Дари пігмеїв

XI

У ресторані «Сюрприз» Шора також сприймали за свою людину. Метрдотель вибіг йому назустріч з такою посмішкою, ніби він збирався освятити костюм гостя, що переливався на світлі веселковими барвами.

Пана Шора і вельмишановного гостя адміністрація ресторану «Сюрприз» сердечно вітає в наших стінах! — затарабанив метрдотель.

— Говори по-англійськи... Це наш американський гість. Інвестор, — попередив його Шор.

— Я вас зрозумів, пане Шор. Уже перейшов, — останні слова він все ж вимовив українською.

— Для чого це ти? — запитав Вітольд, коли кельнер і метрдотель розчинилися у чорних ресторанних дверях.

— Вони зайняли столик на вулиці. Майже над хідником, над головами перехожих і густими кущами вічнозеленого і колючого ялівцю. Деякі перехожі нахабнувато піднімали голови і дивилися, здавалося, Мироновичу й Шору просто в очі і начебто бачили назви страв у малинових меню, набраних гарним з позолотою курсивом.

— Ти хоч спокійно поїси і він тобі не ставитиме запитань. Він англійської все одно не знає. Говоритиму з ним я. Тобі замовляю млинці з ікрою. Іноземці всі люблять кав’яр. Особливо інвестори.

— А ти чим ласуватимеш? — поцікавився Вітольд.

— Як завжди — солодощами. Ти ж знаєш мою слабинку. Знали б її мої клієнти, то з двадцяти відсотків переходили б на тридцять, — Шор розсміявся. — Шоколадне плате, — мовив він, коли до нього наблизився офіціант. Моєму американському приятелеві — млинці з ікрою і екскрім. По-нашому — морозиво. Фантазія «Північне сяйво».

Кельнери відійшли, метрдотель — також. Замовлення записували аж двоє. У присутності метрдотеля — знайомого Шора.

— Нам, мабуть, доведеться привчатися до нової технології і тактики, якщо ми програємо вибори. А щоб не програти і втриматися в сідлі, нам за Папу треба триматися зубами і не дати йому опинитися під сідлом. В іншому випадку нас коні розтопчуть, як бананові шкірки.

— Папа не піде на черговий термін, — упевнено сказав Вітольд.

— Тоді боротимемося за його наступника, — наполіг на своєму Шор.

— Це інша річ, — погодився Миронович і згадав Роксану, коли вони буквально вчора увечері розмовляли між собою на цю тему. Він ледь не вилетів до стелі з крісла, коли Роксана раптом промовила:

— Хочеш, любий, я ляжу під... Папу. З твого дозволу, звичайно...

У нього від несподіванки не знайшлося у запасі слів.

— Тільки заради тебе. Заради твого повного Щастя з великої літери. Ми кинемо усі сили головного командування і ми виграємо той останній і вирішальний бій... Папа назве тебе своїм наступником...

Він тоді, за чашечкою бразильської кави, так і не знайшовся, що й сказати їй. Все це сталося так раптово, несподівано. Він просто дивився на неї і не знав, чи її обійняти і розцілувати, чи вилаяти.

Невже саме це тепер вона заради нього намислила. Заради нього чи заради себе? Але до чого тут Центральна Африка? Ліліпути, пігмеї?

«Тепер у мене є все для повного щастя, — роздумував над своїм життям Миронович. — І гроші, і дім, і вілли в Карпатах і на берегах Дніпра і Чорного моря. Треба буде — куплю на Карібах чи в районі Маямі. Залишилося тільки стати наступником. А потім... А потім і замінити Папу...»

Здавалося б, варто на цьому й зупинитися. Та людська натура зовсім на це не здатна. Десь у підсвідомості, може, й не так глибоко, жевріла думка — ще б стати мільярдером і... президентом держави. Увійти в історію і... зупинитися або померти.

— Перемога коштує грошей. Треба розв’язати мішок з грішми, — вів далі Шор.

— У мене на носі... весілля.

— Ти що, остаточно вирішив залишити Альбіну?

— Альбіна залишає мене...

— Мотивація? Твої ловелаські походеньки?

— І так, і ні, — відповів Миронович. — Альбіна створена для руйнації, а Роксана — для творення. В Альбіні закладена сама суть суперечностей. Вона особистість, яка не знає, що таке краса у побуті, чистота в домі і порядок в речах. А читає естетику і дизайн.

— Швець ходить без чобіт. Абсолютна закономірність, — кинув об стіл репліку Шор.

