі наявні у нас резерви, і з тих калорій вічно голодній армії, П’єре, повірте мені, не залишиться нічого. Доведеться просити додатковий пайок солдату першого року служби. Це вже ми, як втягнемося з Вітольдом у нескінченні дні навчання в літніх і зимових таборах, чи просто в полі чи в лісі, то тоді нам знадобляться додаткові калорії... У випадку їхньої відсутності компенсуватимемо свіжим повітрям, — щиро сміялася Роксана.

Шарль тільки вдавав, що щось розуміє з того, про що щебетала Роксана, а може, тільки прислухався до милозвучного голосу телезірки чи мелодійності української мови. Якщо П’єр здебільшого мав вираз задумливого українця, то Шарль, як більшість французів, час від часу дружелюбно посміхався, і так, ніби він щось з тих Роксаниних жартів розумів. Невідомо, чи розжував щось з того легковажного плетева слів П’єр Пастернак, але перед тим, як вивчити меню, він намагався щось з усього того, що випалила Роксана, перекласти мовою Віктора Гюго, Оноре де Бальзака і Бонапарта Наполеона своєму приятелю Шарлю. Мабуть таки йому щось з того всього вдалося досягти, бо Шарль сміявся ще більше.

— Звідки ви, П’єре? — поцікавився Вітольд, щоб дещо відволікти співбесідника від бездумної легкості й надмірних веселощів, як йому здалося, його нареченої.

— Я сам француз, — відповів середніх років русявий П’єр. — Жан П’єр Пастернак. Таке моє прізвище повністю. Народився в Парижі. Я правнук українських емігрантів епохи білої гвардії і московської аристократії. Більшість з українців після революційної хвилі еміграції, тобто сімей з колишніх малоросіян, аристократичного походження, як то родини Розумовських, Терещенків, Оболенських, Довгорукових, — він чомусь так і сказав «Довгорукових», а не «Долгорукових», — Муравйова-Апостола і ще доброї сотні родин формально належали до російської еміграції, хоча наші діди, прадіди не забували свого українського походження. У перші дні незалежності України, нам, нащадкам київських князів і козаччини, захотілося побувати на батьківщині предків, про яку ми знали тільки з історії Бантиш-Камінського, Аркаса. Я й Оболенський-молодший взяли участь у Першому Всесвітньому Конгресі українців у Києві, в палаці «Україна». Мене сприйняли, як належно, а от мого приятеля і ровесника Оболенського-молодшого з неймовірною увагою. Адже більшість з українців, як я там довідався, вважали, що Оболенські — це представники російської аристократії.

— І я так гадала, — втрутилась Роксана. — Цікаво, а чи є вами сказаному, П’єр Жан, документальне підтвердження?

— Звичайно. Родовід переважно має кожна родина. А документальне підтвердження — у відомому серед аристократії родовіднику Модзалевського В. П. Він називається — «Малоросійський гербовник». Здається, у чотирьох томах. А може, у п’яти. Не пам’ятаю. Знаю, що останній том він не закінчив.

— Що сталося? — Роксана поклала меню. її, вочевидь, зацікави­ла розповідь Жан П’єра про родовід малоросійських аристократів, про який вона вперше дізналась в далекому Парижі, на березі Сени.

— Він, здається, помер від серцевого нападу, — відповів Жан.

— Слава Богу, — емоційно вихопилося у Роксани. — А я вже надумала Бог зна що, П’єр Жан. Гадала, москалі вбили або зарізали, — і розсміялася.

— Звіть мене просто П’єр, — попрохав він. — Жан — це моє друге ім’я. Ми, коли стаємо дорослими...

— Ви, певне, католик? — запитала вона.

— Ні. Я православний.

— А я подумала... У західних українців переважно по два імені. Вони католики. Мабуть, це зручно. Підросла, вибрала собі ім’я, як нареченого, яке і який сподобалися. У моєї подруги, наприклад, ім’я Олена. І вона постійно соромиться.

