Дари пігмеїв

XII

Того ж дня увечері в Мироновича зібралися усі названі Шором учасники складчини. Новонароджені українські олігархи в дім Мироновича прийшли не з порожніми руками. Один приніс паюсну ікру, другий — коньяк «Хенессі», а третій — просто чисту альпійську воду з альпійських гір. Роксану засипали квітами. Вона почувала себе справжньою господинею дому, безперестанно сміялася і тривіально жартувала. Її, як вона гадала, оригінальні жарти і дотепи після перших двох чарок коньяку зводилися до того, що вона, обіймаючи за плечі Супкіса і Вітольда, питала:

— Хто ця Міша? — називаючи його та інших у жіночому роді. Тоді опиралася на Базарова, цілувала його у чисто виголену бліду чиновницьку щоку і зверталася так само до Мироновича: — А хто ця Коля?

— Роксано, сядь. Я тебе прошу.

— Не зараз і не при них. Мене не треба довго просити, я дам... Не хвилюйся — я дам... і коньяку, і лимончика у липовому меду. Все буде. А тепер я хочу познайомитися — хто ця Вася?..

— «Газотрейдер» Вася Валяй, — відповів він.

— У такому випадку — два поцілунки. — Вона перейшла до Вовка: — А хто ця Льоха?

— Меценат, серденько, — посміхнувся Вовко. — Тобі це знадобиться.

— Не кажіть, кума, — обвила руками шию Вовка Роксана. — Сама люблю воєнних...

Сиділи недовго. Роксана, помітив Вітольд, дещо дратувала гостей. Відривала їх від серйозної розмови і поводилась так, ніби грала перед ними стовідсоткову повію. Тоді втихомирилась і щезла в умебльованій під старовину кухні Мироновича. Шор захотів кави.

— Гарсон, — гукнув він Роксані. — Досить недоливати. Неси вже, скільки є...

Паруючу каву Роксана винесла у білому фартушку, чорних панчохах з рожевими підв’язками і оголеним... задом. Всіх присутніх це шокувало. Ніхто не звернув уваги на незвичайної краси срібний кавник на срібній таці зі сріблясто інкрустованими чашечками оригінальної форми.

— Вчора привезла з Парижа. Кавник і моду. Молоді француженки сьогодні каву гостям подають саме так. Все, як у нашій телегазеті — «Говорить і показує»!!! — посміхалася мило Роксана.

Першим оговтався Едуард Шор.

— Тоді мені каву задом наперед.

— Нема проблем, як кажете ви, Шоре. Тисячу «ує» на срібну тацю і перед вашими чорними оливковими очима — святкове обличчя дами...

На таку пропозицію спочатку відгукнувся Вовко. Валяй не залишився пасти у цьому домі задніх. Міша Супкіс витягував з кишені купюри наосліп, і, судячи з його виразу і нервового руху, щось його непокоїло.

— Міша, — зупинилась Роксана перед Супкісом. — В іншому домі Києва, у присутності таких поважних державних мужів, зад телезірки за нещасну тисячу «ує» ви ніколи не побачите. — Супкіс кинув суму на тацю і тільки тепер помітив, що перебрав. Рука автоматично потяглася до зайвої купюри вартістю у сто доларів, Роксана його легенько вдарила двома пальчиками по руці і посміхнулась:

— Суддя здачі не дає, — вона повернулась лицем до Базарова і поцікавилась: — А ви, мосьє?!

— Я в такі ігри не граю, — відповів холодно, по-чиновницьки Базаров.

— Ми позбавлені почуття гумору? — Роксана піднесла чашечку кави. Базаров простяг руку. — Ну, мсьє. Чашечка кави у башті Нотр-Дам дві тисячі «ує». Сімдесят п’ять відсотків тільки коштує вид на майдан перед собором Паризької Богоматері. Невже ви гадаєте, що «святкове обличчя» дружини Вітольда Мироновича коштує менше?

