Дари пігмеїв

XXIV

Відпливали вони у подорож наступного ранку. Перед відплиттям Папа захотів поговорити з Мироновичем «на серйозні», як він висловився, теми.

— На носі, Вітольде Володимировичу, президентські вибори. Нам до них треба підготуватися дуже серйозно. Я говорив з президентом Росії, він сказав: «Спати ніяк не можна. Свята скінчилися. Слід серйозно братися за роботу. Отож, твоя поїздка...»

— Я можу відмінити, — поспішив задовольнити бажання Папи Миронович.

— Ні, ні. Я Роксані пообіцяв... Без медового місяця ніяк не можна...

— Ну, це вже не зовсім медовий місяць, — самокритично мовив Миронович, щоб догодити шефу. — Все-таки друге одруження...

— Я розумію. Але порядок є порядок. Можна сказати — традиція, і її слід дотримуватися. Якщо складуться обставини... Ти мене розумієш?...

— Так, — швидко кивнув головою Миронович. — Я розверну яхту на сто вісімдесят градусів і повернуся...

— Дякую. Саме це я й хотів тобі запропонувати. У разі чого...

— Я все зрозумів...

— Тоді щасливої дороги!.. Якщо буде потреба, хто-небудь з послів тобі про все повідомить. А так — ні про що не думай. Відключись на кілька днів. Милуйся Європою, яка так і не хоче нас бачити в своїх обіймах...

— Кому потрібна така велика держава в Європі, як ми...

— Бояться вони нас. Бояться. Коли зведеться цей колос на ноги...

— Так, — погодився Миронович і про себе подумав: «Якщо не розкрадуть остаточно і не доведуть до ручки державу, можемо задушити й справді багатьох».

Вітольда все одно не полишала нудьга, яка, здавалося, межує з депресією. Чому? Від чого? Він відповіді не знаходив. Все стало раптом чомусь немиле, незатишне, непередбачуване. Він уже перебував у тому віці, коли горіння молодого Вертера йде на спад. Він розумів, що все це скороминуче, як кількахвилинна насолода з жінкою. Всі ці тимчасові захоплення, надмірна розкіш, бездумні ходіння за різними витребеньками в сучасних супермаркетах, у крамницях товарів для віпперсон тепер йому ввижались порожньою тратою часу і енергії. А до цього, ще, здається, вчора, його душу провідував сам посланець Господа Бога. Це він спустився на землю і, взявши Мироновича за руку, шепотів:

«Ти, Мироновичу, маєш йти іншою життєвою дорогою. Тебе чекає інша доля. Не міщанська, наповнена антикваріатом різних епох, дорогими картинами художників Відродження чи атрибутикою від устаткування тортур Римської інквізиції, яку ти придбав з молотка невідомо для чого. Тобі приготована не бачена досі навіть у сні кар’єра. І ти маєш йти далі цією ж дорогою, відкинувши на її узбіччя весь міщанський мотлох і непотріб, разом з пилюкою віків. Це високе крісло, яке маячить перед тобою, має відкрити нечувану радість і насолоду, море задоволення лише від однієї думки, що ти увійдеш в історію разом з іншими історичними постатями, увічнивши своє ім’я пам’ятниками і самим іменем твоїм у назві майданів, вулиць, шкіл, вищих навчальних закладів, престижних премій і нагород твого ж імені».

Весільна мандрівка по південній частині Європи, звичайно, приваблювала Мироновича. Нові місця, нові враження, повноцінна насолода життям з вродливою дружиною, яка так палко кохала його, але все ж Мироновича не полишало неприємне відчуття, що й це даремне гаяння дорогоцінного часу. Тоді, коли вирішується доля країни і доля багатьох таких, як він.

Або пан, або пропав. Третього не дано...

Може, саме тому йому вже хотілося додому. Не до Парижа, не до Лісабона, не до Венеції чи до Олександрії, а тільки до Києва. До його тепер рідного, вічно молодого і вічно прадавнього Києва на березі Дніпра.

