Дари пігмеїв

XXVI

Мандрівка до Конго відбулася через вісім днів. Миронович того вечора повернувся від президента у гарному настрої.

— Папа схвалив нашу ідею, — обійнявши Роксану, щасливо посміхався Вітольд.

— Твою ідею, — вона звично припала до його плеча. — Не забувай, твою...

— Так, уже мою. Я йому так і сказав — у мене народилася ідея... Я б випив кави. Бажано з вершками і горішками...

— І більше нічого?

— Нічого. Я ситий.

— Любий, я не про це. А на друге? Ти забув про друге?!

— Спочатку кава, поговоримо, а тоді вже — кохання. — Мироно­вич, сівши до столу, скинув ногами один за одним черевики і жбурнув їх, мов футбольні м’ячі, у куток. — З мене вийшов би непоганий футбольний нападник.

— Краще ти стань моїм нападником. Я завжди стоятиму на воротах, а ти забиватимеш. У своє задоволення. І в моє — також.

— Роксано, не жартуй. Я хочу пити...

— Даю, любий, даю. Так тобі ніхто не давав... У якій же ви резиденції обговорювали твій план? — вона поставила перед ним його улюблену чашку і окремо подала вершки, солоні індійські горішки.

— Улітку Папа полюбляє Кончу-Заспу, Форос. Узимку — Залісся... — Вітольд намагався розкрити вершки в поліетиленовій упаковці, узяв за язичка, потягнув і білий струмінь вилився йому прямо на штани. — Чорт забирай! Ще й у такому місці.

— Нічого, любий. Ми зараз вилижемо. Чого не зробиш для коханого? Костюм буде, мов після китайської хімчистки. Скидай штани, — Роксана сміялася.

Він глянув на свої ноги, вкриті світлими волосинками і сховав під скатерку стола.

— Зараз я подам тобі спортивний костюм, — вона побігла до сусідньої кімнати. Він одягався, вона дивилася на нього. — То в якій резиденції ви сьогодні побували? Біля синього-синього моря чи в зелених-зелених Карпатах? Ти так і не відповів.

— Літали до Прикарпаття...

— З дівчатами чи молодицями?.. Тільки чесно... Ти ж знаєш, я не ревную...

— Папа взяв одну куртизанку, як він любить висловлюватися.

— А для тебе замовив японську гейшу? Ти ж любиш інтелектуалок і з неодмінним атрибутом на носі — окулярами, — вона явно натякнула на Альбіну. Принаймні, так подумав Миронович і ледь не спалахнув від гніву...

— Ані інтелектуалок, ані гейш, — сердито кинув об підлогу фразою.

— Ми після кави пересвідчимося, любий... Чи там ще щось залишилося для нас... Я вся палаю, не можу дочекатися, коли ж ти нарешті, вип’єш, свою каву і... розповідатимеш.

— Я сказав, — Миронович припав до чашечки. — Папа схвалив нашу ідею. Навіть більше — спочатку був у захваті. А потім похопився, згадав убитого журналіста і ледь не поліз під диван. А що, коли і цього разу записують?.. Вийшли надвір, пішли попід смереками. Оглядали нашу віллу.

— Як там наше озеро? — пожвавішала Роксана.

— Краще не буває. Воду випустили. Тепер взялися за дно... Електрики монтують освітлення.

— Я заплющу очі, любий, — Роксана впала на коліна і припала до ніг Мироновича. — Я собі уявляю, любий, тиху українську ніч, над головою — голубе небо. Навкруги — зелені смереки і гори. Під ногами — темне, аж синє озеро. У ньому купаються зорі і я, любий. Гола, як матір Божа. А з-під води — світло. Ніби від самого бога Нептуна. Він висвітлює тіло своєї рабині і так хоче, так хоче... Але його високий сан цього йому не дозволяє. А вздовж берега прогулюється сам Пан — бог над усіма богами і над рабинею Нептуна... Пан — усіх навколишніх лісів і вод... Сам Пан Миронович. Єдиний володар цієї землі і єдиної на цій грішній землі пречудової нічної феї...

— Папа проти смертельного отруєння кандидата, — відволік Роксану від її мрійливих монологів Миронович. — Сказав, якщо пігмеї можуть спотворити обличчя — він не заперечуватиме і тільки. Електорат хоче бачити людину, а не потвору.

— Ми йому зробимо таке обличчя, що мама рідна не впізнає свого красунчика. Обличчя сатани. На це ліліпути мастаки...