— Чому? — поцікавився «Доктор Живаго». — Гарне ім’я.

— А їй не подобається, і вона при знайомстві називає себе на російський зразок — Альона.

— Альона якраз пішло від українського — Олена. Згадайте історика Ключевського. Він, як визначний історик, на запитання журналістів, якщо я не помиляюсь — «як розмовляли в Київській Русі?» — чітко відповів: «Так, як сьогодні розмовляють малороси. Київська професура, що просвіщала московитів ще в сімнадцятому столітті, вимовляла завжди тільки — Київ, а не Кієв, Олена, а не Єлєна».

— Цікаво! Я б хотіла після весілля ще раз приїхати до Парижа. Він мене зачарував. — Роксана виглянула з-за обкладинок широкого формату меню, глянула на Мироновича, лагідно додала: — Зачарував, як Вітольд... З першого погляду. А ще — ви, П’єре, — обернулася вона до свого найближчого по столику співбесідника. — Я б хотіла організувати телепередачу «Аудієнція» з родиною Оболенських і вами, П’єре. Ви мене теж зачарували...

— Дякую, — посміхнувся «Доктор Живаго». — А чому б вам не розпочати серію телепередач з Терещенків? Тут родина Терещенків більш відома, ніж...

— Не заперечуватиму, якщо мене після медового місяця відпустить до Парижа мій найдорожчий...

— А чому б нам не провести і медовий місяць тут? — підхопив цю думку Миронович.

— Ні, Вітольде. Медовий місяць в моїй уяві — це голубі, аж сині води Атлантики, вічнозелені пальми, золоті піски на островах полудневих морів, блискучі шоколадні спини аборигенів і білосніжні, як мої весільні сукні, вітрильники на голубому обрії моїх мрій, — вона схилила голівку на плече Мироновича. — І щоденна, і щонічна аудієнція з тобою, любий. Я там братиму в тебе інтерв’ю на піску, під пальмами... Це ж така екзотика...

«Даватиму», — хотілося сказати Мироновичу, але він стримався.

— І даватиму, — розсміялася Роксана. — Фори у два очки... Якщо боєць симулюватиме і не виконуватиме своїх статутних положень, — і розреготалася. — Чи не так, любий?

Двоє офіціантів сервірували стіл і терпляче, схиливши голови, спостерігали, як іноземці вибирали страви й категорично заперечували, коли їм пропонувалося що-небудь із жаб.

— Тільки не з жаб.

— А я спробую, — вперто сказав Миронович. — Бути в Парижі і не поїсти жаб.

— Фу! — безцеремонно фукнула Роксана і скривила своє гарненьке личко, яке одразу чомусь стало неприємним. — Вони все одно вирощуються у нас, під Полтавою.

— Жартуєш?! — чи то запитав, чи то просто мовив Миронович.

— Не жартую. Я сама робила репортаж з полтавських жаб’ячих ферм. Їх там виловлюють, пакують і живими відправляють до Франції. За тверду... Ти зрозумів, любий, валюту... А я ж тобі даром... Ще з часів Радянського Союзу.

— Я все-таки беру лапки в сухариках під пиво, — не звертав на її набридлі вже жарти Вітольд. — Жаба чистіша за рибу. Вона харчується листочками...

— Скоріше — мушками, які липнуть, як я до тебе, на ловкий червоний язичок.

Мироновичу не сподобалося заперечення Роксани. Він рефлекторно насторожився, хоча розумів, що вона не зобов’язана все те саме робити, що й він, як і їсти, і пити, сміятися чи плакати, але десь він вичитав, якщо дівчина по-справжньому закохана в хлопця, чи жінка — в чоловіка, то в усьому наслідує і повторює партнера, навіть того не помічаючи за собою. «Можливо, це в мене вже інстинкт. Я б сказав — "рефлекс Альбіни"», згадав він вчорашню дружину — худющу доньку академіка Ластовецького. Вона йому завжди заперечувала. В усіх випадках без винятку, і він, Миронович, зціпивши зуби, їй завжди допікав однією й тією ж фразою: «Ти мене на кожному кроці їсиш, і тебе щось їсть». Вітольд від заперечення Роксани відразу аж зблід. Роксана помітила зміни на його обличчі і, повернувшись до одного з офіціантів, мовила французькою:

— Асорті Кука, мсьє. — Тоді обернулася до Вітольда й додала: — Якщо гуляти, то гуляти тільки по-французькому — з піснями, посмішками і з жабками, любий, які ми любимо так само, як їх любив Мантіньяк і боявся Джеймс Кук.