Миронович любив Київ. Любив його парки, сквери, схили Дніпра, зелене Співоче поле, неймовірну красу Ботанічного саду на кручах перед Видубицьким озером... і, звичайно, нескінченні плавні Дніпра, Ольжин і Труханів острови. Вже на першому році навчання в Києві його не полишала думка за будь-яку ціну завоювати це місто. І він терпляче чекав того щасливого моменту, коли йому, сільському хлопцеві, нарешті вдасться стати повноцінним киянином. А це в радянські часи було так нелегко. Без прописки, як нині без ідентифікаційного коду, ти не міг і кроку ступити. Знайти роботу, одержувати зарплатню.

Старшокурсники багатьох факультетів вирішували все це дуже просто — на останньому курсі одружувалися з киянками. І не просто з киянками, а з впливовими киянками, у яких батьки працювали в партійних чи міліцейських органах, в службі безпеки або, принаймні, в торгівлі. Миронович чекав свого моменту. Він уже й намітив було досить солідну кандидатуру — донечку генерального прокурора, який тоді називався прокурором республіки. Але спритніший за нього старшокурсник перехопив її раніше. Згодом він вийшов на дочку постійного представника ООН, але й ця виявилася зарученою. Пригадує, допоміг Шор, який знав усе і про всіх.

«Є одна діваха. Киянка, — повідомив він запискою Мироновича. — Хоче вийти заміж і мати дитину».

«Це все, чого вона хоче?» — перепитав письмово Миронович під час лекції, яку читав прокурор республіки.

«Так. Одна-єдина умова», — Шор перекинув записку назад адресату.

«Вади є?»

«Також одна-єдина».

«Яка? — листувалися вони папірцями. — Пиши все одразу».

«Вона стара діва і непевна, чи може вже народжувати. Хоче спробувати. Бажаючих — "нуль"».

— Хай запросить на цю роль артиста. Якогось народного чи заслуженого. Ті люблять такі екстравагантні штучки, — порадив уже під час перерви Миронович Шорові.

— Все перепробували. Ти — її останній шанс. Думай, Мироновичу.

Заінтригований Вітольд того дня не міг дочекатися кінця занять.

— Що ти вигадуєш? — узяв Шора за лацкан картатого піджачка.

— Кандидатуру Ада знайшла. На її факультеті вчиться стара діва — тридцять два роки. Жодного разу не була замужем, абортів не робила, мастурбацією не займається.

— А ти звідки знаєш?

— Шор знає все. Медицина повідомила. Усе заросло. Непрохідні джунглі.

— Ну ти й цинік, Шор.

— Народжена в Києві, — Шор не звертав уваги на репліку Мироновича. — Має власний дім у районі Святошина, стареньку матір, яка постійно її питає, коли вона свою старість прикрасить онуками. Сподобається — можеш мати нащадка не одного, а кілька, а якщо пощастить, то бабуся отримає двійню. Ще раз кажу — думай, Мироновичу. Старшокурсники не сплять. Зовуть квітку зів’ялу Розою.

— Єврейка? — насторожився Миронович.

— А тобі хіба не все одно? Ти ж не антисеміт, коли в Аду закоханий і хочеш їй запропонувати руку і серце. Та тільки я тобі заважаю, — посміхнувся подружньому Шор. — Матимеш свою Зільберман і до чужих не залицятимешся.

Миронович зміряв Шора з голови до ніг: «Невже знає чи тільки здогадується?». Хоча сам знав — Шор знає все. «Хто володіє інформацією, той володіє усім», часто когось цитував Шор. Може, й сам себе.

— Її хоч здалеку можна побачити? — поцікавився Миронович.

— У Ботанічному саду.

— Я серйозно.

— А навіщо здалеку? Здалеку всі левади зелені. Ти можеш її навіть помацати, якщо візьмеш пляшку шампанського, коробку цукерок, і вона з тієї пляшки вип’є хоча б один бокал.

— А як практично? Я вже готовий.