... Літак до Браззавіля летів понад десять годин. На летовищі Роксану зустріли посол з дружиною. Останній дуже хотілося побачити Роксану. Вона вже її знала з телепередач, а ось під час офіційних раутів зустрічати не доводилося. Ася (так амбасадор звертався до своєї дружини) й сама належала до красунь. Висока, струнка, гарне овальне обличчя, невеличкий прямий носик, надзвичайно мила посмішка і дивовижно гарна хода. Класичний профіль Асі викликав у Роксани асоціації з римськими монетами. Такий профіль карбували на срібних і золотих монетах римляни, а на стінах пірамід — єгиптяни. Хоч бери і в наш монетний двір — репродукція королеви. Репродукція краси. Одягнена Ася скромно. Легенька прозора сукня кольору «банан», черевички з середнім каблучком і надзвичайно оригінальний капелюшок, який так пасував до її гарненького личка. Роксана на деяку мить замилувалася Анастасією, таке було її повне ім’я, а не Настя, як спочатку гадала Роксана. Захопившись жіночою вродою Асі, аж за кавою в амбасаді Роксана згадала, що офіційно і за рангом красунею номер один є вона і тому, так само мило посміхаючись, запитала:

— І як ми тут у субтропіках поживаємо?

— Догризають москіти, — відповіла Ася. — У тіні ні сидіти, ні лежати. А на сонці спекота... Кондиціонери... Тільки вони нас рятують і від москітів, і від спеки.

— А мухи цеце? — грайливо схилила голівку Роксана.

— У Браззавілі випадків з укусами мух цеце не зафіксовано, — відповів за Асю посол, хоча запитання Роксана адресувала саме їй. — От у джунглях. О, там... стережіться...

— Натяк зрозуміла, — засміялася Роксана. — І все ж таки ми поїдемо.

— Яка у вас тема? — перейшов на офіційну ноту посол Мощик.

— Традиції, звичаї, мова пігмеїв. Через призму погляду на своє плем’я вождя кіконго...

— Кіконго — це не плем’я, — не зовсім дипломатично перебив її Мощик. — Кіконго — це мова пігмеїв. Вона належить до групи нігеро-конголезьких мов. Вони розпадаються на кілька підсімей-манде мови: гур мови, ква мови... Якщо я не помиляюсь, — демонстрував перед Роксаною свої енциклопедичні знання пан Мощик, — мова наших пігмеїв, тобто місцевих ліліпутів чи карликів, належить до групи бенуа. Яка в свою чергу ділиться на — камбарі, катаб, біром, джукун, ібібі, тів, буте та інші. А втім, навіщо це я вам розповідаю? Ваш перекладач Георгій Драгоман це знає краще за мене, коли володіє такою рідкісною мовою...

— Гм... Ви мені, пане Мощику, прочитали цілу лекцію з філології, — відкопилила нижню губу Роксана. — А мене, очевидно, моя слабенька французька мова підвела... Не так, очевидно, я французький довідник зрозуміла, — виправдовувалася Роксана, що, несподівано для себе, замість того, щоб показати свої глибокі знання, схопила перед амбасадором облизня. — Пігмеї абсолютно відсталі? Чи не так? Мабуть, ще й досі живуть в епосі мезозойської ери?

— Я б так не сказав, — похитав головою Мощик. — Переважна більшість пігмеїв має традиційне віросповідання, частина з них — християни. Пігмеї жваво цікавляться потойбічним життям і побутом... Так вони часто називають наші цивілізовані країни. Нещодавно пігмеї випустили навіть диск зі своїми піснями і народними мелодіями... Диск, коли я не помиляюсь, надійшов вже до Європи. Зокрема, до Франції, Бельгії. Вам не треба казати, що Конго — це колишня колонія Бельгії. Мова державна тут французька, гроші, як ви переконалися, — африканські франки...

— Цікаво. Бачу, вже й пігмеї від моди не відстають, хоч і досі ходять голі.

— Не зовсім... З підв’язками, — посміхнувся Мощик. — А деякі жінки вже й модниці. У їхньому розумінні, звичайно. Цивілізація наступає все більше й більше не лише на них, а й на джунглі — ці вічновологі і вічнолистопаднозелені ліси. Вони, до слова сказати, в цьому передбачають кінець світу. Вважають, що коли загинуть вічнозелені джунглі, загине весь світ. Цікаво, що мають щодо цього прислів’я, схоже на наше «не ламай гілку, на якій сидиш»... У них — «не зрізай дерева, під яким твій світ». Чи не правда, щось схоже?

— Так, — погодилася Роксана. — Ми, мабуть, підемо спати. Завтра вранці, як ви сказали, — вона поглянула на білявого, добре збитого, ще зовсім молодого посла молодої держави. — У вічнозелені і вічнолистопадові ліси...

— І вічновологі, — уточнив Мощик, цілуючи руку Роксані. Ася для прощання простягла гості руку і собі. Рука її була тонкою, елегантною і, якщо можна так висловитися, вишуканою. — Рада з вами познайомитися, Роксано, — м’яко мовила Ася. — Я так багато гарного чула про вас.

— Дякую, — посміхнулась Роксана, потискуючи руку Асі. Тоді глянула у великі зеленуваті очі дружини посла, подумала: «Хитра дипломатична лисичка на тоненьких струнких ніжках з пухнастим хвостиком і лисячою ходою».