Все одно цей благородний жест з боку Роксани у бік французів і їхньої національної страви не заспокоїв егоїстичну душу Мироновича. Еківок Роксани він сприйняв награним і нещирим. Закохані діють не розумом, а бездумно наслідуючи в усьому коханого: в мові, в звичках і навіть у манерах. За цим можна визначити дружину — зраджує вона тебе чи ні. Тут він згадав Едуарда Шора, коли Ада йому наставила роги з одним тель-авівським інвестором. Десь через кілька днів, часто залишаючись на роботі ніби над річним фінансовим звітом, вона поверталася додому пізно ввечері. В Еда це не викликало ніякої підозри. Адже таке наприкінці року трапляється, мабуть, з кожним бухгалтером світу. Але Ада за вечерею з ним зовсім не говорила про дебет, кредит чи сальдо. Вона, звертаючись до Шора, кілька разів деякі речі назвала на ідиш, а то й почала вживати слова, яких ніколи не вживав Ед. Наприклад, вип’ю «півскляночки чаю», чи «з’їм одну четверту скибки», або, коли вона хотіла зателефонувати в бухгалтерію, казала: «я півхвилинки поговорю», або раптом питала його дозволу, при цьому не називаючи його ні разу по імені, чого ніколи з нею раніше не траплялося. Вона просто казала: «ТИ(!) не заперечуватимеш, якщо я одну десяту покалякаю з головним бухгалтером?!» Він не заперечував, але почав прислуховуватися до її розмови і незабаром виявилося, що її «головний бухгалтер» зовсім не розуміється на фінансовій термінології, а деяких слів не знає навіть по-українському. Бо Ада йому призналась: «Коли це буде на ідиш, я не зможу сказати».

— Хіба у вас новий бухгалтер? — якось запитав її Ед. — Не Кобчик?

— З чого ти взяв? Кобчик.

— А з якого це часу цей антисеміт зацікавився ідиш?

І Ада, його товстенька Ада, на дві голови вища за Еда, незважаючи на його довгу шию і витягнуту голову в окулярах, в усьому призналась. Щоправда, при цьому присоромила дорогого Еда. Суто по єврейському:

— Ти все одно не виконуєш як слід своїх прямих обов’язків. У тебе завжди болить голова, ти завжди перевтомлений і завжди тобі не вистачає грошей. Тепер скажи, нам зайві гроші в нашому домі виявляться зайвими? А цієї розкоші усім вистачить: і тобі, і Шарону.

— Добре, добре. Це що, сам Шарон?

— Не сам, а з внучкою.

— Я питаю, чи це той самий Шарон?

— Ні, це його навіть не однофамілець і навіть не близький родич.

— А він міг би свою інвестицію вкласти не тільки в твою, а й в нашу справу? — по-діловому заговорив Шор.

— Ти б з цього й почав. А ти почав з Шерлока Холмса. Воно тобі треба, коли дітей все одно нема. Може, хоча б тепер будуть?!..

Миронович згадав, що, дякуючи Шарону, не тільки Ада, а й вони стали твердо на ноги. Шарон став їхнім компаньйоном. Вони навіть не міняли назви фірми. Шарон втішився й тим, що цілих три літери в слові «Шор» саме його, а не Мироновича. Сам Шор скромно обмежився однією літерою, яка збігалася з Шароновою і не ображався, оскільки компаньйон з Ізраїлю й справді виявився діловим партнером, і не тільки для Ади.

