Дари пігмеїв

XV

Під вечір у кабінет до Мироновича завітав сам Папа. Миронович підхопився і не знав, як йому бути: чи вийти з-за столу, чи залишитися за столом. Візит належав до досить рідкісних, якщо не сказати поодиноких, а сьогодні взагалі несподіваних:

— Сідай. У ногах правди нема.

«У твоїх словах — також», — хотілося відповісти Мироновичу, але вголос цього не сказав. Тільки вклонився і промовив:

— Дякую.

— Я до тебе прийшов ось у якій справі, — закинувши ногу на ногу, не поспішаючи розпочав президент. — Вибори передбачаються не на життя, а на смерть.

Миронович мовчав, тільки слухав, незважаючи на довгі паузи між словами Папи, ніби той вимагав від своєї правої руки якихось коментарів з першого слова.

— Важкі будуть вибори... Дуже важкі... І смертельні, — президент чи то наганяв страху на Мироновича, чи то заспокоював страшними словами себе, своє майбутнє, а може, чекав моральної підтримки Мироновича — досвідченого юриста.

— Боюсь, не всі виживуть у цій запеклій боротьбі і не всі дійдуть до фінішу... Втрати можуть бути уже й на дистанції перегонів... Чого ж ти мовчиш? — запитав нарешті він.

— Я уважно слухаю вас, — обізвався Миронович.

— Уважно слухай і мотай на вус.

— Чому ви так? Вихований співбесідник просто повинен мати такт вислуховувати того, хто говорить. Підлеглий — по службі, юрист — тим паче, за неписаним і писаним законами... А взагалі уміти слухати — не менший талант, ніж красномовно говорити, — закінчив Миронович.

— Я знаю, ти образився на мене...

«А що ж ти, сучий сину, послав мене у святкову подорож, надав мені свою і не свою яхту, влаштував медовий місяць з жінкою, яка вже була одружена, а сам тим часом сколотив передвиборний штаб майже з не відомих мені людей, а мене взагалі у той штаб не ввів», — сам собі утверджував Миронович, дивлячись прямо в очі Папі, але вголос не сказав нічого.

— Я тебе питаю: чи не так? Підлеглий зобов’язаний відповідати, вихований — тим більше, а щодо юриста, то це тобі краще знати...

Миронович не відповів. Деякий час дивився на президента. Роздумував. Не знав, що й казати. Розумів — Папа заводиться. Провокує. Зважував. На думку спала крилата фраза. Але як вона точно звучала, розгубився, забув. Почав пережовувати в умі варіанти: «інтриги мадридського двору» чи «таємниці королівського двору?». Хотілося саме цю фразу й озвучити. А що як образиться? Ну й чорт з ним. Мені вже втрачати нічого. В цьому кріслі, якщо повний президентський провал, все одно сидіти недовго. Гроші у мене є, отже — є й незалежність. Сховані вони на острові надійно. Не гірше ніж скарб капітана Флінта. Тому й скажу. Абстрактно. Може, й не точно, але доречно. Миронович і кинув фразу:

— Інтриги королівського двору?!

— Що поробиш?! — Папа сприйняв цю репліку спокійно. — Видно, уже така доля всіх королів, президентів. Без інтриг тут неможливо. Дуже вже велика ціна цих виборів. Скажу тобі відверто, як другу, як людині, якій найбільше на сьогодні довіряю. Людині, яка допомогла мені вистояти і вижити у найскрутніший час у моєму житті. Без перебільшення скажу, аби не ти — я б тоді став трупом. Політичним трупом. Не виключено — і фізичним. Не виключено. Аби не твоя тоді і моральна і юридична підтримка — я не витримав би.

Миронович згадував той історичний момент, коли на вулиці й площі вийшов електорат. На щастя, то ще не був народ. Справді — електорат. І купка політиків-кар’єристів. Папу звинувачували в усіх земних і небесних гріхах. Вішали на нього і його команду чимало собак. З високих крісел почали вилітати, як м’ячі, з поля в аут, один за одним «високопоставлені» (у лапках) достойники. Йшли масові перестановки угорі. Під час цих перестановок і потрапив у сьогоднішнє крісло Миронович — юрист міжнародної юридичної фірми «Шор і Миронович», яка входила в першу п’ятірку найбагатших фірм. Принаймні, за ліцензією. Можливо, й дипломом, що стояв у офісі і потрапляв на очі кожному клієнту. На гарному іспанському столику, зробленому під антикваріат.

