Дари пігмеїв

ЕПІЛОГ

... Літак приземлився на одному з островів Карибського моря. Гарна дама в капелюшку з крапчастою вуаллю зійшла з трапа. Пасажири, що йшли позаду неї, мимохідь дивилися на її стрункі ноги, щедро прикрашені золотим плетивом оригінальних босоніжок під короткою шовковою спідничкою золотого кольору.

— Оксана Корнієнко? — запитав засмаглий вродливий молодик пасажирку з пухкенькими вустами, що контрастно виривалися з-під вуалі, притягуючи погляд очей засмаглого юнака.

— Так, милий, — кинулася вона йому в обійми. — Ми домоглися свого. Тоді ми у прізвищі скорочувалися, тепер — видовжуємось. А в імені, як бачиш, навпаки. — Ти що, одразу мене впізнав?

— За вуалю нічого не видно, — скаламбурив, сміючись, Корнієнко.

Вона підстрибнула на місці, повисла йому на шиї і на вухо прошепотіла:

— Я хочу... Я хочу все життя... З тобою... Під вічнозеленими пальмами, милий. О, які ми великі... Резерв головного командування тут ні до чого. Міцність оборони прорвемо і своїми силами...

Вони сіли в білий спортивний кабріолет марки «Мерседес-500» і покотили назустріч синім океанським хвилям, золотавому піску Атлантики поміж високими зеленими пальмами з лускоподібними стовбурами аж туди, за далекий блакитний горизонт. Загадковий горизонт своєї невідомості...