— Вона нездатна навіть чистоту зберегти у чистоті. Порядок — у порядку. Чистоту вона перетворює у смітник, порядок — у хаос. У мене враження, що я весь час сиджу в хліві по самі вуха в смітті. Я не можу жити в хліві. Я людина. Розумієш — людина... Свиня і та виповзає на чисту місцинку...

— Ще — аргументи і факти, — посміхався добродушно Шор.

— Я постійно жив у пірамідах брудних тарілок, що хмарочосами стриміли з раковини умивальника.

— Тольде, ти Хеопс! Тольде, ти чуєш, як Шор естетично висловлюється? Він не каже, що ти фараон над брудним посудом. Шор каже, що ти Хеопс, який піднявся на небачену висоту в порівнянні з брудними, ще не готовими до вильоту у твій бік, тарілками.

— Це ж саме — на дачі...

— Тольде, досить. Опустись з вершин пірамід на грішну землю. Нас чекає чарівна Італія: смарагдові моря, зелені луки, сади з золотим вкрапленням помаранчів і ніжні гори, оповиті сизими й молочними серпанками, з маківками костьолів, що вічно тягнуться до Бога. Як це гарно. Ось тобі естетика і дизайн Всевишнього. А ти все — про брудний посуд і хаос у твоїх буденних речах. Піднімися вище. Над туманом. За туманом нічого не видно. Тільки видно золото, яке завжди блищить і притягує і манить до себе. Яке завжди естетичне і дарує завжди насолоду. Насолоду життя. Оце краса. Вона, може, й врятувала б світ, аби не її всепоглинаюча жадібність. І вона проковтне саму себе. І настане кінець світу, Тольде. Тому нам треба поспішати жити...

— Тому я й одружуюсь на Роксані. Вона має в собі все. Вона — моє золото, вона — мій єдиний на сьогодні діамант...

— Суду все ясно! — констатував Шор.

— Вона мені ні в чому не заперечує. Тільки підіграє. Вона як саме життя. У ній все є: і зле, і добре, і сумне, і веселе, і погане, і гарне. Вона як алмаз. Як ти її повернеш, тим боком вона й засвітиться. Вона увібрала в себе все, що було в Щедроти, Альбіни, Міли... Все — в одній особі. Я ще не подумаю, а вона вже знає, що я хочу...

— Перед ліжком?.. Невже ти заради цього і хочеш одружитися на Роксані?

— Ти цинік, Шор. Хіба ми всі не про таких ідеальних дружин мріємо?!

— Мрієш ти. Шор тут ні до чого, — перебив його Ед. — У Шора мрія одна — він хоче мати багато, багато грошей. Тоді в нього і його незрівняна Ада засвітиться всіма своїми гранями. Хоча треба признатися — грані у неї вже до того відшліфовані, що їх просто нема, Тольде. Є суцільний діамант у 78 кілограмів. А скільки в ньому каратів, тільки Ієгова знає.

— А ще тобі аргумент і факт: Альбіні хтось надіслав відеофільм, коли ми займалися в «Прем’єр-палац» любов’ю з Роксаною...

— Ти це називаєш любов’ю? Там цією любов’ю займається більшість високопосадових достойників. І що тут такого? У нас час такий. Базарно-ринковий. Усе продається, все купується, і порнофільми — також. Цензури нема. Ми живемо не за Сталіна, а за Папи. Майже Папи Римського: тихого, сумирного, покірного і, якщо вірити регулярному ходінню до церкви, то, мабуть, тепер уже й набожному, — здвигнув плечима Шор і закопилив губу. — Там, у «Прем’єрі», бувають, у мене є інформація, навіть єпископи, греко-католицькі кардинали і ректори духовних академій. І не бояться ні гріха, ні пекла. Бо там чи воно буде чи ні, а тут, на землі, можна таки той рай пізнати. Чи з святою дівою Марією, чи з ангелом, чи з чортом... Щоправда, у нас стаття номер сто п’ятдесят три прім один засвідчує, що скотолозтво карається законом, але пастирі читають проповіді не з розділів Кримінального кодексу і можуть світських законів не знати. Я вірю, що цими грішно-солодкими втіхами займалися б і митрополити та патріархи, але вони для цього застарі... А для молодших свято втіхи — буденна справа. Вважай, як млинці з ікрою... Чи з шоколадним плате... Може, тільки солодше. Я так гадаю. Точно сказати не можу, бо я, на відміну від тебе, Тольде, не знімав проби ні з вершків, ні зі сметани...

— А ти спробуй! — порадив Миронович. — І тоді побачиш, що після любовних записок з серветок із копією яскраво-рожевих губ від помади і відвертого тексту раптом дружина знаходить у твоїй кишені? Цікаво, що б тобі вчинила твоя Адочка у такому пікантному випадку? Який би вона висунула тобі факт і аргумент?