— Мені тут робити нічого, — піднявся зі свого місця Базаров. — Я гадав... ми... зібралися, — гість нервував і в нього трусилися руки, — в сімейній обстановці... аби... обговорити... серйозну проб... лему... На нас чекає... страшить... невідоме завтра... І такий гумор...

Миронович підвівся і, обійнявши за плечі Базарова, червоного, як варений рак, почав вибачатись. Роксана поставила біля Шора тацю з кавою, тоді відійшла кілька кроків назад і відтягла від своїх гарних стегон штанці кольору тіла.

— Сюрприз! — посміхнулась вона. — Новинки паризьких салонів мод. Трусики-невидимка. Пардон, — і щезла у спальні. Через хвилинку вона вибігла і, звертаючись до усіх, цілком серйозно спробувала запевнити присутніх, що вона днями з Парижа і там серед молодих грошовитих французів пішла така мода. Друзі збираються у себе вдома і господарка дому, звісно, якщо вона молода і вродлива, може дозволити собі таку фривольність і ніхто за це її не осуджує.

Гроші заберіть назад. Це був тільки жарт. Власне, експеримент... Претензія на дотеп... Я б не хотіла аби ви, друзі Вітольда, сприйняли мене за легковажне дівчисько, в якого замість голови тільки те місце, яке я щойно, ще раз вибачте, перед вами продемонструвала через паризьку невидимку. Огріхи молодості. Купила в Парижі. У центрі Жоржа Помпіду. Для вас, Шоре, — вона нахилилась до Еда, іронічно посміхаючись. — Як людини, яка має знати все, такі трусики продаються і в королівському палаці Фонтенбло. Але туди їхати майже годину з Ліонського вокзалу. Для рідної Ади можете придбати їх за півціни проти собору Сакре-Кер і з невидимкою в руках перед ввічливою гостинною паризькою публікою можете прокататися й на фунікулері, — вона взяла по­чергово купки купюр і з серйозним виразом обличчя повернула їхнім власникам. Усі при цьому звернули увагу на її гарні жіночі пальчики. Вітольд — також, а про себе подумав: «Хай би вона краще їх показувала»...

— Тольде, — повернулася вона до Мироновича. — І ти мене вибач. Це все коньяк і... розбещений Париж. Вплив загниваючого Заходу. А ви працюйте. Я вам не заважатиму. Я помчала на студію, — вона поцілувала Вітольда і той зрозумів, що перед ним зовсім не та жінка, яка кілька хвилин тому увійшла в їхню свідомість з небаченою розв’язаністю й аморальністю. Хоча, саме ці самці, здається, бачили й не таке. Але саме вони, як це часто трапляється, демонстрували свою цнотливість при найаморальнішій розбещеності, непорядності — а при першій можливості шахраювали, безцеремонно брали хабарі, купували жінок за гроші й обіцянки, не гребували найпримітивнішим авантюризмом, принизливим підлабузництвом, багатоликим лицемірством, безхребетною безпринципністю і небаченою ницістю перед сильнішими від себе зі світу сього у хвилини бізнесової вигоди і на щаблях державного кар’єризму.

Наступного дня після незабутньої зустрічі з Роксаною-невидимкою Васьок Валяй, як він висловлювався, завалився по-татарськи до Мироновича. «Кіндер-сюрприз» сиділа за комп’ютером і розцяцьковувала свої й без того рожеві губки ще у червоніший колір. Валяй нахилився над нею, поцілував у щічку і поклав перед нею «Шедевр» шоколадної фірми «Рошен». Власник «Рошена» був його приятель і кум. Друзі дали слово підтримувати тільки вітчизняного виробника і тому найчастіше купували товари, які вироблялися тільки ними.

Міла вдячно посміхнулася Валяю. Він, притуляючи свої губи трубочкою до її вушка, запитав:

— Бос у себе? Сам?

