Дари пігмеїв

XIV

Уранці наступного дня секретарка Міла подала йому окремо конверт. Він глянув на неї поглядом, в якому можна було прочитати: «Вибач, «Кіндер-сюрпризе». Все-таки, було б краще, аби я тебе взяв з собою і ми б з тобою провели вечір цікавіше».

— Учора, коли ви були відсутні, — офіційно повідомляла «Кіндер» — приходила пані Альбіна. Залишила цей конверт. Для вас, Вітольде Володимировичу. Просила вручити особисто вам. Не класти на столі, а подати вам у руки. Що я й роблю.

— Дякую, «Кі...», — він своєчасно спохопився. — Пробач, Міло.

— Нічого. Ви хотіли сказати «Кіндер-сюрприз». Я не ображаюсь. У секретаріаті на мене усі так кажуть. Ось тільки чому — не знаю.

— Можеш іти. Ще раз дякую. — Він розірвав конверт і почав читати:

«Здрастуй, колись дорогий і милий мені Вітольде! Я знаю, що найближчим часом ти одружишся з цією телевізійною повією. Оскільки я не маю акцій, то й не маю права на дивіденди і навіть на відсотки від рахунків, які колись були нашими спільними. Ти залишив мене і нашого синочка Альберта жити на ту мізерну професорську зарплатню, на яку жоден професор не здатен у нашій країні прожити. Я позбавлена права підпису навіть на тому рахунку, який ти відкрив на моє ім’я. З рахунку Альберта ми можемо зняти гроші тільки через 10-12 років, коли йому видадуть паспорт. Так ти заповів. А як нам бути, поки він виросте?

Я б не хотіла з тобою судитися, але ти маєш знати — цей лист, як заява — офіційний. Я йду від тебе. Син залишиться з матір’ю. Ти, як юрист, це знаєш. Ніякі твої знайомства, влада, гроші, не відберуть його в мене. Хоча в країні суцільного беззаконня, до якого і ти прикладаєш свою державну руку, все може трапитися. Але не втішай себе надією. Твоя повія мого сина не виховуватиме.

Не приховуватиму від тебе того, що нині я переживаю. Самотність це те саме, що камера-одиночка. Карцер з холодною підлогою і стінами. Я б ще хотіла повірити, що це тільки сон. І повірити заради сина. Але це реальність. Жорстока реальність, як записки у твоїх кишенях від нової пасії. Як відеофільми, що я збережу для твого сина, коли він не зрозуміє мене, чому я тебе залишаю... О, скільки я благала Господа Бога, щоб пережити все це. Пережити таку жорстокість цієї вродливої хижачки, яка ураганом увірвалася в нашу сім’ю і розтрощила все набуте протягом майже десяти років спільного життя.

Важко жити з думкою, що ми втрьох уже ніколи не житимемо разом, що моя остання спроба зазнала повного сімейного краху і що все це вже доконаний факт.

Прощай, самозакоханий любителю красиво-фальшивих речей і цінностей. Ти постійно підкреслював, що ти свято віриш у Бога і все, чого ти досяг у своєму житті, тобі дав Бог. Цілком можливо. Тільки тепер (я в цьому глибоко переконана) все йде від сатани і саме за це тебе люто і немилосердно покарає саме Господь. Ти ще згадаєш, і не раз, і мене, і мої слова, якщо ти встигнеш зрозуміти, що з тобою насправді сталося.

А. Е. Л.»

У Вітольда на обличчі з’явилася гидотна посмішка і він раптом відчув, що в нього під лопаткою щось занило. Він задумався: що робити з цим несподіваним листом від Альбіни, його ще офіційної дружини, матері його шестирічного сина Альберта? Хотілося листа порвати і водночас зберегти. Слід було щось вирішувати. Він покликав Мілу і попросив подати йому міцної кави. Коли вона вже виходила з кабінету, гукнув їй услід:

— Міло, з коньяком.

Коньяк він пив окремо від кави і потроху п’янів. Розумів, що Альбіна нав’язливо шукає хоч нещасливої, але фінансово-позитивної розв’язки в їхніх стосунках і, може, не стільки для їхнього спільного сина, скільки для самої себе.

