Дари пігмеїв

V

У Париж він літав переважно сам. Інколи брав з собою секретарку Мілу, мотивуючи тим, що готує протокол до приїзду президента на вищому рівні і вимагатиме від французького колеги, аби протокол проходив не за англійським, а французьким алфавітом і його президент тоді б сидів поруч Жака Ширака чи ще якогось державного достойника, в якому Україна мала свої інтереси. Він уявляв, що така пропозиція, якої, до речі, ніколи не було, дуже сподобалася б Жаку Шираку. А ще б він додав, що між Францією і Україною давні дипломатичні зв’язки з одинадцятого чи дванадцятого століття, коли дочка київського князя Ярослава Мудрого вийшла заміж за французького короля. І що його князь, Ярослав Мудрий, ще тоді, віддаючи своїх дочок за багатьох королів Європи, будував спільний Європейський дім, і що в цьому світі немає нічого нового, окрім гарного старого забутого, що раптом знову випливає на поверхню у тому чи іншому столітті, дякуючи підказці своїм монархам національними істориками-радниками.

З секретаркою Мілою він зупинявся в Парижі тільки у вихідні дні. Президент не полюбляв його частих поїздок за кордон, але з ними мирився, оскільки Вітольд не забував ніколи свого патрона і завжди приносив йому чималі дивіденди і не тільки у грошових вимірах.

Секретарка Міла — кирпатенька білявка, суцільна сором’язливість і покора. У її гарній голівці утримувався чималий розум, кмітливість і, що Вітольда найбільше приваблювало в ній, що в її загалом невеликій голівці легко вміщалося чимало іншомовних словників, якими вона вільно користувалася, перебуваючи з ним чи то в Лондоні, чи то в Парижі, чи то в Мадриді, чи то в Римі. З цією інтелектуалкою-красунею у гарних окулярах, за якими ховалися напрочуд великі й блакитні очі, було завжди легко й затишно. Вона йому нагадувала красиву ляльку з шопу, яка в свою чергу скидалася на якусь голлівудську красуню, ім’я якої він так і не міг запам’ятати. Пригадував, що це щось середнє між Шерон Стоун і Метью Вільямс. Але швидше за все вона була схожа на вітчизняну популярну артистку Ольгу Сумську. У такій самій — світлій обробці. Вітольд не міг сказати, що він любив Мілу, як не міг сказати, що у цьому світі йому з кимось краще й затишніше, ніж з нею.

«На такій би й одружитися. Але такі покірні та милі дівчатка чомусь часто залишаються самотніми. Вони ніби служать своєрідними полігонами для інших, наче ті тренажери, на яких проходять практику юні серця, спалюючи себе передчасно, а потім, знесилені, віддаються хижачкам, залишаючи на дні свого серця тільки рожеві спогади лагідних стегон секретарок Міл, які віддавалися їм тихо, без кокетства і нарочитого кривляння. Такі секретарки наче виконували свої безпосередні функціональні обов’язки і за ці понадурочні години отримували додаткову плату і часто не грішми — бартером».

Вітольд пригадав той самий «Брістоль». Він тоді вперше підійшов до Мілиного столу, за яким вона працювала, щось набираючи на ноутбуці, взяв її за круглі, спадисті й піддатливі плечі. Вона підвелась і автоматично, як лялька Барбі, заплющила очі, ніби давно готувалася до цього. Він її обійняв і, легенько притулившись до її грудей, ніжно поцілував у теплі пухкенькі губки, що вічно нагадували йому рожевий бантик, гарно зав’язаний мамою на щасливу дорогу. Вона не пручалась і, здавалося, навіть не напружувалася. «Покірне теля», — подумав він, взяв її маленьку руку з короткими пальчиками і десь після третього довгого поцілунку притулив її руку нижче свого пояса. Він затамував на мить подих, чекаючи від неї реакції. Але ні реакції, ні супротиву з її боку не було. Вона просто чітко виконувала те, чого він бажав. Вітольд не на жарт збудився. Кров заповнила мочки його вух. Він уже не пригадує, що тоді їй говорив, але згадує, що все сказане пов’язував з її рукою і її напруженням. Вона покірно й безмовно виконувала його накази, задовольняла його примхи і прохання. І тільки одного разу наївно й просто запитала:

— Я все правильно роблю?

