Дари пігмеїв

II

Це сталося в його службовому кабінеті. Вона тоді прийшла до нього у кінці робочого дня. Підійшла так, ніби він з нею був знайомий не по телестудії, а з дитсадка, з самого раннього дитинства. По-дитячому вистрибнула на його службовий стіл, відсунула довгими гарними пальчиками з ніжнорожевими нігтиками службові папери з резолюціями навскіс і сказала просто, звертаючись до нього на «ти»:

— Ти міг би сьогодні свою секретарку відпустити додому? Хай сходить у дитячий садочок, забере дитинку і трохи погуляє з нею в одному з мальовничих сквериків Києва.

— Міла не має дитинки, — іронічно посміхнувся Миронович.

— То хай погуляє зі своїм нареченим і незабаром матиме. Може сходити з ним у кіно. Купити квиток у задній, найбільш затемнений ряд, і там зайнятися з ним коханням, — вона ніби навмисне розтулила ширше свої гарні ніжки. Краєм ока він помітив, що на ній панчохи, а не колготки, і здивувався, що — більше нічого. Кров йому вдарила в голову. Вітольд раптово відчув, що збуджується. Він, мабуть, саме цього й хотів. Але не міг такого навіть припустити. Досягнувши таких несподіваних навіть для самого себе вершин, він піймав себе на думці, що за одне таке задоволення може все піти в тартарари. Його тепер шанобливо й не лише в офіційних листах величали «високоповажний» чи «вельмишановний Вітольде Володимировичу», до нього тепер навіть учорашні друзі (принаймні, при людях) зверталися тільки на «ви». Адже у нього така висока державна посада і він уже давно не студент юридичного факультету, а його службовий кабінет поруч з кабінетом однієї з найвисокопоставлених людей у державі. Ця людина може до нього зайти в будь-яку мить.

Йому тоді пригадалася однокурсниця Любов Щедрота. Вона теж вистрибувала на стіл, безпричинно сміялася, і час від часу демонструвала свою приховану красу.

— Ти ще досі хлопчик, Вітольде? — постійно цікавилася вона, ніби для неї це було важливіше, ніж закінчення наступного курсу юрфаку. — І ти ще досі не знав жодної дівчини?

Вітольд, пам’ятає, тоді образився, жбурнув свої конспекти на підлогу й грубо сказав: «Зараз уже не буду хлопчиком!»

Вона у відповідь засміялася й відкинулась назад, поклавши свою гарну голівку на власні руки, і реготала безпричинно далі. У Щедроти тоді також не було трусиків. Вона безцеремонно поклала на його плечі ноги і застерегла:

— Тільки не туди, мій хлопчику. Я мамою на третьому курсі не збираюсь ставати. Спочатку дістану диплом, стану юристкою, а тоді вже — мамою... Якщо матимеш бажання, можеш стати і татусем, — і знову розреготалася.

Збуджений Вітольд пам’ятав пахощі її тіла, навіть — поту, який змішався з його власним. Гірким і водночас — солодкуватим. І зовсім не пам’ятав себе.

Точнісінько у такому ж стані він перебував і тепер. Звідки Роксані було знати, що він, студент юрфаку, саме у такій обстановці, на студентському столі, у студентській аудиторії вперше став мужчиною.

Тепер він дивився здивованими очима на Роксану, її розтулені ноги, ці гарні панчохи з рожевими підв’язками і думав: «Може, так вони всі першими беруть чоловіків? А може, їм так найбільше подобається?» Він піймав себе на думці, що і йому подобається це саме тому, що саме так він уперше пізнав жінку.

Роксана його відволікла від студентських спогадів і дещо владно мовила:

— Чого ж ти стоїш?

Він намагався розстебнути пояса. Але пряжка чомусь його не слухалась.

— Спочатку відправ секретарку у... скверик, — нагадала спокійно вона йому, — переконайся, чи виїхав уже на прес-конференцію Папа, бо твоя легковажність може коштувати кар’єри. А потім зачиниш за секретаркою двері на ключ, приймальню й кабінет, а тоді вже візьмешся за справу.

Така спокійна, розсудлива порада Роксани йому сподобалась. Кров, яка щойно ударила йому в скроні, розлилася по відвислих, як у бульдога, щоках, дещо відпливла від голови. Хоча він ще відчував, що в нього набрякли, як весняні бруньки на дереві, мочки його довгих вух і що вони загорілися так, ніби перші бутони на трояндових гілочках. Вітольд піднявся й глянув на свої штани. Він зрозумів, що так йому виходити не з руки, секретарка це помітить одразу, і ще більше почервонів, чого давно не пам’ятав за собою.