— Своїм гострим коліном під зад. Як мінімум, — посміхнувся Ед шоколадними губами.

— Візьми серветку і витри з заїд своє французьке плате, — спокійно порадив Миронович Шору. — А то так і до заїд жовторотого горобчика недалеко...

— Уже витер... Мені цікаво далі.

— А як би повелася твоя Адочка після відеофільму, в якому кращу чоловічу роль граєш ти? — поцікавився Миронович.

— Двома гострими колінками — під обидві половинки заду, — не задумуючись, відповів Шор. — Але ти май на увазі, я навіть не Білл Клінтон і далеко не Річард Гір.

— Я зі своїми тонкими губами також мало схожий на Гіра...

— Звичайно, ти більше схожий на Де Ніро, — підсумував Ед.

— На Пола Робертсона, — випалив Вітольд перші слова, які йому спали на язик з його пам’яті.

— І що, вже нічого зробити не можна?

— А для чого? Ти б жив з таким моральним багажем за плечима з жінкою, яку на кожному кроці зраджуєш? У мене ще трохи совісті залишилося.

— А я вже давно поміняв її на «ує». Для чого мені цей тягар за душею? Хоча її не носити в рюкзаку за спиною. А душі — тягар... Я собі таким багажем клопоту не завдаю. І що ж тепер? Ти справді збираєшся одружуватися на Роксані?

— Я вже сказав — я без цієї жінки не можу. Відчуваю, що типова повія, може, й — мерзотниця, а без неї — ні на крок. Мене до інших не тягне. Інколи тільки Альбіну згадую. В ліжку. Але як згадаю кухню, умивальник — все відпливає за обрій... Коли Роксана розпочинає свої військові наступи, хочеться вигнати її в три шиї. Тільки поїде, мені одразу без неї стає сумно. Вона ж з тобою не тільки спить, а й безкоштовно концерти влаштовує. Ну просто кіно, і третій зайвий...

— І як ти собі уявляєш це одруження?

— Вона хоче шлюбу.

— Чого хоче?

— Шлюбу, — повторив Миронович.

— У Бермудському трикутнику?

— І вінчання в церкві.

— Але на небі і в церкві Бог приписаний. Він усе бачить. І ти і вона — розлучені. Вас навіть у Бермудський трикутник не пустять! — запально заговорив Ед.

— Любий, — переконливим голосом Роксани мовив Вітольд. — У наш час гроші вирішують все. Вона хоче, щоб нас благословив сам митрополит, а якщо можна — то й патріарх. Тільки Московської патріархії. І щоб на весіллі мав честь взяти участь хоча б один з президентів новоспечених республік із ближнього зарубіжжя.

— Програма-мінімум? — перепитав Шор.

— Програма, як для мене, максимум, — натискав на останній млинець Миронович.

— А це бачив? — Шор почав крутити над своїм лисим тім’ячком вказівним пальцем.

— Не зрозумів? Прокрутиш дірку в голові. Твоє тім’я тоді світитиметься не тільки лисиною, а й сірою масою, — застеріг Шора Миронович.

— Кинь її, — просто сказав Шор. — Вона тобі не підходить ні за якими статтями ніякого кодексу, затвердженого в парламенті...

— Я дав їй слово. Я на ній одружуюсь.

— Але чому? Бог Ієгова мені свідок, я цього ніяк не можу зрозуміти. Ти ще й влаштуй на всю республіку гучне весілля?! Для показу і падіння... авторитету.

Миронович промовчав. Шор поцілив у яблучко.

— Вона стільки тобі підсунула паскудств, — не міг зрозуміти приятеля Шор. — Стільки налила масла прямісінько в центр сімейного вогнища. І там спалахнув такий вогонь, що тепер ніякі пожежники його не загасять, і ти після цього збираєшся відвести її під вінець, під панікадило митрополита, його благословення іменем самого Господа Бога?! На очах усього люду — майбутнього електорату? Ти ж розумний чоловік. У тебе таке політичне і громадське становище в суспільстві. Ти подумав про свою кар’єру? Запам’ятай: більшість з твоїх так званих друзів бачать не тебе, а тільки твою сідницю у високому державному кріслі. До тебе, як особистості, їм немає справ. Вони тебе кинуть посеред ріки життя і не допоможуть допливти навіть до протилежного берега.

— А ти?

— У мені ти можеш не сумніватися. Хоч Шор і плавати не вміє. Але Шор знає, де, коли і кого своєчасно найняти, хто б кинув тобі рятівне коло чи підігнав своєчасно човна і врятував Шорового друга Мироновича.