Пригадував ті страшні для Папи дні і сам президент — убивство журналіста нібито за вказівкою президента. Тоді Папу хтось з підлеглих спровокував. Він уже не пригадує хто — газотрейдер Валяй чи круглопикий Вовко. Здається, Вовко. Так, Вовко. Він тоді приїхав у Залісся. А може, в Кончу-Заспу. Президент на той час якраз колекціонував резиденції всіх своїх історичних попередників, починаючи від Ярослава Мудрого і закінчуючи секретарями центрального комітету компартії. Так, на це вбивство його таки спровокував Вовко. Інші підгавкували. Лизоблюди. Він тоді лежав втомлений на широкому ліжку під стиль епохи Київської Русі. Широке дубове ліжко однакове: вздовж і впоперек. Щоправда, з сучасним дизайном.

Ліжко Ярослава Мудрого, — показав він на широкий предмет, на якому він, розкинувши руки й ноги, відпочивав. — На ньому ще лежав сам князь. Трохи реставрували і ніби його вчора витесали з дерева гуцули. Як тобі?

— Гарне ліжко. Надійне, — схвалив Вовко.

— Такою ще б влада стала, — мрійливо промовив Папа. — Ти мені вибач, Сашко, що я тебе приймаю лежачи. Катерина Друга та взагалі на нічному горщику приймала своїх міністрів. Слава Богу, у мене до цього не дійшло. Просто сьогодні достобіса втомився. Голова йде обертом від державних справ. Що у тебе, бо трохи полежу і, може, піду хоч вудочку закину? Слава Богу, на сорока гектарах і озер вистачає, і риба клює. Гарна риба. Не хочеш зі мною? Там і перекинемося кількома словами. По сто грамів армійських ковтнем...

Вовко знав, що Папа не брав участі ні в якій військовій кампанії, а тим паче — у Другій світовій війні, а чому саме видавав себе за ветерана цієї війни — ніяк не вкладалося йому в голову. Бравада, а може, як післявоєнне дитя, згадує повоєнне своє дитинство і корчить із себе бійця передової лінії. Не всі ж аналізують. Не всі ж питають в тебе, президента, рік народження, як і не всі, за своїх лінощів, шукають того року в довідниках чи біографії президента. Може, хто й клює на цю вудочку. Як би там не було, Папі подобалося згадувати дні війни, передову, армійських сто грамів і ратні подвиги українських воїнів. У такі хвилини він, з ностальгією у голосі, під гітару, обсмалену порохом війни (за його словами), витягував пісні воєнних років і запивав нудьгу своїми неодмінними наркомівськими ста грамами.

— Що тебе привело до мене? — він заклав руки за голову, підтягнувся на подушці трохи догори, глянув на Вовка.

— Справи у нас кепські, — зняв ленінську кепочку зі своєї великої голови Вовко.

— У нас чи в тебе? — уточнив Папа.

— Гадаю, що це стосується нас обох. Може, ще Васька Валяя, Базарова...

— Огоо, куди вхопив. І що ж це за справи такі?

— Журналіст розкопав дані про наші анонімні рахунки... І про те, що я на ваш рахунок поклав, Валяй...

— Яким чином? — Папа опустив ноги з Ярославового ліжка.

— Цього ніхто не знає.

— Але й окрім тебе, — дивився на Вовка Папа. — Точніше, нас з тобою також ніхто не знає?.. Наші попередні домовленості, як і наша сьогочасна хвилина, були тет-а-тет.

— Я пам’ятаю. А тим часом Інтернет уже повідомив про мої рахунки. Названо точно: країна, місто, банк,

— Циферії? — перебив його президент.

— І циферії — також, — відповів Вовко.

— І що, вони відповідають дійсності?

— Майже до одного цента. Де, скільки, в яких банках, скільки у мене за кордоном вілл, які автомашини, літак, вертоліт...

— А я ж тут до чого? — дещо й повеселішав президент після такої детальної інформації. — Твої рахунки — твої клопоти...

— У тім то й річ, що не тільки мої. Він обіцяє в наступному номері помістити інформацію і про всі ваші заощадження, хабарі... Вибачте, золоті акції, жертвопідношення Васька Валяя, Супкіса, мої, Базарова...

— Та ти що? Звідки у нього такі дані?

— Не інакше — спецслужби.

— Російські. Рука Кремля, — вихопилося у президента. — Вони мене давно збираються до стінки притиснути: або ти йдеш в новий Союз, або тобі бути на цьому посту два дні без тижня.

