Дари пігмеїв

X

Роксана вийшла з душової наче зі сторінок «Плейбоя». В прозоро-світлому пеньюарі «Хамелеон», що переливався кольорами веселки залежно від відтінку підлоги, стін, дзеркал і рожевого балдахіну над ліжком, з якого вільно міг злетіти двомісний літак, вона наблизилась до нього. Вітольд спостерігав за нею і думав: «Вродлива ж достобіса. І як вона тільки на мою голову звалилася? Я й незчувся, коли і як це трапилося. Тепер прощай Міло Бездух як коханка і живи й працюй як секретарка Мироновича».

Вона, підтримуючи обома руками свої оголені круглі груди середньої величини і посміхаючись, підняла над Вітольдом прозорий балдахін, який автоматично, як двері в гаражі, плавно поповз угору над ліжком, що вони його прозвали жартома «аеродромом».

— Іду на посадку, — повідомила вона і пішла навколо ліжка на друге коло.

«Сучка. Справжня сучка, — обзивав її про себе Вітольд, не спускаючи з її гарного пружного ставного і такого витонченого тіла погляду своїх сірих очей. — Як ти ввірвалася в моє...» — він хотів додати «тихе життя», а тоді згадав Альбіну, яка по-професорськи постійно його, провінціала, відшліфовувала, вчила як школяра-неука світським манерам і одягу від «кутюр», замовк і в душі.

Альбіна дивилася на подружнє життя тільки зі своєї точки зору і, може, саме цей сімейний тоталітаризм давав їй підстави перетворювати шлюб у справжнє пекло. Він постійно перегрівався в ньому і вірив, що колись від того розпікання лусне його триклятий ошийник і він вирветься на волю.

От нарешті і перекусив Альбінин ланцюг, але, здається, потрапив на інший, — сказав він сам собі. — Тепер поглянь на цю телезірку, на її світські манери і... фокуси. Ти хотів мати телебачення у себе дома? Маєш.

— Йдемо на третє коло, — повідомила грайливо Роксана. — Як там наш маленький Вітольдик? — вона нахилилася над Мироновичем, легенько торкнулася, самим тільки нігтиком, тим самим, що його після паризько-манікюрної операції наклали їй на пальчик, і пестливо, склавши знову за звичкою товстенькі губи трубочкою, промуркотіла: — Мій ще малесенький. Ти тепер не боїшся ні яскравої помади, ні французьких парфумів. Ти вільний, як голий від безгрошів’я рухівець. Та тобі й гроші не потрібні. Тобі потрібна ласка, пестощі, моя безсловесна любов у хвилини найбільшої радості нашої зустрічі з тобою...

— Досить уже, — з нетерпінням промовив Вітольд.

— Блокбастер «Любов до гроба» тільки починається. Чи не так, мій маленький? — Вона непомітно для Вітольда увімкнула приховані відеокамери і, звертаючись до маленького, промуркотіла: — Правильно, мій миленький. Ми зараз з тобою влаштуємо таке порнокіно, що Альбіна Ерастівна як побачить, то кінчатиме з нами заочно. На кожному вечірньому і денному відділенні. Де вона там читає лекції з естетики і естетичного виховання...

— Не чіпай Альбіну. Ти вже свого домоглася. Що ти від неї ще хочеш?

— А ми її досі кохаємо?

— Ми прожили з нею майже десять років.

— У в’язниці це рік за два, — Роксана упала прямо на його груди. — Рік за два, любий, — муркотіла вона йому на вухо.

— Я поважаю цю жінку.

— Але ти її ще й досі, відчуваю, кохаєш. За що — відкрий молодій дружині секрету. Я в тому її наслідуватиму і, може, стану її найкращою ученицею. Ми вже не йдемо на четверте, передостаннє, коло. Ми вже лежимо, любий, і піднімаємо в бій передову лінію. Сміливіше, мій маленький, — вона не вгамовувалася. — Ми уже ростемо. Не по днях, а по хвилинах. Як у найкращій казці нашого життя. Зараз ти потрапиш у свою казкову мрію. Жаль, що ти, мій непокірний, такий мовчазний. Не можеш мені сказати ані слова, ані компліменту, ані того, як тобі подобається і як я йду на свій ризик без порад і консультацій кращих педагогів і юристів республіки. Без їхніх побажань і настанов, мій ще малесенький. А це ж так важко — втрачати розум і енергію, думаючи, а як ти саме хочеш. Живеш наосліп. Як триденне кошенятко...