— Ада бере цю благородну місію на себе. Я беру квитки, ти ведеш нас в кіно. Після видовища Роза запрошує нас до себе, на хліб. Простіше кажучи, на пікнік, — сміючись, каламбурив Шор. — Поки вона готує з мамою картоплю по-святошинському і смажить яєчню по-верховинському під твоє шампанське, ми безкоштовно слухаємо святошинських горлиць, вивчаємо колір пір’я сойок і, якщо пощастить, побачимо ще й білочок, що лущать соснові шишки на Третій просіці української столиці, — закінчив свій монолог Ед.

— Звідки ти все це знаєш? — здивувався Миронович.

— Слухай ти, неантисеміте. Ти мене ображаєш. Перед тим, як встромити приятелеву голову в петлю, я маю спочатку свою голову туди засунути і перевірити, чи достатньо міцна мотузка. Я цю красуню бачив і, гадаю, аби вона років десять-дванадцять не перебирала женихами, як Ада трусиками, вона могла б давно вийти за лейтенанта піхотного полку і тепер називатися генеральшею. Але красуні себе часто переоцінюють і так само часто залишаються при бубнових інтересах. Тепер вона мріє про програму-мінімум, і якщо ти, Мироновичу, її не виконаєш, ти й сам можеш лишитися при тих же інтересах. Бо в неї вже з’явився дублер — колишній тренер київського «Динамо». Але вона не певна, що в його віці він може стати татом, коли він їй в дідусі годиться.

У неділю опівдні чудова трійка сіла у святошинський трамвай і помчала назустріч долі Вітольда Мироновича. Ада постійно заливалася з жартів і каламбурів Шора і говорила, що вона вийде за нього заміж тільки заради того, що в нього є почуття гумору і вона сподівається, що він ще й матиме колись гроші.

Довготелеса Роза чекала їх на вході до кінотеатру «Екран» і чомусь безпричинно посміхалася. На ній звисала коротка (не за віком, як здалося Мироновичу) темно-зелена спідничка, фіолетова кофточка і біляве волосся, заплетене позаду голови своєрідним перевеслом. Щось на зразок українських селянок. «Ім’я Роза, — подумав про себе Вітольд, — їй зовсім не пасувало. Швидше — Марія, Маруся, Христя, Галька».

За своєю статурою Роза нагадувала фотомодель сезону десятирічної давності. Мала рівні, хоч дещо худі ноги і ступні великого розміру. Скидалося враження, що вона по святошинській траві босоніж бігала більше, ніж треба, збивала ногами росу і ногам ніякі черевики не заважали рости до рівня чоловічих. Окрім усіх своїх чеснот і приємних рис колись досить-таки привабливого личка, Роза мала ще й один недолік, який дещо пасував до розміру її черевиків — це чоловічий голос. Щось середнє між баритоном і басом. Це чи не найбільше насторожило Мироновича.

Але після перегляду фільму, з якого він запам’ятав тільки назву картини і то наполовину, бо потім довго повторював: «Щось там на Плющисі», вони пішки добралися до приватного Розиного будинку, що стояв між вічнозелених сосен, недалеко від Брест-Литовського проспекту і справляв на Мироновича гарне враження. Особливо йому сподобався гамак, на якому лежала мати Рози — дещо старіша копія єдиної донечки, з аналогічною зачіскою і одягом тих самих кольорів.

— Для нас це питання честі, — мовила просто Клара Янівна (так звали маму Рози). — Ми хочемо мати дитину, в якої був би законний батько. Де він потім подінеться — це друге питання. Але першим питанням — дитина не має бути байстрюком, а мати не може стати повією. Ми все хочемо на законних підставах і можемо дати гарантію, що ніколи до батька сина чи доньки, а може, й до двійнятка, якщо Бог допоможе, не матимемо жодних претензій і навіть не претендуватимемо на аліменти. Якщо це вас влаштовує, Вітольде, то — ласкаво просимо. І сад, і спальня, і літня кухня, де стоїть гарне ліжко, і гамак між сосен, усе до ваших послуг.