Шарль замовив печінку де Голля. Кельнер на нього підозріло глянув, мовляв, у нас такої страви, мосьє, нема.

— Жартую, — посміхнувся до нього дружелюбно Шарль. — Печінку вгодованого гусака і салат з провансальською підливою. Про десерт поговоримо пізніше...

— Добре, мсьє. А що вам? — повернувся він до П’єра Жана Пастернака.

— Для поповнення інтелекту телячий мозок...

Роксана підвела свої гарні брови. П’єр Жан до неї сказав:

— А вам, Роксано? Я можу замовити шматок запеченого м’яса типу стейк з хвоста крокодила, виловленого в Сені. Вам же доведеться, як шиї пана Мироновича, крутити його головою.

— О’кей, — англійською мовила вона. П’єр Жан повернувся до кельнера і переклав французькою. Той повторив «О’кей» і побіг на кухню. Тоді повернувся і показав меню «Доктору Живаго».

— Не може бути, — мовив українською П’єр і показав меню Роксані. — Сьогодні вони не можуть задовольнити вашого прохання, пані Роксано. У них велика неприємність.

— Що трапилося? — поцікавилася Роксана.

— Крокодил зірвався з гачка.

Усі розсміялись. Кельнер задоволено — теж. Роксана зрозуміла — це був жарт французької кав’ярні «У Луї» на березі Сени.

Нічний Париж заворожував своєю романтикою гостей з України. Вайлуватий вітерець, торкнувшись поверхні Сени, усіяної яскравим неоновим відблиском, підлітав до них, обгортав своєю прохолодою, цілував у щоки, губи, очі, чоло і метушливо відлітав у місто, яке не спало, сміялось, кохалося, освітлюючи йому дорогу, і обігрівало, беручи і його, вітер, у свої теплі паризькі обійми.

— Чи ви й раніше належали до багатих людей? — цікавився П’єр Пастернак у Мироновича. — Скажімо, за Радянського Союзу?

— Ні, я не належав до багатих. Я не мав можливості навіть купити собі старого «Запорожця», — згадав Миронович свої далекосхідні мандри по Приморському краю, де він ловив івасі, крабів, креветок, мив золотий пісок у районі Магадана і валив ліс зі столітніх дерев у тайзі. — Але гроші у мене ніколи не переводилися. Я завжди міг знайти свою золоту жилу. Навіть у тоталітарній епосі.

— Ви не жили на саму зарплату? — здивовано перепитав «доктор Живаго».

— На саму зарплату жили тільки «козли», як тоді казали на радянських трудяг.

— Але за спекуляцію карали?

— Я не займався спекуляцією, але не пропускав жодного курортного сезону. Я харчувався або в ресторанах, як тепер, або — у високооплачуваних санаторіях. Хоча тоді карали за все. І за часті відвідини ресторанів, і регулярні відпочинки в санаторіях. До всіх придивлялись. Все фіксувалося. По всій великій імперії снували сексоти кадебе. Вони й фіксували, звідки в тебе престижний автомобіль, якщо ти такий мав, скільки разів ти відвідував той чи інший ресторан, той чи інший санаторій. Я ці заклади міняв, мов рукавички.

— У нас в Парижі кажуть, «як дам», — провів паралель Жан П’єр.

Миронович не звернув увагу на каламбур «Доктора Живаго».

Але при слові «дам» Роксана підняла голову і не задумуючись, випалила:

— Обов’язково. В номері...

— Нас карали навіть за те, — вів далі Миронович, — що ми були трохи заможніші, ніж інші. Існувало партійне правило: «Не пійманий також злодій». Ти мав довести, звідки в тебе авто, будинок і за які такі гроші ти так часто відвідуєш ресторан чи купуєш путівку до того чи іншого санаторію. Може, саме ти й обкрадаєш державу. Фіскали від фінансів строго контролювали витік бюджетних грошей і цікавилися, куди вони щезали, чому раптом збіднювався районний чи обласний бюджет, а відтак — і республіканський, в яких таємних кишенях осідали крадені грошики. На це кидалося все: фінансові органи, податкові, КРУ, КДБ, міліція. Мільйонери ходили в подертих фуфайках і їли з рукава паюсну ікру, яку діставали на чорних ринках. Там же вимінювали валюту і чекали кращих днів, аби виїхати за кордон, аби пожити хоч на старість літ, як тоді говорилося, «у своє задоволення».