Міла глянула на його круглу, як у колобка, голову, його заплилі жиром поросячі, ледь помітні у зіницях, очі і кивнула, ніби економлячи слова, або не бажаючи їх витрачати на Васька Валяя.

Незважаючи на неодмінні гостинці, Міла не любила Васька Валяя, як і його присутності у приймальні. її дратувала його фальшива усмішечка. Вона викликала в неї алергію, і все ж вона мовчки кивнула головою, даючи зрозуміти «газотрейдеру», що Миронович у себе і сам.

Валяй влетів до кабінету і, не вітаючись, ще з порога випалив:

— Шеф, пальчики оближеш.

— Привіт! — підвівся Вітольд з-за столу і запропонував місце Валяю на дивані.

Васьок по-свинячому посміхнувся тільки очима, навколо яких урізнобіч розбіглися по тлустому його личку зморшки і, голосно сміючись, запитав, звертаючись до дивана:

— Майоре, я Диван. Я Диван. Як чуєте мене?

— Перестань. Поле перевірене — мін немає. Можеш сміливо йти в атаку, — процитував він мимо своєї волі Роксану і почав згадувати, коли ці слова вона вперше сказала, що вони настільки глибоко увійшли в його лексикон. Він поглянув на свій службовий стіл, купки службових паперів і пригадав. «Так, саме тоді. Тоді, коли вона лежала на цьому столі і в цьому кабінеті й, не спускаючи з нього своїх карих великих очей, посміхалась, промовляючи: «Командире, сміливіше. Поле перевірено. Мін немає. Можна підніматися в атаку. Ну, сміливіше. Не підірветесь...»

— Учора на фестивалі «Конкурс краси» двох дівиць підхопив, — донеслось до слуху Вітольда. — Обидві — «міс Україна». Забув, щоправда, хто яке місто репрезентує, але яке це має значення.

— І що ти з мене хочеш? — поклав авторучку з золотим пером Миронович.

— Дурний, все оплачено. Рошен — парубкує. Від вілли ключі в мене. Джакузі кипить енергією і насолодою. Люди живуть тільки раз на цій землі...

— Візьми сьогодні когось іншого. Я боюсь, що Роксана нас і там знайде. Ці особи в спідницях зі статусом найдревнішої професії — справжні нишпорки.

— Кинь. Життя дається тільки раз і від нього треба взяти стільки, скільки влізе.

— Я не можу. У мене робота. Листів купа. А де Супкіс, Базаров?

— Ти що! Я — з Базаровим?

— Візьми Шора.

— Шор? Він, як Ізраїль, що весь час боїться терористів. Так і Шор — своєї Ади.

— А Вовко?

— Ну знаєш. Дві свині в одних джакузі — це занадто. Що ж ми «міс красунь» поливатимемо з чайника? Та й після того живота і мені в джакузі місця не вистачить. Його ж на Великдень колоти збираються. Не може ж істота з таким жировим навантаженням довго жити...

Миронович після цих слів глянув на «газотрейдера». Його статуру можна сміливо було віднести до статури Вовка: така ж тлуста і така ж товста. Черево аж розривалося над поясом. Виривалося назовні, як тісто з діжі, обв’язаної матерією. Миронович пригадує дні народження обох. Він для них замовив кольорові таблички з філософським висловом і обом почепив над їхніми столами у їдальнях:

«Пам’ятай! Ти своїми зубами копаєш собі яму!»

Хотілося запитати, чи Валяй таблички не зірвав, але замість цього Миронович заперечливо покрутив головою і мовив:

— Тільки не сьогодні. Папа...

Папа полоще свої екс-члени в Чорному морі. Мама — також. Разом зі своїми екс-органами.

— Не блазнюй, — Вітольд любив часто вживати це слово і не допускав, щоб у його кабінеті хтось щось погане говорив про Папу, а особливо — про Маму...

— Плачу півмільйона «бабок», старий.

— Тобі щось треба, «газотрейдере»?

— Не буду лукавити, Тольде. Один підпис Папи на одному документику...