Миронович слухав серйозно і по-діловому. Йшлося ніби не про одруження, а купівлю гамака, що по-сирітськи звисав, тимчасово вільний від господарки, в саду. Шор ледь стримував сміх. Може, тому й не стримався:

— Я маю, як майбутній юрист, одне до вас, Кларо Янівно, запитання. Ви щойно сказали, що ми хочемо мати дитину. Я не зовсім вловив, як це зрозуміти? Ви обидві хочете по дитині чи тільки Роза?

— Дитину ми обидві хочемо, — цілком серйозно відповіла Клара Янівна. — Роза хоче мати доньку чи сина, а я в особі цієї дитини — онука чи онучку. Чи зрозуміло я висловлююсь?

— Дуже зрозуміло, — погодився з такими аргументами Шор.

— А ще ми просили б Господа Бога, щоб він нам послав сина. Тоді просили б батька записати його подвійним прізвищем, аби так раптово не вмер наш давній рід, — який саме, вона не уточнила. — А наречений має запитання? Чи наречений — це ви? — повернулася вона знову до Шора.

— Я наречений, — відповів Шор. — Але — Ади. А вашу дочку, як я зрозумів з ваших слів, звуть Роза.

— Ви прийшли сюди з серйозними намірами? — несподівано розгнівалася Клара Янівна. — Чи ви прийшли позабавлятися в словеса?

— Еде, облиш, — подав голос Миронович. — За таких умов у мене цілком серйозний намір. Але, як майбутній юрист, маю також одне суттєве запитання.

— Будь ласка, — повернулася до Мироновича Клара Янівна. — Ми вас уважно вислухаємо і дамо чітку відповідь, котра вас і нас, сподіваюсь, задовольнить.

— Мене цікавить питання постійної прописки в Києві.

— Таке питання відпадає. Ми самі зацікавлені в тому, аби батько дитини жив у цьому домі і виховував дитя чим довше, тим краще. Якщо батькові по молодості захочеться залишити наш дім, ми не позбавимо його постійної прописки, бо розуміємо, що він, батько дитини, заради неї одружується з моєю Розою. Нас це задовольняє. Нам дитина, батькові — прописка. Якщо між нас є аж два майбутніх юристи, то їм і карти в руки — ми можемо укласти відповідну угоду. Текст угоди чи контракту за вами, юристами. Ми його вивчимо і, якщо він відповідатиме інтересам обох сторін, негайно підпишемо. Угоду можемо укласти хоч на півтора десятки років чи більше. Як там юриспруденція дозволяє. Коли вимагається менший термін, можемо пролонгувати. Надумає майбутній юрист одружуватися на іншій дівчині з любові, а не з необхідності чи вигоди, за розлученням з нашого боку затримки не буде. Головне, аби все було законно і мало під собою юридичну основу. Сьогодні у нас тринадцяте число. Дещо нещасливе, але ми вже до цього звикли. Рівно через місяць, якщо майбутній юрист завтра подасть і свою заяву, то обидва присутні тут боки можуть відвідати ЗАГС. Я так розумію, товаришу Шор, що ви з Адою будете свідками не лише на нашій скромній вечірці?

— Ви розумієте правильно, — погодився Шор.

— Ось і добре. Страх як люблю ділових і серйозних людей. А тепер прошу до літньої кухні. На нас усіх чекає скромний десерт: кава, какао і чай на вибір та кремові тістечка власного виробництва плюс ваші цукерки, молодий чоловіче, під шампанське, — повернула вона своє ще досить таки моложаве обличчя, що тільки де-не-де взялося першими зморшками.

Миронович спробував вгадати фах жінки, але нічого розумного і точного йому на думку не спадало. Тепер, лежачи з Роксаною, він згадував той ранній вересневий день у Святошині і намагався вгадати, хто ж після нього залишився як спогад від Рози: син чи донька? Цікаво ж побачити нащадка. На кого він схожий? Чи знає він зі слів матері, що він син чи донька самого Мироновича? А може, Роза запевнила дитину ще в перші роки її життя, що батько помер. Він і справді помер назавжди для своєї рідної дитини.