По залізному підвіконню затарабанив дощ. Вітольд прислухався і впіймав себе на думці, що за останні ці десять літ у бізнесі й політиці він не чув співу пташок, забув, як гудуть джмелі на яскраво-барвистих пуп’янках квітів, як пахне трава, а ще — як весело і життєстверджуюче перелітають з квітки на квітку золотаві бджоли, як шелестять жита і шепочуться сосни у зеленому пірамідальному верховітті, на стовбурах вистукує ударник праці — дятел, а в очеретах покрикує деркач чи скрекоче, мов кулемет, сорока. Він забув, коли сидів на березі Дніпра. Не прислухався, як б’ється сердито об забетоновані береги старий Славутич, а в тиху й місячну ніч розходяться кола й луна від плескоту чи то здоровенного щупака чи величезного окуня. «Господи, на що я поміняв життя?!» Він нав’язливо шукав розв’язки усьому тому, що трапилось, і відповіді не знаходив. Постійно чув у своїх вухах слова Роксани: «Вітольде, любий, кинь її. Ти ж сам казав — відколи потрапив в цю "академічну" сім’ю завідувати чужим господарством, у тебе не було ні спокою, ні незалежності, ні волі. А ще — постійні приниження і докори в неотесаності сільського хлопця-провінціала. Затуляння рота при найменшому втручанні в співбесіду, полеміку чи взагалі в сімейну розмову».

Так. Миронович тут, у приймах, справді завжди відчував себе зайвою людиною. Одного разу він напився з друзями після досить таки вдалого і вигідного контракту під аванс і двадцять відсотків і непомітно, скинувши черевики ще перед порогом, прослизнув у свою кімнату.

— Він — унтерменш, — запально пояснював академік доньці. — Він зіпсував чистоту нашого роду. Як ти могла від нього завагітніти? Я примирився з тимчасовістю, але не зможу примиритися з постійністю...

— Папа́, — ставила вона наголос на французький лад, — але ти маєш пам’ятати — він закінчив юрфак в одному з найпрестижніших університетів Європи — Київському імені Тараса Шевченка. Хіба не ти все життя мріяв викладати у цьому вузі і хіба не ти захищав свою докторську дисертацію саме там?

— Залишу цей дім, кину його і його вчену доньку, — падав Миронович лицем на подушку. — Хижаки! Нехай вони обоє будуть прокляті.

У такі хвилини він чи не найбільше скидався на дворового пса, що намагався, незважаючи на теплу і затишно облаштовану буду й більш-менш ситі харчі, зірватися з ланцюга і забігти куди-небудь світ за очі.

А ще йому пригадалася постійна боротьба за чистоту в цьому брудному домі міських нечупар. Безгосподарність, щоденний бруд, гора немитого посуду в раковині, постійне забруднення каналізаційних труб, діставання гумових прокладок для кранів ванни й умивальника. Розкидане картоплиння після очищення бульб на всьому столі, підлозі, під краном, залишки моркви, цибулі під табуретками і на фартухах. Постійно непідметена підлога. Та ще й протиріччя. Що б він не робив, усе було не так. Усе неправильно. Усе — чи то по-сільському, чи то не по-розумному. А якщо він виходив із себе і посилав їх — тата-академіка й доньку-професора, якнайдалі, Альбіна артистично натягувала на себе сіру вуаль, мов цей дощ за вікном, йшла до академіка-татуся скаржитися на важке сімейне життя, чекаючи від нього співчуття і поради. Татусь піднімав з її обличчя сімейну «чадру,» дивився на її великі сірі короткозорі очі, і в них в черговий раз прочитував смуток і сум, після того, як Альбіна знову твердо пообіцяла вигнати з київської квартири свого неотесаного селюка і назавжди розлучитися з ним.

Усе різко змінилося тільки згодом, коли Миронович уже володів капіталом на добрий десяток мільйонів і кілька київських університетів за спонсорство вручили йому півдесятка дипломів почесного професора. А якось, пригадує Миронович, академік Ераст (так він його подумки називав) приніс польський часопис «Вестерн» з портретом Мироновича у числі першої п’ятірки найбагатших людей України. Та й серед Вишеградських держав він не пас задніх, обійшовши олігархів таких країн, як Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина і всіх прибалтійців разом узятих. У домі вчених настали дні миру, злагоди і благодаті. Але коли служниця на вихідні відпрошувалась додому, до приміського села, у будинку академіка і професора оселялися безгосподарність і хаос, з якого потім, казав Вітольд, народилася Земля.

— Ти без цих єхидних штучок не можеш? — якось сказала йому Альбіна. — Господи, і як я тільки за тебе вийшла заміж, і хто тебе, окрім мене, терпів би, такого єхиду й циніка? Ти просто залишив би наш дім та ішов би собі, — розлючено витріщилась вона на нього, мов очкова кобра, і додавала: — Йшов би ти з нашого дому. Дав би спокій, якщо не мені, то хоча б папі, — і неодмінно завершувала словом, — собако!