— Правильно, Міло. Дуже правильно. А тепер сядь на стіл.

Стіл для її лялькового зросту був зависокий і він її підсадив, заголив спідничку і побачив, що вона в колготках. Тоді наказав їй злізти зі столу.

— Скинь з себе колготки.

Вона мовчки нагнулася і почала їх перед ним стягувати, забувши зняти черевички. Ноги у Міли були білі і йому здалося, що й негарні. Він не любив білих ніг. І часто сам собі казав: «Такі ноги потрібно одягати в капрони».

— Чому ти не носиш панчіх?

— У колготках — швидше. Швидше знімаєш. Швидше надіваєш. У випадку чого... Так мені дівчата у школі казали... Але якщо ви...

— Від сьогодні ти носитимеш панчохи. Гарні панчохи. І коли будеш зі мною, ніколи не зніматимеш їх.

— Добре, — мовила Міла. — А що тепер?

— Скинь черевички, викинь ці колготки, щоб я їх більше на тобі не бачив...

Вона, як йому здалося, довго вовтузилася з тими колготками і взуттям. Він її взяв на руки. Посадив на стіл, грубо здер весь той одяг разом з маленькими майже дитячими черевичками і жбурнув у дзеркало, ледь не розбивши його.

Брав він її мовчки. Вона дивилася на нього і наче завмерла, боячись зробити щось не так. А він у свою чергу боявся, що вона його запитає, чи вона все правильно робить, тому просто сказав:

— Не дивись так зосереджено на мене. Мрій. Уяви, що тобі добре...

— Мені гарно.

— Я цього не бачу.

— Мені справді гарно... Я такого ще ніколи не відчувала...

Йому хотілося сказати, якщо тобі справді гарно, то стогни, щось лагідне говори, врешті-решт плач від задоволення, а то так недовго й до ганьби... Ти ж справді не лялька в моєму кабінеті. А я не манекен-робот, що ритмічно виконує свої однотипні рухи і думає, чи не сяде бува його акумулятор, чи передчасно не розрядиться апарат. Вона не стогнала і не ойкала.

Йому пригадалася Альбіна, його законна дружина, і він тільки зараз піймав себе на тому, чому він не зможе її залишити, поміняти на якусь іншу жінку. Альбіна зовсім не така в постелі, як ці непрофесіоналки-секретарки. Альбіну він називав своєю вершницею і з нею в ліжку, тільки в ліжку, йому завжди було справді гарно. Слово «гарно» не те слово — чудесно! Вона завжди казала: «Я — зверху» і, всідаючись на нього, скидала бюстгальтер, наказувала брати її за груди, і далі починалися, як він про себе казав, кавалерійські скачки. Альбіна закидала свої русяві коси на плечі, високо піднімала голову і дивилася в стелю, ніби там вичитувала поради ученого сексопатолога. Він у такі хвилини нагадував Мілу: спокійно лежав, широко розплющивши очі, спостерігав за Альбіною і чекав того моменту, без якого він ніколи не міг жити. Цього ніхто із жінок, з якими він мав справу, ніколи не витворяв у його сексуальному житті. Тільки Альбіна. Вона нагадувала йому море, що спочатку плавно облизує береги припливом і відпливом, і раптом над ним починають бурунитися білі овечки піни. Десь далеко в небі починають чи то плакати, чи то скиглити стривожені чайки, тікаючи до берега від бурі, що так швидко насувається на них. Чайки спочатку стогнуть, тоді починають плакати буревісники і раптом небо розривається навпіл. Вітольд уже не чує, чи йому приємно, чи ні. Він тільки чує її крик і вереск, і плач. Йому хочеться затулити їй рота, але вона оскалює зуби, кусає його долоню до крові і він думає, добре, що я не підставляв їй своїх пальців. Альбіна ще якийсь час плаче над ним і він думає, чи не чують цього всього сусіди.

«Плач Ярославни» — назвали ці насолоджуючі оргії позаочі перехожі і мешканці їхнього будинку. І кожен з чоловіків у дворі, коли «Ярославна» йшла додому чи з дому, з інтересом і безцеремонно роздивлявся цю статечну й строгу жінку в великих окулярах і з вченим поглядом та вишуканими манерами у повсякденній поведінці. Вони дивилися вслід цій жилавій худій жінці, потроху заздрили її партнеру по ліжку і самі себе запитували, скільки у неї енергії, сили, пристрасті, що їх вона вкладає в цю дивовижну симфонію первісного кохання.