— Не знаю. Можливо. Ми підсилали одного знайомого. Він з ним у найкращих стосунках. Він підтвердив. Сказав: «Наступний матеріал — це бомба під президента». Так і стаття називатиметься: «Бомба під президента».

— Гаразд. Досить розлежуватися. Вперед, Папа! — подавав сам собі команду. Спочатку чомусь одягнувся, тоді скинув піджак, бо він йому заважав взутися, тоді знову одягнувся.

— Поїхали. Куди наші доблесні органи дивляться? Що вони з тими органами роблять? Грушки недостиглі збивають... — Папа матюкався.

Тоді, вже в президентському палаці, Папа негайно зібрав силовиків. Вовка в його кабінеті не було. Домовилися — Вовку не світитися. Засвітилися інші. Їм і наказав президент — будь-якою ціною не допустити публікації статті. Орли перестаралися. Убивство журналіста потягло за собою цілий шлейф вуличних процесів. Світ дивувався дикунству. З Папою президенти, що поважали себе, не хотіли сідати за один стіл. Не давали запрошення на міжнародні саміти на вищих президентських рівнях. А тут ще плівка вчорашнього російського спеціаліста, якого Папа взяв у свій апарат, навіть не задумуючись, чому Кремль так легко прощається зі своїм спецом і його підсовує йому.

На паритетних началах. На основі споконвічної дружби.

На Хрещатику палали опудала Папи, одягнені в тюремні роби, їх возили у клітці і показували всьому люду. Обурений і обкрадений люд волав на всю країну: «На палю вбивцю, на шибеницю!» і вимагав це дійство провести на головному майдані столиці. Папі в ті дні хотілося самому повіситися або покінчити з життям одним пострілом іменного пістолета. Не вистачало мужності. Занадто солодке до цього виявилося життя президента. Тільки тепер він відчув його парадоксальність: світло і тіні, сонце і тьма.

Папа вже не пригадує, хто ж тоді сказав, але хтось же сказав:

— У цій справі потрібний досвідчений юрист. І не просто юрист, а юрист-міжнародник.

І це при тому, що у його державі, в його оточенні налічувалися тисячі правників.

Супкіс порадив Шора:

— Він освічений, всезнаючий і хитрий. Цей зможе все. Цей вас захистить і врятує.

Супкіс привів тоді того довгошийого єврейчика у великих квадратних окулярах і з коротким, як абревіатура фірми, прізвищем Шор.

— Це ви? — поцікавився президент.

— Ні, не я.

— А хто ж? І чому ви прийшли? — очі у президента налились кров’ю. Його розізлила начебто жартівлива відповідь незнайомця.

— Я прийшов домовлятися.

— З президентом? — перепитав Папа.

Шор навіть не кліпнув оком.

— Для права, закону, юриспруденції посади не грають ролі, — нахабнувато розпочав Шор. — Ми захищаємо клієнта. Наша фірма вам надає кращого юриста фірми, відповідно вашої високої посади, пане президенте, а ви йому даєте відповідно і відповідну посаду. Вона має бути високою і народ має знати, на ваш захист став не юрист, а високий посадовець, який юридично народу доводить, що ви в цій справі абсолютно не винні. Підкреслюю, абсолютно не винні. І це ви маєте з цієї хвилини запам’ятати. Ви — не винні. Решта — це собача бридня. Сон рябої кобили. Провокація опозиційних партій. Підкуп. Маленькі робесп’єри рвуться до влади за будь-яку ціну. Вони не знають, що таке совість, що таке людське сумління. Перед ними тільки один-єдиний міраж — президентське крісло і вони зубами вчепилися в його ніжки і, як щурі від голоду, вони від відсутності влади в своїх руках підгризають ніжки цього високого стільця і заодно добробут народу. Країна має жити в мирі, в злагоді, в гармонії...

Президент заслухався, начебто він уже сидів на лаві підсудних і відчував, що після останніх слів Шора суддя зараз оголосить: «Підсудний, встаньте! Суд довів вашу абсолютну непричетність до вбивства журналіста. Суд вас виправдовує і з цієї хвилини ви вільні... Ви вільні, пане президенте!.. Ви вільні».

Якщо після перших нахабних слів цього довгошийого і очкастого Шора президентові хотілося взяти його за комірець і викинути за поріг, то після слів «ви абсолютно не винні, пане президенте!» або — «це собача бридня», «маленькі робесп’єри...» президент раптом відчув себе й справді не винним. Шор начебто переконав його в цьому і довів щойно в присутності Супкіса, Валяя, Базарова, що це чистісінька правда. Це наговір на Папу, якого всі так люблять. Принаймні, його оточення. Президент глянув у бік присутніх, в їхні очі. Ті в знак згоди дружньо закивали головами:

— Не винні. Це — як Божий день.