Це й був той момент, коли чаша терпіння перелилася через край. Того дня він у своїй люті поклав на стіл секретарку Ірену з юридичної компанії «Шор і Миронович» і цим самим (так він гадав) сказав Альбіні все, що він думає про неї і про її вченого татуся. Ту ніч він з Іреною провів в офісі. Спали то на дивані, то в кріслі, де як могли. Пили каву і насолоджувалися, голодні й спітнілі, стравами з навколишніх ресторанів, завдяки Шору, який тримав у себе на столі не лише номери ресторанних телефонів, а й меню. Офіціантки не встигали їм підносити екстравагантні страви, більшість з яких пішли на Шорову кухню, або й просто — у смітник на вулицю. Для бомжів.

Миронович тієї ночі чи не вперше на практиці відчув себе багатою людиною. Під ранок він замовив собі номер «люкс» у «Прем’єр-палаці» і наказав його особисто доставити на таксі до готелю. Секретарка Шора — Ірен, яка давно дивилася закоханими очима на Мироновича, почувалася на сьомому небі. Вона стрибала, не приховуючи своїх радощів, на великому, мов майданчик для пінг-понгу, ліжку. Голенька, фігуриста, вона бігала по номеру, демонструючи Мироновичу свій гарний задок і стрункі ноженята, що переходили у надзвичайно красиві стегна, та досхочу полоскалася у душовій, а після цього знову, як у хвилі, пірнала в м’які перини, подушки і тихо кликала:

— Тольде, йдіть-но сюди!

Він, знесилений і вологий, падав на перину, і важкі безсонні повіки самі по собі стулялися над його невизначеного кольору очима і він вже не пам’ятав нічого і нікого.

Миронович ще раз пробіг очима рядки з листа Альбіни, і перед ним знову постала висока, худа, сіра, мов цей день, і зла, мов сто тигриць разом, з великими розумними очима жінка в своїх обов’язкових окулярах, які вона скидала тільки тоді, коли виконувала над ним танець живота у ролі вершниці і падала з криком і зойком на його плече, шепочучи йому на вухо:

— Не поспішай. Не поспішай. Це тільки початок.

«Що за жінка, — розмірковував він. — Загадка століття. Зав’язь з любові і ненависті».

Зараз він думав про інше. Егоїстично розмірковував над тим, чи мала Альбіна іншого чоловіка? Чи пізнавала ще когось, окрім нього, з таким натхненням і таким запалом?

— З ким, цікаво, вона буде тепер? — запитав він сам себе, ніби це його справді цікавило. А втім, мабуть, цікавило, коли він сам собі ставив такі запитання. Очевидно, на зло йому вийде за першого-ліпшого заміж. А може, не вийде ніколи взагалі. Це його чомусь найбільше влаштовувало. Тепер вона, розмірковував далі він, підсвідомо думає про малолітнього Альберта і гадає, як у нього, Мироновича, більше урвати грошей, прикриваючись іменем і любов’ю до сина, а може, розмірковує над тим, що прокинеться завтра вранці і нарешті усвідомить, що вона тепер одна, і що вона скаже Альбертові, коли той, прокинувшись, обов’язково запитає:

— Мамо, де тато?

— Що вона йому відповість у цьому разі? Скаже правду, що вона тата залишила, а може, збреше і скаже, що його тато загинув в автомобільній катастрофі. «Скоріше за все, збреше», подумав Миронович.

— Ти повинен від неї піти першим, — щиро радила йому Роксана після їхньої тільки другої зустрічі і чергового скандалу з Альбіною та її вченим татусем. — Довго думатимеш — важко переживатимеш. Чому тобі не наважитися і вирішити це раз і назавжди? Чим швидше ти розлучишся, тим швидше все забудеш. Як це зробила я. Після нашої першої інтимної зустрічі я прийшла додому і сказала своєму Корну: «Корн! Одружуючись, ми дали слово одне одному завжди казати правду. Я її тобі зараз кажу: "Я сьогодні тебе зрадила з Мироновичем. Одразу після телезйомок. Він запропонував мені свої руку і серце"». І тепер мені зовсім легко. Я давно забула Корна. Забудь і ти, — наступала Роксана.

Пригадується, тоді Миронович захищався:

— Але, — мовив він, — я ще про це не думав.

— А чого тут довго думати?! У таких випадках слід діяти рішуче.

— Це не така легка справа, як тобі здається на перший погляд. У нас так багато спільного. Я пов’язаний з дружиною і політично, і фінансово... Мій статус державного службовця такого високого рангу не дає мені морального права...