— Ну, — промуркотіла Роксана. — Йди вже... Ніколи не думала, що такі високі службовці такі несміливі. — Вона глянула на його штани і собі, як тоді студентка Щедрота, розсміялася. — Он воно у чім справа, — здогадалася. — Самохідна гармата заводиться з півоберта... Дивись, бережи патрони. Постав пістолет на запобіжник, щоб хоч передчасно не вистрілив. Нам ці скоростріли ні до чого... Та й хімчистка тепер у китайців подорожчала. А в нас роботи — непочатий край...

Роксана зіскочила зі стола, поважно всілася в крісло і прошепотіла:

— Натисни на цей ґудзичок і виклич її сюди. Скажи, що вона вільна. — Якусь мить подумала і додала: — На сьогодні.

Він так і вчинив. Секретарка Міла зрозуміла все з першого погляду. Докірливо глянула на свого патрона, на його видовжені палаючі вуха, що важкими мочками спадали на плечі піджака і ніби освітлювали його білу сорочку з краваткою блідим рожевим відтінком, потім перевела погляд на Роксану, пробіглася своїми гарними карими очима по кругленьких її колінцях і, як йому здалося, іронічно посміхнулася тільки кутиками своїх теплих очей і ніби цим поглядом сказала: «Так от яке ти, сучко, інтерв’ю збираєшся брати у шефа!». Роксана ж секретарку, наче вловивши її думки, не вголос, а про себе поправила: «Не брати, а — давати».

Двері за секретаркою зачинилися, і Вітольд напівзігнутий, соромлячись себе, Роксани вийшов у приймальню, витяг з протилежного боку дверей ключа й замкнув їх зсередини. Для впевненості зачинив і свій кабінет.

— Ти там швидше, а то пістолет опустиш, — Роксана, як кішка, вистрибнула на державні папери і, демонструючи свої гарні білі зуби, тримала руки на потилиці і з викликом посміхалася. Мовляв, ну що ж ти, сміливцю? Іди й бери. Фортеця капітулює.

— Здаюсь. Без бою і без опору.

Вітольд, як хлопчак, знову взявся за пряжку пояса. Вона, посміхаючись, деякий час дивилася на нього, а тоді не витримала:

— Не мучся... Підійди ближче... Я тобі їх сама зніму, ти ж тільки поцілуй хоча б мене. Ти ж не за неї мене любиш?...

— Не за неї, — по-хлопчачому мовив у відповідь цей високий державний чиновник, перед яким тремтіла чи не вся чиновницька челядь країни. — Не за неї, — повторив він. — Тебе люблю. Тебе, Роксано. Всю. До краплиночки.

— Доведи це.

Він підійшов і почав цілувати її коліна, стегна, груди... Зрозумів, що до губ не дотягнеться і знову розгубився. Вона лягла на бік, притягла його до себе і, цілуючи його в тонкі, пісні й невиразні губи, взялася за пряжку його пояса. Штани, здається, самі по собі поповзли по його ногах униз і лягли на лискучу з червоного дерева підлогу.

Далі він не пам’ятав нічого, як і того першого разу зі студенткою Щедротою.

От тільки третя зустріч запам’яталася найкраще. Роксана знову попросилася до нього, як вона фігурально висловилась, на прийом. Так само в кінці робочого дня. Секретарка Міла її не хотіла з’єднувати по телефону, запевняла, що Вітольд Володимирович страшенно зайнятий державними справами. Він готує протокол президенту перед поїздкою до Америки і їй наказав не з’єднувати ні з ким.

— Навіть з рідною дружиною, — останні два слова Міла вимовила з особливим підтекстом, і Роксана все зрозуміла. Вона згадала стільниковий телефон Вітольда і набрала номер. Він відгукнувся не відразу. Спочатку глянув на дисплей і почав згадувати, від кого б це міг бути дзвінок. Адже цей телефон знало дуже обмежене коло людей. Поклав собі не відповідати. Телефон замуркав удруге пісенькою кішечки з мультфільму.

— Роксана, — стрільнула йому в голову думка. Він натиснув зелену пігулку мобільника.

— Ти мене більше не хочеш? — просто запитала вона і додала: — Бачити.

— Чому?

— Твоя секретарка вперто не бажає мене з’єднувати з тобою і не пускає мене до тебе. Вона що — ревнує?...

Він на деякий час задумався. Згадав секретарку Мілу і піймав себе на тому, що зовсім не користується диваном. Йому пригадався старий анекдот про секретарок, коли з кабінету начальника виносять диван, а секретарка з широко розплющеними очима дивиться на свого боса і розгублено запитує: «Мене що — звільнено?»