Одного разу Мироновича потягло до того святошинського будинку. Потягло, як тягне злочинця на місце злочину, та приватний будинок Рози знесли. На його місці виросла багатоповерхова будівля «хрущовки». Куди, мабуть, і переселили Клару Янівну й Розу. Але тоді, по молодості, доля тещі і мами його дитини мало цікавила Мироновича. Тепер він хотів би довідатися, може, навіть чимось допомогти матері, сину... Може, доньці... Бабусі, певне, нема, але займатися розшуками, видавати себе з головою йому вже не хотілося. Ні, він, Миронович, і цю свою таємницю, про яку, окрім Шора і Ади, не знає ніхто, також, напевне, візьме з собою в могилу.

Миронович лежав на верхній палубі елегантної італійської яхти позаду капітана Полла і спостерігав за зграйкою дельфінів, що супроводжували їх. Роксана ще милувалася собою в одній з п’яти спалень біля трельяжа і приміряла на себе японські купальники, які вони закупили ще в Києві.

Яхту час від часу кидало, особливо в ті моменти, коли хтось їм перетинав водний шлях, голубі хвилі з білими гребінцями розходились на два боки від його фарватерної лінії і одна з цих хвиль, ближча до «Королеви Анни», вдарялася в ніс яхти, і тоді Вітольд хапався за блискучі поручні палуби обома руками. На срібних нержавіючих поручнях, як і молдингах палуби, безтурботно гралися веселі сонячні зайчики і сліпили Вітольду очі. Він мружив їх і від солоних бризок, коли раптом непроханий вітер розвертався, підхоплював їх на льоту і кидав прямо в обличчя.

Вітольду згадалася світло-зелена Атлантика у районі острова Кі-Вест, коли він з Васьком Валяєм і Сашком Вовком приїхали на оглядини американських вілл у далекій, вічно-спекотній Флориді. Приплюснуті майже до землі розкішні полуденні котеджі переважно ховалися від ока і цунамі під вічнозеленими кронами пальм, що постійно захищали їх від природної стихії, беручи на себе перші удари шалених вітрів і високих океанських хвиль..

— У нас котеджі кращі, — похвалився Валяй. — Висотні стрункі красиві гіганти, що шпилями своїх ажурних круглих веж, наче титани, підпирають тихе українське небо.

Вовко заявив, що він тут не зможе жити.

— Це не для мене. Спекота, раптові тропічні зливи, перенаси­ченість повітря вологою і ось ці мікроскопічні кусючі москіти, що тобі не дають ні дихати, ні сховатися в тіні. Вічно за сіткою, мов за ґратами. Для мене достатньо одного разу побачити і запам’ятати... Сюди я не приїду жити ніколи...

Мироновичу і Валяю Флорида сподобалась. Особливо Маямі з його набережною на березі океану, численними ресторанами і кав’ярнями та казино, або, як кажуть американці — «касіно», — на бортах океанських лайнерів заввишки з добрячий київський хмарочос.

Вітольд тоді так само лежав на горішній палубі яхти, взятої ними напрокат з капітаном — американцем українського походження з куцим, мов хвіст зайця, прізвищем — Лан. Звали його Джордж, в перекладі українською — Юрко Лановий.

Легенький бриз охолоджував Вітольдове обличчя і накладав, краще, ніж будь-який паризький дизайнер, легенький, непомітний макіяж кольору полуденного сонця. Яскравий, живий відтінок здорового обличчя і дещо драматичні білі кола навколо очей, куди не потрапляли спекотні промені грайливого сонця.