Альбіна, вся волога, падала на його груди, цілувала його уста і тихо муркотіла:

— Це ще не все, любий. Це тільки початок. Ти тільки тримайся.

Піт скапував з її чола. Приємний, збуджуючий, з якимось дитячим ароматом, пахощами сандала і мускуса, які ніколи не викликали у нього ні відрази, ні алергії. «Ти тільки тримайся», — говорила Альбіна, і він відчував, що знову накочується хвиля, чайки у небі починають свій плач і раптом у безтямі починають кричати альбатроси. Господи, як він любив ці хвилини. Він знову намагався затулити їй рота. Вона сердито відбивала його руку і нестямно кричала, дивлячись у стелю. Тоді так само раптово затихала і знову падала йому на груди. «Ти тільки тримайся!». Він тримався не заради насолоди, швидше заради інтересу. Його це тішило, і Вітольд отримував і справді безмежне море задоволення і після третього вереску і зойку. Альбіна остаточно знесилена, скочувалася на ліжко і казала:

— Я задовольнилась. А тепер роби зі мною, що хочеш...

Хіба він міг забути таку жінку? Хіба можна кидати її напризволяще і віддавати у чужі руки? Вітольд навіть з Роксаною, перебуваючи в інтимній обстановці, часто заплющував очі і бачив перед собою Альбіну — вершницю і вісницю бурі над морем з криком чайок, буревісників і альбатросів.

Мілу він зняв зі стола і відніс на диван, наче надувну іграшку із сексшопу, яку він взяв напрокат, трохи погрався, а тепер ніби відіклав її до кращих часів. Вона й справді, мов іграшка, кліпала своїми великими віями, не спускаючи з нього вдячного блакитного погляду.

— Тобі було добре? — запитав він.

— Добре. Мені з вами завжди добре, — відповіла вона і заплакала.

— Ти чого плачеш?

— Тепер у мене буде від вас дитина?

— Нічого не буде! Не переживай. Лежи спокійно і думай про Париж. Я прийму душ, а тоді спущусь у вестибюль. Принесу тобі твого улюбленого морозива.

— Добре!

Вітольд підійшов до неї і накрив її білі негарні ноги з яскраво малиновими нігтиками ковдрою. Голі ноги йому ніколи не подобались. Такий зухвалий колір нігтів на ногах — також. Він не любив білих голих, не засмаглих жіночих ніг. Чоловічих — тим паче. Навіть своїх.

Мілу Бездух — його секретарку у секретаріаті чомусь прозвали «Кіндер-сюрприз». Йому теж сподобалося це прізвисько і він, виходячи з номера, глянув на неї і називав її по-своєму — «Дірол без цукру», або «Білявка Барбі з кліпаючими віями», «Іграшка на годину».

Униз опускався сходами. Ліфт викликати на другий поверх йому було чомусь ніяково. Наче соромно. Ще молодий, повний сил, енергії. Треба рухатись, бігати. Не обов’язково займатися фізичними вправами, — головне мати постійно фізичне навантаження, здається, таке твердження десь вичитав він. А зайнятись на півгодинки сексом — хіба це не рівнозначно розвантаженню двох вагонів цегли. Вважай, щойно розвантажив.

Він вийшов на вулиці Ріволі, проминув знаменитий готель «Меріс», де свого часу жив Сальвадор Далі, і попрямував уздовж розкішних апартаментів з видом на Тюїльрі. Саме про цей куточок Парижа Вітольд дещо знав з книжечки Фредеріка Бегбеде «Історійки в естезі», яку йому якось перед сном поклала на тумбочку біля ліжка Роксана. Зі змісту книжки Миронович запам’ятав лише одне: в районі Тюїльрі фарбовані французькі ципи полюбляють злигуватися зі знаменитими телеведучими Парижа. Цей подарунок від Роксани Вітольду потрібно було сприймати як натяк про життя телезірок, чи просто збуджуватися наніч і бути у готовності до виконання своїх шлюбних обов’язків.