Вітольд подумав, що Міла це питання задала б і йому, коли б з його кабінету виносили... стіл.

— Ні, — сказав він у мобільник. — Ми й справді не можемо з тобою зустрічатися...

— Як? — майже вигукнула Роксана в трубку.

— У моєму кабінеті, — уточнив він.

— Що — стіл зайнятий? — цинічно уточнила Роксана.

— Так. Зайнятий, — зле відповів Вітольд і стис до білизни свої довгі тонкі губи. Після цього додав: — Важливими службовими паперами.

— Зрозуміло, — відповіла Роксана. — Я можу бути вільна? — вона не вимикала телефон. Вітольд розмірковував. Потім, притишивши голос, сказав:

— Ми зустрінемося при центральному вході в готель «Прем’єр-палац». Рівно о десятій вечора...

— Я не можу так пізно повертатися додому. Чоловік ревнивий. За кожну годину-дві запізнення він мене б’є по-чорному без пояснень і... алібі.

— А в мене — державні справи.

— А в мене — сімейні, — відрубала йому Роксана і додала: — О восьмій.

— Тоді ненадовго.

— Для цього, як я переконалася, тобі надовго й не треба...

— Тільки без образ, — йому хотілося вимкнути телефон, послати її якомога далі і більше ніколи не чути цього нахабного знущалного голосу. Він гадав, що так і вчинить. Поставить її на своє місце. Вона має знати, що перед нею — не хлопчик. Вагома державна особа і гратися в хлопчика й дівчинку він не має ані найменшого наміру, ні бажання. Сьогодні з нею зустрінеться, але перед цим їй скаже все. Все, що він про неї думає, і хай вона від нього відв’яжеться раз і назавжди. Він не збирається через неї втрачати сім’ю, а головне — таку високу державну посаду, до якої так цілеспрямовано і так довго йшов.

— Я недочула, — повторила Роксана. Вітольд про себе сказав: «Ну й сучка», а в мембрану мобільника кинув:

— Нам про все треба поговорити.

— Про що говорити? Хіба нашою зустріччю не все сказано? Ти не там поставив крапку над «і»?

— То було вперше і, гадаю, востаннє... Та ще в такій обстановці... Я так далі не можу...

— Гаразд. Стіл поміняємо на ліжко чи диван...

— Ти що — з мене знущаєшся? — крикнув у телефон.

— Хто кого шукав? — запитала вона. — Ти мене чи я тебе?

— Ммм, — він щось промуркотів, роздумуючи.

Роксана не дала часу на роздуми:

— Тоді гуд бай, Вітольде... Мерсі, арівідерчі! — вона вимкнула телефон...

Він зовсім розгубився. «Що ж тепер? Він її більше ніколи не зустріне? Але ще не все сказано. Він не хотів їй казати тих слів — «востаннє». Вони самі по собі зірвалися з язика. Як я міг? Я ж виробляю стільки років у собі характер. Характер стриманості. Характер спокою. Олімпійський характер, — картав він сам себе. — Я гадав, що я вже виробив у собі цей характер. І мене знову підводять емоції. Вони біжать попереду тверезості і розуму. Це неприпустимо. Особливо мені».

Пошукав на дисплеї останній номер телефонного дзвінка. Це мав бути номер Роксани. Мобільник зафіксував його на голубому квадратику апарата. Він натиснув на «виклик» і прислухався до ритмічних дзвінків мобільника. Роксана не відповідала.

Ну й чорт з нею. Так, може, буде й краще... Але що тепер я скажу дружині?!

Він згадав останню розмову з Альбіною.

— Я надалі цього не терпітиму. Я заберу дитину і пішов ти під три чорти зі своїми шлюхами... Це вже переходить усякі межі...

Він не захищався. Мовчки пив каву і вдавав, що почитує в газеті останні новини. Йому не було чим крити. Вітольд ніколи не міг і подумати, що Роксана таким вихором увірветься в його загалом спокійне сімейне життя. І як цунамі, що зароджується далеко від головних подій, пронесеться над його будинком, увірветься крізь вікна і двері в його дім і розкидає все підряд, що тільки потрапить під цей шалений-шалений шквал. Альбіна кидала об підлогу дорогі вази з квітами і без квітів, тарілки сувенірні й сервізні, била дзеркала, запускала в нього його юридичні посібники, енциклопедії — ніби намагалася, щоб і він разом з цим черговим сімейним вихором вилетів за поріг їхнього будиночку і ніколи сюди не повертався.