«Ти ніколи не навчишся того, що вміла Альбіна», — дивився на неї тверезими очима Миронович.

— Нарешті ми стали дорослими і виросли, — пестливо-урочисто повідомила вона. — Йдемо на посадку. Тримайся, мій маленький. Вітольде, прив’яжи ремені безпеки і — ноу смокінг...

Сьогодні він міг дозволити порозважатися з нею і серед білого дня. Папа відлетів до Криму в короткочасну, як завжди, відпустку і на чергову випивку з друзями, яка в пресі називалася — безкраваточною зустріччю. Численні заступники Мироновича з різних суспільно-громадсько-політичних галузей, очевидно, у його відсутність також не дуже перенапружувалися, скидаючи найбільшу вагу на плечі начальників управлінь, а ті, в свою чергу, — на інструкторів, виконавців, які, не піднімаючи голови, наживали собі далекозорість, геморой і далеко не офіцерську виправку на старість.

Дні для Вітольда, як і для Папи, і його найближчого оточення — олігархів і нових українців — наближалися тривожні. Те, що було досягнуто, нароблено, накопичено і безцеремонно накрадено за останні чотири роки, могло в якийсь історичний момент перетворитися в попіл небуття і розвіятися. Нові претенденти на посаду Папи у своїх передвиборних програмах погрожували таким, як Вітольд Миронович, допомогти поміняти їхні імпортні вілли й котеджі на полуденних берегах Франції, Португалії, Флориди, Багамських островах і, безперечно, в Україні у колишніх плавнях Дніпра, на звичайні вітчизняні тюрми і зони ще сталінського зразка. Потрібно було щось робити. І Миронович це відчував, як вовк, як вожак зграї, та й інтуїція його ніколи, на відміну від жінок, не зраджувала. Вона постійно йому нашіптувала і підказувала: «Щось роби! Бо краху не минути».

Фугою Баха настирливо заграв стільниковий телефон. Вітольд не хотів навіть брати у руки апарат — це маленьке диво XX століття — і дивитися, яким іменем світиться його екран. Виснаженому і задоволеному, хотілося трохи спати і... добряче попоїсти. Але зморені ноги лежали поверх шовкових покривал і їхній піт делікатно, впівоберта розганяв вентилятор, водночас зі свіжістю дарував пахощі прерій і тихої музики моря. Вітольд засинав.

Мобілка, як щось живе і непокірне, знову застрибала на тумбочці і не давала йому можливості закрити повіки, що наливалися найважчим металом з таблиці Менделєєва. Вітольд простягнув руку, глянув на дисплей. Телефонував Шор. Він не міг не відгукнутися на дзвінок Еда. Адже той не так часто його турбував. Тільки в рідкісних і вкрай необхідних випадках. Як було домовлено.

«Щось важливе трапилося. Цей пронирливий Шор, який володів усіма інформаціями світу, знову-таки щось пронюхав. Не міг не про нюхати. В іншому б випадку не піднімав би його з ліжка».

— Ти розважався з новою пасією? — зареготав прямо у вухо Шор.

— Я спав. А ти мене розбудив, — незадоволено відповів Миронович.

— Не бреши хоч мені. Твоя телезірка щойно виповзла з гаража на голубій мрії — дамському «мерсі» і повідомила мені, що вона поспішає. У неї — аудієнція. До речі, вона мала щасливий, усміхнений вигляд і шепнула мені на вухо, що ніколи не думала, що так легко може знайти собі нового чоловіка.

— Так і сказала? — Вітольд аж зіскочив з «домашнього аеродрому».

— Ну, не зовсім так. Додала — такого гарного, такого поважного і такого високого... В смислі — не за зростом.

— Ти мені телефонуєш, щоб тільки це сказати?

— Я тобі телефоную, щоб сказати, Тольде, є важливіші справи, ніж спання з черговою красунею. Справи юридичні, на яких неоново-рекламним роликом висвітлюються цифри у двадцять відсотків із суми у сто вісімдесят мільйонів, а ти цю справу можеш проспати...

— Яка, яка сума? — Миронович сперся на лікоть.

— Сто вісімдесят мільйонів.

— І ти із-за такої суми мене будиш серед білого дня? Після такої небаченої втоми. Я вже як вичавлений лимон. Ти хоч розумієш це? З мене щойно ледь не зробили м’ясний фреш.

— Ти хотів сказати — фарш.

— Я хотів сказати — фреш, Еде. Чи не ти мене вчив імпортним назвам в українських ресторанних меню?