Миронович присів на облізлу лавочку, яка вже давно чекала своєї щітки та свіжої фарби, і почав роздивлятися навкруги. Парижани снували, як усі люди у великих містах. Ніхто ні до кого, здається, не мав ніяких справ. Усі наче запрограмовані, кудись поспішали, вибирали свій маршрут і кожен йшов чи біг у своєму життєвому напрямку. Один одному назустріч і водночас — врізнобіч. Цей людський мурашник скидався на лісовий, у сосновому гаю, біля його дачі. Він часто виходив у ліс і часто зупинявся біля того мурашника, дивився на мурах, на їхню безглузду метушню. Таку енергійну і таку, як на його погляд, безпрограмну біганину назад і вперед, праворуч і ліворуч. Вони рухалися в усі сторони світу і, нічого ніде не знаходячи, поверталися назад і знову витрачали силу й енергію на ту нікому і їм у тім числі не потрібну біганину. Щоправда, хтось щось ніс на собі, хтось щось тягнув більше за себе, інші просто бігали, навіть нічого не винюхуючи, і невідомо куди і за чим поспішали.

У великих містах люди бігали так само. Вітольд зупинився на мить біля стовпа з великою гарною рекламою, з якої до нього посміхалася напівоголена білявка з блискучими білосніжними зубами й агітувала купувати зубну пасту «Колбі-12», яка мала врятувати світ від парадонтозу, карієсу, зубного каміння й іншої зубної чортівні, що налипає на ваші ясна і стовідсотково захищає вашу емаль, даруючи вам вічносвіжий подих і чистоту рота.

Нижче тулуба рекламної красуні, ніби ненароком заголеної спіднички, демонструвалися гарні, кольору засмаги панчішки «Рюшон» з рожевими пов’язочками і такого ж кольору бутоном дикої троянди.

«Треба такі панчішки купити для "Дірол без цукру"», — подумав Вітольд про Мілу. Але піймав себе на думці, що він цього не зробить. Посоромиться запитати про це в продавця. Та й французької не знає. Хай їх купує сама «Кіндер-сюрприз». Я дам їй гроші. «Цікаво, на якому йому імені зупинитися? Що найбільше Мілі підходить з усіх її прізвиськ?» І чи треба це зараз йому? «Білявка Барбі», «Кіндер-сюрприз», «Дірол без цукру»? Зупинився на останньому. Це їй, здається, найбільше пасує.

Люди снували далі. Снували, як ті мурахи з його соснового гаю, який він взяв у держави в оренду на сорок дев’ять років. Вітольд подумав: «Якщо й справді є на світі Бог, і він сидить десь там на небі і своїми всевидющими очима спостерігає зараз з висоти за людською метушнею, їхніми рухами, то що він, цікаво, думає про все це? Треба ж йому чимось там займатися. Час від часу поглядати на землю. Дивитися реальні бойовики. Людське божевілля, коли ці істоти, малесенькі, як і ті мурахи, гасають по полях, пустелях і вбивають якимись скорострілами один одного чи підривають, втративши розум, самі себе і при цьому вбивають інших. А може, він любить секс і оце зараз дивиться порнофільм за участю Міли і його, Вітольда. Цікаво, що він думає з цього приводу, коли знає, що йому найкраще цим займатися з Альбіною. Альбіна, мабуть, збуджує не тільки чоловіків, що слухають її крик і вереск під вікном, а й самого Всевишнього. Чи це сам Творець усіх їх і штовхає на це, рухає ними, чи люди самі себе запрограмовують?» «Візьми приклад із себе. На що запрограмований зараз ти?» — запитав внутрішній голос Вітольда. — «А й справді, — відповів він сам собі. — Я запрограмований на гарні французькі панчохи для Міли. Для «Дірола без цукру».

Він розвернувся і зайшов у готель. На першому поверсі «Брістоля» виблискувала ціла мережа різних міні-магазинчиків, в яких мало б бути все, що потрібно його мешканцям. Найбільше тут було сувенірів. Від копій яєць Фаберже й іншої золото-діамантової «біжутерії» до гарних панчіх різного кольору.

Він знову подумав про Мілу. На мить уявив її білі аж бліді ноги і взяв набір панчіх темної засмаги. Ці їй найкраще пасуватимуть. Тут демонструвалися і гарні різноколірні мережива, а також різного розміру і виду жіночі трусики. Він зупинив на них свій погляд і продавець-француженка одразу перехопила його і запропонувала те, чого він хотів.