— Дякую, Еде, — розчулився Вітольд. — Але ти знаєш мою слабинку. Мою «ахілесову п’яту». Я понад усе на світі люблю гарне...

— Ти хочеш сказати — гарних: чужих дівчат і чужих молодиць... Крадене завжди миліше...

— Я хочу сказати — гарне, — підкреслив Миронович. — Ти, звичайно, не повіриш мені. Але це саме так. Коли моя бабуся помирала, вона попросила: «Синку, доглянь за квітами. Поливай своєчасно їх. Глянь, які вони пишні. Барвисті. Який милий світ навколо нас, і посади їх на моїй могилці». Я виріс в оточенні поліської краси. Але тепер заасфальтувався, зачерствів. Я так і не посадив тих бабиних квітів на її могилі. Але ця чортова естетика в мені залишилася. Я справді люблю гарних жінок, як і чистоту на кухні... Чистоту в спальні, в кімнаті, у вітальні, на горищі, на подвір’ї, в авто, в кабінеті... Я просто на чистоту закомплексований, Еде. Я не можу викинути зі своєї генної системи цей, здається, зайвий для мене непотріб. Але він у мене в крові. Це передалося від баби до матері, від матері, напевне, — мені. Як наше, спадкове. Як родинне клеймо. Може, саме тому я тепер не можу комусь віддати Роксану, бо вона гарна. Дуже гарна. Це моя краса. Це моя міс Україна...

— Місіс, — уточнив Шор.

— Хай «місіс». Мені все одно. Митрополит дав згоду. Він нас благословить. Я його запевнив, що на весіллі будуть сам Папа з Мамою. Буде президент сусідньої держави... Я ще не уточнив — якої. Може, навіть білоруський. Він атеїст і він плює на усіх попів і митрополитів. Він в Бога не вірує. Він вірить тільки в себе і в свій характер...

— А ти?

— Я вірю в Бога, — твердо промовив Миронович. — За все, що я маю, чого я досяг, дякую Богові. Бог послав мені і Роксану...

— Не богохульствуй. Роксана — від сатани. Пом’янеш моє слово, — Шор ще раз облизав губи після шоколадного плате. — Замовити тобі, Тольде? — перехопив він погляд Мироновича, що зупинився на його товстих губах, щедро заквацяних брунатним шоколадом.

— Під каву експресо, — погодився Миронович.

— Hoy проблем, — повторив своє улюблене Шор і дзвінко клацнув великим і середнім пальцями. Офіціант, весь у чорному з білою серветкою на правому рукаві, що стояв на відстані від них, як на сторожі, за першим жестом підбіг до пана Шора і, нахилившись, розвісив вуха.

— Шоколадне плате і кава експресо нашому інвестору, — сказав Ед так, ніби й офіціант мав якусь справу також з цим невідомим інвестором.

— Не блазнюй, Еде. Я не можу вимовити й слова, щоб не озирнутися, — промовив Миронович, коли спина кельнера щезла у сутінку пройми дверей, що вели, очевидно, на кухню.

— Соромишся своєї української?

— Ти мене поставив у пікантну ситуацію, і я тепер маю грати свою роль...

— Ми всі все життя граємо свої ролі. Ти гадаєш, що я щирий з ним? Я з ним, як зі своїми клієнтами, професійний дипломат, чи продавець супермаркету. Я постійно вдаю і з себе саму люб’язність, щиро посміхаюсь і ледь не освідчуюсь у коханні, якщо в повітрі пахне грішми. Цього вимагає наша професія, Тольде. Ти так само можеш чинити з Роксаною. Адже це так легко. Головне — виробити характер. Характер — ти ж сам казав, — це наша доля. Наш успіх у цьому тимчасовому житті на землі, де ми живемо з думкою про ще краще життя на небі. Тому їж земне шоколадне плате тут, пий італійське експресо, ковтай найкращу ікру каспійського і азовського морів, спи, коли захочеш, з Роксанами і не думай про небо. Чого про нього думати. Підніми голову догори, Тольде. Голубе небо, як і твоя голуба мрія, висить над тобою. Піднімись і візьми його. Як тебе бере Роксана і п’є твої земні соки, висмоктує нерви і їсть печінки. Послухай трохи цинічного, трохи практичного і трохи нахабнувато-безцеремонного єврея, Тольде. Ви, українці, вічно сентиментальні романтики і всі, як один, сльозоточиві. У вас постійно живе таке почуття, як сумління совісті, а я, аби не вичитав цього в книжках, ніколи б не знав, із чим його їдять, що таке диво в світі взагалі існує і саме так воно називається. Нам треба, Тольде, заробляти гроші, робити кар’єру і почуватися на цій землі так само незалежно, як шейхи чи королі на своїх царських тронах. А решта все — тля... Суєта суєт, до якої нам тимчасово нема ніякої ні юридичної, ні житейської справи. Давай, Тольде, закриємо на цьому сторінку чергової твоєї любовної історії і поїдемо в Мілан. Сядемо на двадцятисемиметрову яхту типу «Капарі» і подамося до берегів Криму, де нас чекатиме усміхнений Папа і цілуватиме розчулена Мама, не задумуючись ні над завтрашнім, ні післязавтрашнім днем.