— Пардон, Тольде... Зараз йдеться не про які-небудь два твоїх мільйони...

— Ти натякаєш на пресу? На мою податкову декларацію? Я чесно заплатив два мільйони...

— Гривень, — нагадав Ед. — А я тобі, за твоєю допомогою, обіцяю тридцять шість мільйонів долярів, як гуцули кажуть.

— Мені? — перепитав Миронович. — Мені не почулося?

— Нам, Тольде... Ти що, ще досі спиш? Ти мене не розумієш? Це не ми винні, а нам будуть винні, якщо операція «Шор і Миронович» вигорить!.. Виповзай.

— Виповзаю, — Миронович уже натягував на себе штани. — А може, ти зайдеш, поп’ємо кави і все спокійно обміркуємо?

— Ні, Тольде. У тебе там не тільки відеокамери, а й, мабуть, апаратура імені майора Мельниченка. Ні і ні, Тольде. Вивалюйся з ліжка і — прямо сюди. Я — в тебе під ворітьми...

Миронович нашвидкуруч все-таки випив гарячої кави-кавусіньки, як завжди муркотіла йому Роксана. Цього разу без традиційних і улюблених Мироновичем вершків — для бадьорості духу. Він заочно подвійно подякував Роксані — за насолоду і за догадливість, і побіг сходами униз.

Біля чорних ажурних воріт з майстерні «Художня ковка», не поспішаючи, прогулювався довготелесий Ед. Він спочатку заліз у кабіну свого нового «Лексуса», завів і двічі об’їхав навколо Мироновича. Вітольд відчув, що в Шора щось-таки добряче вигоряє, якщо в нього такий піднесено-святковий настрій. Затримка за дрібницею — необхідне втручання держсекретаря в цю справу. Можливо, один лише дзвіночок генеральному прокурору. Можливо, комусь з міністрів або фіскальних органів. За цим питань не буде. Чого не зробиш заради тридцяти шести свіжих лимонів. Він юридично-фіскальні війни вів не з одним партнером, а одразу з кількома, як гросмейстер у грі в шахи — один проти кількох, і вигравав. Обеззброєні, якщо не сказати оголені до трусиків адвокати супротивника тільки за голови хапалися і вдавалися після цього не до кримінальних чи цивільних кодексів, а до моралі й совісті, запитували — чи вона колись ночувала, хоча б випадково, у компанії «Шор і Миронович»?

Спочатку з кабіни темно-зеленого «Лексуса» витяглася у трьох місцях побита лисинами маленька Шорова голова, тоді — та сама довга шия, яка посилала ту голову у постійну розвідку за актуальною інформацією, а вже потім — і сам Шор.

— Я тебе вітаю з новим «Лексусом»! — нахилив трохи набік голову Миронович, ніби вивчаючи протектори чи молдінги авто. — Ти, бачу, їх міняєш, як моя Роксана французькі наклейки на нігтиках.

— Твоя Роксана? — ще довше витягнув з кабіни голову Шор.

— Уяви собі!

— З якого це дня?

— З сьогоднішнього.

— Гаразд. Мене зараз цікавить інша проблема, — Шор прямо з кабіни потис руку Мироновичу. — Привіт!

— Що за тривога? Що за поспішність? Що за мільйони? — замість відповіді на «привіт» запитав Миронович.

— У Папи день народження!!! — доповів Шор.

— Це ж через місяць?! — випустив Вітольд Шорову руку, яка уже спітніла і ставала бридкою.

— Так, але нам ще треба злітати за «Принцесою» в Італію, в Мілан.

— У Мілан? Хіба що на Шевченка подивитися?

— Ти ж не болільник?

— Разом з Папою? Так я й так з ним неодмінно їжджу. Відповідно протоколу. Але до чого тут день його народження?

— Я тебе не впізнаю. Такий завжди передбачливий. Такий стриманий. Умієш усіх і вся вислуховувати. А з приятелем — запитання попереду відповідей. Невже телезірка своїми софітами запаморочила розум?

— Кінчай. Говори конкретно.

— Я й кажу. Ти тільки слухай. «Газотрейдер» Валяй подав ідею...

Шор глянув на Вітольда.

— Ну!

—... Купити Папі «Принцесу» на день народження.

— Живу? — розсміявся Миронович.

— Яхту. Класу «Принцес».

— Але яхта, пристойна яхта, коштує не два мільйони.