Рано-вранці до джунглів виїжджали джипом. Тільки тут Роксана зрозуміла, що вона припустилася кричущої помилки, взявши перекладача з французької і кіконго аж з Києва. Отже, він з перших слів зрозуміє, з якою метою вона сюди приїхала. Чого вона від пігмеїв хоче. Не вбивати ж після інтерв’ю Жору-перекладача — цього веселого чорнявого парубка, який за вивченням мов забув у своїх тридцять років і про одруження. «Що ж, — подумала вона, — зробимо розвідку боєм. Спочатку поговоримо взагалі з пігмеями. А там зорієнтуємось. Після цього попросимо Мощика дати іншого тлумача рідкісної мови... Як він казав — бенуа, камбалі, джукун чи джа кун. Мовляв, потрібні лінгвістичні нюанси і відтінки. А цьому Жорі це не під силу. А може, його й справді отруїти? Для експерименту».

— Га? — вимовила вона вголос, не спускаючи очей з твердого чорного аж лискучого чуба Жори Драгомана.

— Не зрозумів, — глянув Жора на Роксану.

— А я щось сказала?

— Ви сказали — «га?» І якось загадково на мене подивились.

— Справді? Це вже перевтома... А може... — посміхнулася Роксана. — Ні, таки це правда — я весь час думаю про вас, Жоро. Просто млію і мрію, не спускаючи з вас очей...

Про себе ж вона міркувала: «Знала б я кілька речень на цій кіконго, точно попросила б вождя, аби він цього київського Жору не на смерть, а десь на тиждень отруїв. Кажуть, пігмеї все можуть... А ще краще, щоб без скандалу — приспав... Хоча б днів на три... Я б тоді взяла конголезця — перекладача з гуру чи з бонжуру. Вже й забула, як ті мови у них називаються». З Жори вона не спускала очей.

— Чого ви на мене весь час дивитеся?..

— Закохалася у вас, Жоро. Ви ж знаєте журналісток у відрядженні. Це ж люди двох давніх професій. Їм варто тільки побачити такого чорнявого, чубатого, як ви, і вже їхнє серце — у вашій грудній клітці. Точніше, у вашому лівому шлуночку. Звідси й вислів — піти наліво... Ви ж знаєте, серце має два шлуночки — лівий і правий. Лівий — той для жінок. Правий — для чоловіків. Тому й моє серце тепер не на місці, а у вашому лівому шлуночку. Це з усіма журналістками так. Повірте мені, Жоро. І це з ними відбувається, де б вони не були: чи в субтропіках, чи на півночі... А їсти хочеться завжди... Отак у нашій двічі давній професії...

— Не наговорюйте на себе. Ви не така, — мовив парубок Потім якусь хвильку помовчав і після цього додав: — Я ще не займаний... І взагалі я дівчат не люблю...

— Навіть таких вродливих, як я, Жоро?

— Навіть таких, і ніяких. Мені все одно. Я з ними не кохаюсь, — Драгоман раптом почервонів і відвернувся...

— Жоро! — не вгавала Роксана. — Це мене ще більше зацікави­ло, а заодно й заінтригувало. Я вже остаточно у вас закохалася... Невже я гірша за того конголезького кучерявого хлопчика? — показала вона на водія-конголезця, який виявив бажання за певну плату вирушити з ними в експедицію, як висловився він, і довезти їх живими до пігмеїв.

— Ви не гірша, але я жінок... уже сказав... не люблю, і з ними справи не маю.

— Але він же чорний, а не... — Роксана дипломатично стрималася, щоб вголос підкреслено не додати — «а не голубий».

— Я вже все сказав... І ми більше на цю тему не розмовляємо, — підсумував він.

— Згода, Жоро... Але це ж цікаво... А раптом я стану першою жінкою... Ну, звичайно, після вашої мами. Ми кинемо усі наявні у нас сили... Підключимо резерв головного командування ставки, Жоро, — сіла на свого коника Роксана. — Ворог не витримає натиску і здасться без бою і довгого опору. Не здасться — ми його візьмемо в кільце, тобто в полон і там він уже не викрутиться...

Драгоман не спускав з неї очей. Він налився кров’ю і дивився мов розлючений бик на тореадора. Роксана зрозуміла, що бовкнула зайве. Зараз відбудеться психологічний вибух. Жили на шиї у Жори Драгомана запульсували і зробилися із голубих синіми.

— Все, Жоро, все, — підняла вона праву руку, як стоп-сигнал. — Все. Я мовчу, як конголезька піранья... Я хотіла, як краще, а вийшло, як завжди... Як у наших політиків...

— Піраньї в Африці не водяться, — випалив Жора.

— Невже? — вдала, що здивувалася, Роксана. — А де, Жоржику?

— У Південній Америці. І Жоржиком ви мене теж не називайте. Так мене тільки в школі дражнили — Жоржик-коржик. Мені, слава Богу, тридцять років. Незабаром буде, — додав він...

— Ніколи б вам не дала...

— А я вас і не прошу... Мені воно ні до чого...

Роксана аж спалахнула. Таке вона на свою адресу почула вперше в житті. Але ускладнювати ситуацію не стала, затамувавши в собі злість і ненависть до звихненого у своїх сексуальних уподобаннях парубка. «Хай би краще такі не плодились і світ не паскудили!» — вона піднялася, не глянувши на Жору, вийшла геть, аби з ним навіть не сидіти поруч...