— Слухай, дивізіє, — перейшла Роксана у наступ по всьому фронту. — А заглядати мені під спідницю і перевіряти, чи є там трусики чи нема — це твій статус? Класти на службовий стіл... і після цього ми говоримо ще про мораль службовця високого рангу?..

— Послухай, Роксано... Ти ж сама вискочила і лягла, — розізлив­ся Вітольд.

— Бо ти мені сподобався, і я не знала, що зі мною тоді трапилося. Я втратила голову... і труси, — додала вона, обіймаючи і цілуючи його. — Ти зрозумів, коханий...

— Ти мені справді подобаєшся, але те, що ти собі зараз дозволяєш, не вкладається ні в які рамки... Я теж можу показати зубки...

— Не дури себе, Вітольде... Окрім грошей, офшорних островів, тебе міцно тримає це крісло... Ти мене й справді можеш покинути і з тобою анічогісінько не станеться, але якщо ти позбудешся цього крісла, з тобою може трапитися те, що нинішній кандидат у президенти пише на своїх гаслах: «Бандитам тюрми!».

— Скажу тобі відверто, мене лякає така провокаційна й цинічна розмова з тобою. Ти дала мені підстави думати, що я несправедливий по відношенню до матері свого сина.

— Вона тебе залишила. Читаю по складах: залишила! Ти її більше не цікавиш... Її цікавлять тільки твої рахунки і та сума, яка з них їй перепаде. Вона вже давно спить з голодним на будь-яке жіноче тіло резидентом, що був законсервований у Західній Німеччині, поки Горбачов не розвалив Союз і не об’єднав дві Німеччини в одну... Її крики і плачі, що вилітають на вулиці крізь щільно зачинені двері й вікна аудиторії, вже давно збуджують юних першокурсників, і ті займаються під вікнами онанізмом, уявляючи собі, з якою небаченою пристрастю віддається викладачеві кількох іноземних мов худюща, як тараня, професорша з питань моралі й етики.

Ця звістка про його екс-дружину прирівнювалася до удару нижче пояса. Він усього чекав від професорші-гуманітарія, але такого...

— І давно це трапилося? — несподівано для самого себе поцікавився він, підводячись з крісла.

— Ще до моєї з’яви, пане Мироновичу, на вашому горизонті. Я ще вам не влаштовувала ні офіційних, ні приватних аудієнцій, коли ваша незрівняна Альбіна Ерастівна втихомирювала незаймане тіло пристрасного і голодного резидента розвідки екс-супердержави.

Миронович дивився на цю писану кралю і вже нічому у цьому світі не дивувався. Тепер він зрозумів, що кожна жінка — це загадка, і кожна з них носить у своїй пам’яті таємницю-спогад, про що може знати тільки один Господь Бог і то, якщо захоче у вільний для себе час займатися такою незвичною для себе картотекою. Він милувався Роксаною, її лицем, вигнутими, як і брови, губами, і прагнув осягнути, чому в людини не може бути все гарним. Чому зовнішня краса ходить поруч з диким цинізмом і нарочитою розв’язністю красунь? Вседозволеністю і всепрощенням. Він розумів — її зовнішня врода, її гострий веселий розум — це те, без чого він вже обійтися не зможе. Все це захоплювало його, але цей непідробний цинізм, ця провокаційність у судженнях лякали його не менше, ніж Альбінині вади — дух протиріч, бажання чинити все навпаки, невизнання ані найменшої критики на свою адресу. И начебто повна непогрішимість весь час відштовхувала його і відносила, мов без’якірний вітрильник, все далі й далі від берега її бажань і від нього самого.

— Діяти слід зараз, негайно, — наполягала на своєму Роксана. — Хочеш, я покладу цю місію на свої гарні похилі плечики, — чи то з іронією, чи то всерйоз казала вона йому.

Миронович бачив, як наполегливо вона домагалася його і зовсім не соромилася своєї наполегливості, коли не сказати — нахабства.

— Я ще подумаю, — сказав твердо Вітольд. — А ти можеш іти. Ти вільна, — і залишив Роксану саму зі своїми порадами, міркуваннями, настановами і незалежними поглядами.

Вона на мить розгубилася. Адже її в житті ніхто так рішуче ще не кидав, як це вчинив з нею Миронович. Відкинув на узбіччя життя її вроду, її дотепність, її неабиякий інтелект, як гадала вона, її компанійськість. Все те, заради чого життям ризикували чоловіки, втративши голову, несли на її жертовний алтар, дозволяли витирати об себе ноги і ставати добровільними рабами її вроди. Ну що ж, хай це буде їй першим уроком.