— Люблю здогадливих людей, — іронізував Шор. — Ми вскладчину. П’ять чоловік. З чоловічого носа — по лимону. З нас двох — два...

— А де ж наш прибуток? Де ж в цьому наші відсотки? — розчаровано мовив Вітольд.

— А політичні дивіденди? Вони часто важать більше, ніж тверда валюта. Чи мені це тобі говорити?!

— Гаразд. Згоден. А хто ці «ми»?

— Валяй, Базаров, Вовко, Супкіс, Миронович і твій покірний слуга, — відрапортував Шор.

— А при чому тут ти?

— Проблема є?

— У нас тепер весь час проблеми будуть, — відповів Миронович. — А про себе подумав: «Ось прийде цей, що кричить перед електоратом «Бандитам і злодіям — тюрми» і всім нам джунглі Ямайки не допоможуть. Інтерпол і на Сейшельських островах знайде.

«А краще сказати, — скаламбурив подумки Вітольд, — на архіпелагах знайде і в архіпелаг "Гулаг" запроторить. Прощай "Майбах", пеньюар "Хамелеон", накладні нігтики від "кутюр" і балдахін над ліжком у стилі Людовіка XV».

— Чого мовчиш? — пробудив Вітольда від роздумів Шор.

— Роздумую. А чи варто? Термін закінчується, деякі щури вже біжать з корабля...

— А тут нічого роздумувати. Треба їхати і оформляти яхту.

— Але в чому проблема? Ти щось не договорюєш?!

— Проблема в тому, що яхта продана. Вона робилась під замовлен­ня якомусь мільярдеру з Канади. А наступна зійде зі стапелів тільки після дня народження Папи. Нам потрібно купити за будь-яку ціну саме цю. І місія покладена на мене, Тольде. Але я з проблемою сам не впораюся. Я хочу поїхати з тобою. Ти — як посланець президента.

— Коли?

— На вчора.

— А де ж ти раніше був?

— Ти краще запитай, де раніше були вони — Валяй і Вовко?! Тільки сьогодні вийшли на мене. А в тебе — кохання з першого погляду. Не міг же я тобі перебивати насолоди, поки з гаража не виїде блакитноокий «мерс» з кароокою красунею за кермом, — виліз з автомобіля Шор.

— Роксана захоче поїхати з нами, — мовив Миронович після деякої паузи.

— Ще чого?

— У неї програма. «Аудієнція». Вона вже давно планувала поїздку до Венеції і Генуї. Знайти останнього дожа і взяти в нього інтерв’ю...

— А інтерв’ю в останнього предка Боттічеллі вона не хоче там узяти? У нас часу обмаль, Тольде. На носі — передвиборна кампанія. Розумні люди забезпечують собі тили. На архіпелазі Бікіні будують хатинки.

— У мільйони доларів, Ед.

— Не будемо прибіднюватися, Тольде. Нам ці вибори — кров з носа — теж потрібно виграти. Ти ж не полетиш зі своєю красунею у Норільськ? І боюсь, вона ніколи не стане тобі подругою Волконською декабриста Муравйова-Апостола, чи кого там не стратили?!

— Гаразд. Не будемо збиватися з курсу. Я лимон даю. Ти знаєш, де його взяти. Але в Мілан не поїду. Під яким приводом?

— Зустрітися з Шевченком.

— Для чого? — не зрозумів Вітольд.

— Для Папи. Скажеш Папі, що нам у передвиборну команду потрібно набирати найпопулярніших людей країни. Його майбутній суперник — кандидат у президенти — вже це розпочав. Притяг до себе братів Кличків...

— Є резон, — погодився Миронович. — Може, не стовбичитимемо тут? Давай кудись поїдемо, перекусимо.

— Ноу проблем, Тольде. Шор до твоїх послуг.

Ед належав до гурманів і знав усі до єдиного ресторани Києва і навіть — їхні меню назубок. Коли він смакував назвами ресторанних страв, у стороннього, який вперше слухав Шора, складалося враження, що перед ним — ресторанний дилер. — «Діас», «Маріо», «Клеопатра», «Грандотель», «Робін Гуд», «Рашель», «Маркіз», «Атлант», «Болеро», «Липський особняк», «Арізона», «Гостинний двір», «Царське село», «Дежавю»...

— Досить, Еде. Я після важкої праці їсти хочу. Давай, що по ближче і де краща кухня.

— «Підкова», «Сюрпрайс»? Ну, по-нашому «Сюрприз».

— Давай у «Сюрприз»...