— Мсьє, — вона взяла в руки рожево-прозорі трусики і подала йому сім пар в одній упаковці.

— Мерсі, мадам, — сказав він все, що знав, і глянув на панчохи точнісінько такі, як на тій рекламі з білявкою. Француженка перехопила і цей погляд. Він схвально закивав головою, розрахувався і відійшов.

— Це її прикрасить, — мовив сам до себе і підійшов до столика з газетами і журналами. З усіх газет він пам’ятав тільки одну французьку назву — часопис «Монд». Показав старому французу на неї пальцем.

— О’кей! — англійською про всяк випадок мовив той, зрозумівши, що його клієнт без язика, і намагався на тих самих пальцях зрозуміти, хто ж Вітольд за національністю — почав тикати пальцями в різні газети з різними шрифтами і мовами. Вітольд помітив часопис, надрукований кирилицею. Тицьнув пальцем у неї й собі.

— О’кей! — повторив француз, глянув на Вітольда і запитав. — Серб? Белград? Болгар? Софія?

— Ноу, — відповів Вітольд, подаючи старому французу франки. — Юкрейн.

— О, — француз глянув у небо, трохи задумався, а тоді сказав: — Чорнобиль, Кличко, Шевченко...

— Йєс, — підтвердив Вітольд і подумав, якого він має на увазі Шевченка — Тараса чи Андрія?

— Мсьє! — француз показав на здачу.

Вітольд помахав йому рукою. Мовляв, не треба. Залиш собі. Знай наших.

— Мерсі, мсьє, — мовив старий кіоскер. Вітольд його вже не чув. Він ніс у сувенірній, розцяцькованій торбинці у подарунок Мілі панчохи і трусики, собі газету «Монд» і хорватський часопис «Свобода» із зовсім іншим наголосом, ніж на цьому слові роблять українці чи росіяни.

Несподівано його думки змінилися і він, подібно до тих мурах у сосновому гаю, різко поміняв напрямок, влився в паризький натовп і попрямував до скверика, що манив його своїми червоними парасольками у вигляді розцяцькованих білими плямами великих грибів. Офіціантка у надто коротенькій спідничці, з однотонно засмаглими і пружними ногами, у такого ж кольору як грибові парасольки фартушку, підбігла до нього з білим блокнотиком у руках, чемно привіталася і запитала, що б він хотів замовити. Він знав по-французьки тільки як називаються морозиво і кава. Вона кивнула головою, показала йому свій кругленький задочок без фартушка і він подумав: «А чи в неї під цією коротенькою спідничкою аж до самої розеточки є трусики?» Потім поклав руки на стіл і цинічно уявив собі, що в кінці робочої ночі, коли Париж готується до пізнього сну, власник кав’ярні на набережній Сени зачиняє свій прозаїчно-харчовий заклад, підкликає офіціантку, скидає перед цим стільці на підлогу, що лежать уже ніжками догори, до неба, і кладе цю молоду Жанетту чи Жанну, як він — секретарку Мілу, на вільний від стільців і тарілок стіл і перевіряє, чи вона, як і «Дірол», з грудочкою цукру чи без.

А ще Миронович піймав себе на тому, що з цими своїми столами, що в нього асоціюються обов’язково з сексом, дещо звихнувся. А втім, заспокоював себе: «У мене є для цього виправдання — я перший раз так пізнав жіноче тіло — тіло однокурсниці Щедроти. Цікаво, як вона там? Тепер поважна дама — адвокат чи народний суддя, мама десь трьох дітей. А чи тепер вона лягає на стіл, скажімо, з головою суду чи керівником адвокатської контори, після того, як удень суворо оголошує, надавши своєму гарному обличчю виразу ката чи миротворця і рятівника: «Іменем Закону України обласний суд засуджує громадянина...»

Думки його перервала офіціантка-француженка. Вона мило посміхнулась і поставила перед ним каву й біле ванільне морозиво «Тібу» з кількома темно-синіми ягідками. Хоча він хотів «Мелодію» з родзинками і асорті горіхів.

«Мабуть, французька чорниця», — подумав Вітольд, звернувши найбільшу увагу на ягоди.