Вітольд, здавалося, його не слухав. Він дивився на шоколадну фантазію ресторану «Сюрприз» під екстравагантною назвою «французьке плате» і тільки чув Шорові наполягання.

— Краще скажи, на яких ти тридцять мільйонів натякав, Шоре? — підняв очі Миронович.

— Є ще один завод, який можна купити за вісім мільйонів гривень. За умови, як ти Папі своєчасно, після купівлі яхти, підсунеш папірець і він дасть добро на приватизацію. Цього «Принцеса» і наша складчина варті. Заради цього заводу ми могли б ту яхту Папі купити без Валяя і Вовка. Нам, Тольде, потрібно заробляти гроші...

При словах «заробляти гроші» Мироновичу згадалися радянські часи. Він, молодий випускник юрфаку, поїхав на Далекий Схід також «заробляти гроші». Тоді це ще називалось «у пошуках довгого рубля». Спочатку Миронович ліс валив у Хабаровському і Приморському краях. Потім ловив івасі в Японському морі, згодом перебазувався і тягав тралерами минтая і крабів для рідної партії вже в Охотському морі. Але й після цих заробітків грошей не вистачило навіть на першу модель вітчизняних «Жигулів», і він переїхав у Находку. У селищі Херпучі, на березі річки Алегунь (притока Амура), мив золото. У селищі Ударне — це вже на Сахаліні — вдруге за все своє життя пізнав дружину капітана риболовецького траулера, яка жила, як і рядові рибалки, у дерев’яному бараці, і любила спокушати молодих «салаг». Найсмішніше, згадувалося Вітольду, Марина (так звали сірооку капітаншу) під час акту сексуально наспівувала українську народну пісню: «... при місяці стоя...»

Боязнь повернення капітана до сексуально печальної вдови і острівне безробіття кинуло молодого юриста на острів Кунашір. Розчарувавшись в заробітках і там, Вітольд повернувся до рідної домівки, в Україну. Майже всі гроші, які він тоді заробив, пішли на прощальний буфет у звичайній радянській «Чайній», яку моряки і рибалки називали романтично «Таверною». Решту пустив на квиток у купейному вагоні, мамі на хустинку і дядькові Петру — кращому рибалці Тетерева і Гуйви — на портсигар «під золото» з гравійованою в’яззю на його лицьовому боці. Саме такий колись привіз з війни дядько Петро портсигар, але його під час риболовлі вкрали. І він чи не найбільше сумував за військовим трофеєм. Вітольд пам’ятав про це. Про власний автомобіль навіть класу «Запорожець» Мироновичу залишалось тоді тільки мріяти.

— Ну, що ж?! Розраховуйся і поїхали, — мовив Миронович, облизуючи і собі шоколадні губи від плате. І, перейшовши на грайливий тон, додав: — Нас чекає державна служба, бізнес, складчина і...

— Коханка-хижачка, — закінчив за нього Шор.

Все це Мироновичу пригадалося, поки Шор ходив до лазнички, як називали українці Канади туалет. Кельнер підійшов до них, коли Шор сів до столу з чистими, хоч ще вологими руками і з чистими губами, на яких не залишилося вже й сліду від брунатного шоколаду. Знайомий офіціант, як завжди, поклав рахунок униз цифрами і поцікавився, чи панове не хотіли б ще чогось.

— Інвестору — гарну молодичку, він полюбляє все гарне, — кивнув головою у бік Мироновича Шор і підморгнув. — А самому Шору, як завжди, залишається тільки заплатити за рахунком, — посміхнувся Ед до кельнера. — А ти не переживай — пан інвестор від цієї суми додасть тобі десять відсотків чайових на морозиво. Переклади це нашому гостю, — кивнув у бік Мироновича Шор.

— Мені ніяково, — знизав плечима кельнер.

— Тоді поклич метрдотеля, хай він перекладе, — наказав Шор.

Коли кельнер відійшов, Вітольд нехотя поклав поверх рахунку п’ять гривень і вони залишили ресторан.