— Це вище моїх сил... Ти переплюнув у своїй ницості, своєму падінні й своєму цинізмі всіх і вся. Такого я більше не потерплю і не прощу... Я більше тебе не хочу бачити у цьому домі, — верещала Альбіна так, що йому здалося — навіть далекі сусіди по елітному містечку для віпперсон на певний час вимкнули телевізори і припали вухами до їхніх стін.

Він узяв тільки свої пластикові картки, гаманець, ключі від автомашини й вийшов з дому. У готелі «Прем’єр-палац» замовив номер «люкс» і, вимкнувши світло, ліг, не роздягаючись, на широке під прозорим балдахіном ліжко на двох. Він не заплющував очей. Позаду себе, через синяву вікна дивився на тихі небесні зорі, що спокійно, не втрачаючи ні глузду, ні тверезості, світилися в небесній благодаті і на своє життя дивилися очима мудрого філософа.

— Все в цьому світі скороминуще. Тільки вічні — небо і зорі, — вголос промовив він і заплющив очі...

Розбудив його телефонний дзвінок. Він спочатку не все й зрозумів. Телефонувала Роксана. Вітольд огледівся і тільки тепер усвідомив, що він — у своєму кабінеті. Наплив спогадів відніс його у вчорашній день. «Що вона ще з мене хоче?! Я ж, здається, чітко висловився. Все. То була наша перша й остання зустріч».

— Я слухаю, — холодно відповів він.

— Ти мені телефонував?

— Так.

— То що? Зустріч о восьмій? О десятій я не зможу.

— Гаразд. Нам треба поговорити, — погодився.

— Тоді готуйся... Ми спочатку проведемо рекогносцировку, потім уведемо в бій важку артилерію, — вона перейшла знову на свій цинічно-грайливий стиль. — Розпочнемо несподівану артпідготовку, а тоді вже твоя піхота піде в атаку окопуватися на передніх рубежах наших спільних позицій...

Вітольд з тих фраз тоді не зрозумів нічого і, як на зло, до кабінету зайшла секретарка Міла з цілою купою паперів. Вона дивилася на нього своїми широко розплющеними очима й здогадувалася з виразу його обличчя, що та шльондра з телестудії таки прорвала її телефонну блокаду, вийшла на прямий зв’язок з шефом і чимось-таки добряче допекла патрону.

— У вас все гаразд, Вітольде Володимировичу? Моя допомога вам не потрібна? Ви себе нормально почуваєте? — застрочила вона наче з автомата Калашникова.

— Все гаразд. Гаразд. Я буду своєчасно. Вдома, — мовив він до секретарки і та дуже здивувалася — чому він це їй каже.

— Що означає «вдома»? — перепитала телефонна трубка. І він тільки тепер зрозумів, що розмовляє ще й з Роксаною.

— Дякую, Міло. У мене все гаразд. Можете йти.

Секретарка, задкуючи, залишила його кабінет.

— А там у тебе й справді все гаразд? — неслось із телефонної трубки. — Ти не перепив випадково? Слід казати — мила, любий, а не «міла». Через «и». А ще краще — мила моя, люба моя. У тебе всі вдома?

Вітольд відчув, що вона з нього просто знущається. Ще ніхто не вривався так нахабно й хамовито в його життя. Але в той самий час він відчував, що без Роксани вже не зможе. У ній є щось таке незбагненне, коли він списує на нього і хамство і її безцеремонність, цинізм. З нею і добре, і весело, і розкуто. Відсутні усякі умовності. Він відчув, що зовсім заплутався. Як же їй відповісти?..

Миронович глянув на двері свого кабінету. Йому здалося, що вони не до кінця зачинені. Він підійшов до дверей і смикнув їх на себе. Так і є. Міла навмисне їх залишила трохи прочиненими.

— Дома буду своєчасно, — повторив він, і адресував ці слова через двері швидше секретарці Мілі, ніж у телефон Роксані.

— Я зрозуміла, — мобільник замовк. Вітольд сів у крісло і обхопив голову руками. Знову зайшла Міла.

— Що у вас? — звернувся він до неї. — Доброго дня! — ні сіло, ні впало привітався він.

— Доброго дня! — відповіла люб’язно секретарка Міла. — Вітольде Володимировичу, ми уже з вами сьогодні бачилися і віталися...

— Так! — він поклав руку на чоло і чомусь зпід руки глянув на Мілу. Тоді взяв папери сам з її рук. Чого раніше ніколи не робив — Міла просто їх сама клала перед ним на стіл. Або він інколи, вказуючи місце, казав: «Покладіть їх, будь ласка, ось тут чи ліпше ось тут, Міло», але сам руками паперів до цього ніколи не торкався. Цим самим нібито дотримувався певної дистанції між керівником і підлеглою.