— І як же вам вдавалося вижити у такому світі, мати при цьому багато грошей і не потрапити в густе мереживо фіскальних органів? Ваше здоров’я! — «Доктор Живаго» підняв фужер з французьким коньяком. Миронович поцокався. Роксана, поклавши свою гарну руку на плече Шарлю, кружляла тим часом у вечірньому вальсі Парижа.

Миронович випив і задумався: «Казати йому й це чи ні?». Але хвалькуватість взяла таки гору над його тверезістю та ще градусний плюс коньяка. І Миронович розв’язав язика:

— Я теж був позаштатним сексотом. Життя змусило. Та й органи. У мене не все гаразд з минулим. З батьком пов’язано. Служив у німців під час Другої світової. Потрібно було дітям розплачуватися за батьків, хоча Сталін і заявив, що діти за батьків не відповідають. Але при вступі до вищого навчального закладу тобі про це завжди нагадували. Або ти служиш і доносиш, або... вищої освіти тобі не бачити. На це йшла, певний, переважна більшість молоді. Мабуть, саме через це у ті роки народився вислів: «Де збираються троє, там — два сексоти».

Власник кав’ярні притлумив світло — це був натяк, що й в нічному Парижі треба честь знати. Принаймні, саме так пояснив цей жест П’єр Жан.

— Але все-таки я б хотів дослухати вашу розповідь з часів сталінської епохи, мосьє Миронович.

— Загалом це авантюрна історія. Може, вона й не прикрашає мене. Але я завжди належав до фантазерів і реалістів водночас. Мої авантюрні плани часом стояли в одному ряду з криміналом, та я любив ризик. І тепер люблю, — Жан П’єр відчував, що цей монолог — епілог до виправдання, обілювання, а може, й очищення від минулого самого Мироновича.

— Не знаю як і де, в яких країнах, але я без перебільшення скажу, що українці — нація, яка постійно хоче вчитися. У нас і сьогодні — шалені конкурси до вищих навчальних закладів. По п’ять-сім чоловік на місце. В ті роки тільки медалісти-випускники середніх шкіл не складали вступних іспитів, але проходили так звані співбесіди. — Миронович раптом замовк, обернувся до пари, що кружляла в черговому танці, і, повертаючись до Жан П’єра, сказав: Не знаю, чи все ви розумієте з того, що я кажу?

— Мені це знайоме. Мої батьки про це часто розповідали.

— Так от, я вирішив на цій ситуації заробити...

— Розумію, брати хабарі.

— Не зовсім так, — заперечливо покрутив головою Миронович. — Але щось близьке до цього. Після випускних вечорів і вручення атестатів і медалей я ходив до міського відділу освіти як юнкор. Тобто — юний кореспондент... Я мав таке журналістське посвідчення. Деякі інформації подавав до молодіжних газет, описуючи студентські будні і свята. Та от, як кореспондент, я довідувався, скільки і які медалі отримала та чи інша школа, хто саме з випускників. Решта моєї авантюри — справа техніки і... нахабства. У школах я взнавав адреси медалістів і йшов прямо до них додому, і вже в батьків цікавився, хто й куди збирається вступати. Із ста чоловік, які уважно вислуховували мої пропозиції, мені показували на двері, повірте, максимум — двоє. Решта погоджувалася заплатити по дві тисячі радянських рублів за позитивні наслідки після співбесіди. Я безцеремонно забирав гроші, і кожній мамі чи татові залишав свою справжню адресу і номер телефону господарки квартири, в якої я наймав куточок. «У випадку провалу, що маловірогідно, я гроші повертаю, — запевняв усіх довірливих. — Ваш перший дзвінок і я — на вашому порозі». Це влаштовувало обидві сторони: як їх, так і мене. Я таким чином назбирував за кілька днів чималу купу грошей, за які міг запросто купити навіть автомашину «Волгу» — вважай радянський «Мерседес», але їх не всім продавали. Тільки високопоставленим партійним номенклатурникам. Під час вступних іспитів і власних канікул я у саду гойдався з ранку до вечора в гамаку, чекаючи, мов гравець у спортлото, на свій джекпот.