Миронович на якийсь час відклав авторучку, глянув на Васька очима допитливого і аж після деякого вагання, перед цим показавши вказівним пальцем на стелю, мовив:

— А ти знаєш, що підпис, — Миронович вдруге глянув для чогось на стелю і вже після паузи додав: — Його!!! Підпис! Коштує дорожче, ніж підпис інквізитора Торквемади чи імператора Калігули на світових ринках?

— У джакузі все обговоримо, — спокійно відповів на це Валяй. — Я не забув... і тебе також. Хочеш готівкою? Прямо зараз. Кейс зі мною. У приймальні. Ти ж наказав — з кейсами до кабінету не заходити. «Кіндер» з кейсом і не пустила. Наказав би з дипломатом — тоді може викрутився б, — скаламбурив Валяй. — Сказав би, що ти мав на увазі не мертвого портфель-дипломата, а живого. А так, кейс залишився біля неї.

— Тоді, дорогий «газотрейдере», ти береш кейс, а я... «Кіндер-сюрприз»...

— Зрозумів. Той, що в кейсі?!

— І той, що в кейсі, і ту, що «Кіндер-сюрприз».

— Ти це серйозно? Вона тобі ще не приїлась? Невже «Кіндер-сюрприз» справді відповідає своєму прізвиську?

— Не будемо цього обговорювати. Вона лагідна, розумна, поліглот.

— Поліглот? — розсміявся Валяй. — Тоді я здаюсь... Це вже інша річ...

— Ти більший цинік, ніж Шор, Валяй. Не в тому розумінні поліглот. Вона чистюлька. А я на цьому помішаний. До речі, в пику всім вам, єхидам, я її перейменував.

— І якщо не секрет, як?

— «Дірол без... цукру».

— Але з медом. Чи не так? — Валяй налив у склянку «Боржомі».

— Припустимо...

— Ти ж не діабетик, Тольде.

— Вона, якщо хочеш знати, і без меду, і без цукру. Але з родзиночкою, і на віллу «Рошен» я беру її...

— Що ж ти в ній в такому разі знайшов? — здивувався Валяй.

— Покірність. Мені, знаєш, набридли усі ці лярви, які мають мене за ганчірку і постійно витирають об мене ноги... Я хочу мати в цьому світі хоча б одну...

— Об кого б ти витирав ноги? — додав за нього Валяй.

— Не ноги, а черевики, — уточнив Миронович. — А якщо чесно, то мені для повного щастя потрібне теля. Свині у мене вже були...

— Сподіваюсь, ти на мене і на Вовка не натякаєш?

— Я беру «Дірол без цукру», — повторив Вітольд, не звертаючи уваги на репліку Васька Валяя.

— Нічого не розумію, — стенув плечима Валяй. — Що ти там побачив?

— Дірку, — підвівся Вітольд. — Дірку від бублика.

— Я дуже прошу тебе сьогодні без «Кіндер-сюрпризу». Наступного разу візьмеш її. Цього разу в нас усе розписано, як за сценарієм. Там цікава готується програма. На тебе чекає море задоволення і насолод.

— Гаразд. Умовив, — Вітольд дещо з документів поклав до своєї улюбленої течки, ще раз оглянув господарським оком стіл і натиснув на пігулку дзвінка. Секретарка Міла, наче лялька Барбі, вискочила зі своєї розпакованої коробочки і з’явилась на порозі кабінету:

— Слухаю, Вітольде Володимировичу, — вимовила вона, мабуть, у тисячний раз свою звичну службову фразу.

— Я поїхав у справах. Сьогодні мене не буде. Антону скажіть, нехай піджене автомашину до центрального під’їзду...

— Вона благально на нього глянула і її очі промовисто говорили «А я?». Йому стало шкода її, і він сказав:

— Антон повернеться і відвезе вас додому.

— Дякую, — схилила набік кучеряву голівку секретарка Міла. — Я доберуся міським транспортом...