— Дякую, — мовив Папа, уважно вивчаючи довготелесого Шора. — Хто ця ваша людина?

— Мій президент, — Шор спохопився на цих словах. Він зрозумів, що не те ляпнув. Точніше, те, але воно не так пролунало. Випалив, як це випалювали нацисти: «Мій фюрер!»

Папа ж не образився. Він посміхнувся. Шор швиденько вніс поправку:

— Я мав на увазі президента нашої компанії пана Мироновича, — а після паузи додав. — Вітольда Володимировича.

— Чудовий юрист, — підтвердив Супкіс. — Він брав у вашій передвиборній кампанії найактивнішу участь і несправедливо непомічений. Забутий. Я гарантую, що він...

Супкіс не докінчив. Його перебив Валяй.

— Я приєднуюсь до цих слів, пане президенте. Мироновича я знаю, — кивнув схвально головою Валяй. — Вітольд — своя людина, надзвичайно досвідчений юрист. Ним створена одна з перших міжнародних юридичних компаній. Там юристи вищого класу...

Коли Шор залишив президентське оточення, у палац привезли Мироновича. Папа його згадав, як згадав і те, що той під час виборів йому не сподобався. Після тієї першої зустрічі він тримав його подалі від себе. Маленькі холодні очі, що постійно визирали ніби з-за рогу, тонкі до неможливості губи і якась улеслива неприємна посмішка. Не посмішка, а ошкірення хижака. Президенту тоді стало не по собі. Не сподобався Миронович йому й тепер. «З такою особою працювати? З’їсть. Якщо він і справді — інтелект, як запевняв його щойно цей довготелесий єврейчик». Президент десь колись вичитав, що в підлеглі розумніших за себе краще не брати. А, може, йому це хтось наніс у вуха, бо він, по суті, сам нічого й не читав. Навіть документів, що йому приносили на підпис. Інколи тому чи іншому папірцеві давали коротку характеристику і він розписувався на готовій уже резолюції...

Папа ще раз критично зміряв поглядом Мироновича і вже майже дружелюбно мовив:

— Вибачте, забув, як вас звати?

— Вітольд...

— По батькові?

— Володимирович.

Папа показав на стільця біля президентського каміна. Підлеглим вказав очима на вихід. Цього присутнім було досить, щоб залишити овальний кабінет.

— Ви суть справи, гадаю, вже знаєте?..

— Так, — кивнув головою Миронович.

— З мас-медіа знаєте, яка непроста політична ситуація склалась... Вуличні протести ось-ось можуть перерости у всеукраїнський протест. Вся країна може вийти на вулицю... Ви з історії знаєте, — згадав він з пояснень когось зі своїх радників. — Українці — бунтівний народ. Еволюційно не змінився з часів Київської Русі. Віча і бунти. Бунти і віча. А потім ще ця демократична козаччина. Вільні вибори кошових, гетьманів. Посипання попелу на голову... Закидання брудом... Щось подібне твориться і тепер на Майдані Незалежності... — президент замовк і взявся за склянку з водою. У горлі пересохло.

— Я все знаю. Аналізував ситуацію, — не поспішаючи, розпочав Миронович. — Ваші підлеглі, пане президенте, переборщили. Ви їм наказали тільки скинути з журналіста штани, дати пару ляпасів чи відвезти того борзописця в іншу країну... Для ознайомлення з життям сусідів...

— Президент схвально закивав головою. Ковтнувши воду, навіть вичавив з себе:

— От, от...

Миронович ухопив мить — він на правильному шляху: Папа любить лестощі, і він вгадує його думки.

— А що ці бовдури? Вони його задушили... Ви їм не давали такого наказу... Це із записів видно. Ви абсолютно не винні. Це їхня й вина. Вона й лягає на них. І тільки на них. І ми це доведемо, як те, що біле є біле, а чорне є чорне...

Щось таке чи приблизно таке молов тоді Миронович. Президенту сподобалися його слова, його переконливий тон, логічна аргументація. Але про себе подумав: «У мене теж не все гаразд. Та й, врешті решт, усе вирішує добре підібрана команда, а над цією командою хтось має бути свій. І таким «своїм» стане Миронович».