— І які наслідки? — не втримався Жан П’єр.

— Завжди майже стовідсоткові. Всього одна-дві сім’ї телефонували мені, що син чи донька не пройшли співбесіду. Провалилися. Я негайно брав таксі і мчав за адресою невдахи. Я чесно повертав їхніх дві тисячі і пропонував інший інститут, в якому я за половину цих грошей забивав для медаліста про всяк випадок місце. Ці два відсотки батьків, як правило, на мою пропозицію йшли, особливо батьки синів — адже їхнього випускника-медаліста через рік чекала доблесна радянська армія з її жахливою дідівщиною, а у вищих навчальних закладах існували військові кафедри. Словом, я влаштовував і решту медалістів-невдах у ті вузи за тисячу і, після вступу й вручення студентського квитка, мені батьки повертали назад «мою» тисячу, і тільки після цього я дозволяв собі влаштовувати оксамитовий сезон у Криму, на південних його берегах. Брав півпутівки — мовляв, на більше коштів у бідного студента не вистачає. Тоді з Ялти переїжджав до Гурзуфа, з Гурзуфа — до Алушти, з Алушти — до Євпаторії чи Феодосії. Там жив у Будинку відпочинку, або в якої-небудь бабусі за три карбованці на добу, а сотні витрачав у ресторанах і забігайлівках...

— І, звичайно, на дівчат?..

— Само собою, — Миронович глянув на Роксану, яка ще кружляла в танці з Шарлем, але не де Голлем, і самозадоволено посміхнувся П’єру Пастернаку.

— Ви дружили з Кримінальним кодексом?

— Саме тому я й став юристом.

— І ви жодного разу не потрапили до рук органів?..

— Одного року ледь не прогорів і не загримів до Сибіру. Мій метод перехопив якийсь чиновник з міськосвіти, але чогось він там не врахував і дуже швидко попався. Про це написала преса. Я боявся, що раптом згадають мене. Знаєте, на злодієві шапка горить. А тут якраз партія кинула заклик — молодь на розбудову Сибіру, і я, недовго думаючи, зголосився добровольцем і за комсомольською путівкою поїхав у тайгу валити ліс...

— За це й вип’ємо, — запропонував «Доктор Живаго».

— За що саме? — підійшла, витираючи піт із розчервонілого чола, Роксана. — Ми хочемо також випити. Чи не так, Шарль? — звернулася вона до свого партнера по танцях.

Шарль на знак згоди ствердно закивав головою. Власник кав’ярні вже вимикав світло. Нікому не хотілося розбігатися по домівках. Власне, парижанам по домівках, а гостям — у готель.

Нічний Париж зачаровував своєю неперевершеністю, аурою міста закоханих і дивовижним романтизмом. І при цьому всьому Миронович сказав:

— Париж має більше слави, а Київ — краси.

Ніхто йому не заперечив, і всі дружно налаштувалися ще й на нічну прогулянку по Парижу. Шарль, як істинний француз, пропонував просто пройтися по паризьких кабаре з їхньою витонченою вседозволеністю та ілюзією надмірних веселощів... Ніхто не відмовився. Може, саме тому, опинившись аж під ранок у люксовому номері готелю, Роксана впала каменем на подушку і мовила:

— Пробач, мій маленький. Сьогодні ти отримуєш від мене звільнення на кілька годин, — і заснула.