Тоді, на Флориді, Валяй і Вовко вперше у своєму житті плавали на яхті. Вони сиділи на нижній палубі і, здавалось, руками могли зачерпнути теплі води Гольфстріму, що народжувався тут і відпливав у кругосвітню подорож маршрутом від берегів Америки до далеких північних вод Європи, зігріваючи її своїм теплом. Вони захоплювалися летючими рибками, що вилітали з води прямо перед носом яхти і летіли метрів сто або й більше чи то від «болта», як і Лан називав яхту, чи то від хижака, що полював на цих рибок. Мироновичу летючі рибки нагадували українських серпокрильців, що вилітають зі своїх гнізд у дніпровських кручах і летять низько над водою, не торкаючись поверхні сріблястих хвиль. Валяй і Вовко, наче діти, при першій з’яві цих дивовижних риб з крильцями вигукували, перебиваючи один одного:

— Он дивись! Одразу штук п’ять.

— І з мого боку так само летять. Поглянь-но сюди. Твої уже пірнули, а мої ще в повітрі...

Валяй тоді все-таки придбав одну віллу на узбережжі Флориди і загорівся бажанням купити негайно і яхту. Миронович вагався, а Вовко категорично відмовився.

— Далеко і душно. Я віддаю перевагу південному узбережжю Франції, — заявив він.

— Що ж, — посміхався Валяй. — Попечемося на Флориді, приїжджатимемо до тебе у Францію лікуватися.

«Отже, усі вони готують собі тил, про всяк випадок, — розмірковував тоді Миронович. — Знає кішка, чиє сало з’їла».

Миронович розумів, що так далі життя в країні тривати не може. Занадто стало воно контрастним після соціалізму з одноманітним обличчям. Одні стали страшенно бідними, ледь не на рівні жебраків і бомжів. Інші — страшенно багатими. На рівні султанів і шейхів. Пізно чи рано соціальний вибух у такій країні має відбутися. Народ може, не доведи Господи, знову взятися за кілки, за вила, і почне громити все і всіх підряд. Демократична за своїм духом і ментальністю Україна споконвіку народжувала своїх бунтівних вождів і отаманів.

«Щось ми з Папою робимо не те, — розмірковував над розбудовою держави Миронович. — Живемо начебто одним днем. Не бачимо історичної перспективи. Президентом вічно не будеш. Життя не дасть. Пізно чи рано і йому настає кінець. Отож, слід замислитися, що ж ти після себе залишиш. Добробут чи Руїну. Славу чи Ганьбу. Смерть чи Безсмертя. Невже про це Папа не думає, підгрібаючи під себе, під свою сім’ю все, що не так лежить? Колись неминуче цьому має настати кінець».

Миронович думав: «А чи не піти з цієї посади? Краще піти, поки не пізно. Чого мені ще треба? Стати президентом? При самозакоханому Папі, що дивиться і намагається наслідувати чи то російського імператора, чи то білоруського авторитарника, чи то азіатського туркменпашу...» І взагалі Миронович постійно дивувався, як такий «неотесаний Папа», або, як його постійно називав академік Ластовецький — «бригадир городньої бригади» став президентом такої великої держави. Просто йому посміхнулася приспана доля, яка спросоння, вочевидь, не розібралася — хто є хто. Цікаво, ким би він сьогодні був, аби його не вибрав народ? У ринковій системі? Бізнесменом? Навряд. Швидше за все — безініціативним безробітним, а може, й бомжем, якщо б рідні не допомогли. Мабуть, таки бомжем, — схилився до думки Миронович, — а бомж ніколи навіть до кандидата б не дотяг. Тепер і Папа став авторитарником. Жорстоким. Злим. Самозакоханим. Спробуй щось проти нього скажи. Чи без його дозволу висунься в кандидати. Знищить. Живцем у землю закопає. Плюнути б на це все. Купити б віллу на тих же самих офшорних островах, де розміщено більшість рахунків. Народити з Роксаною малих карапузів і хай би собі бігали робінзонами по золотому піску під полуденним сонцем і голубим небом...»

«Королева Анна» стишила хід. Полл Вільямс вивчав лоцманську мапу Середземного моря. Десь тут має бути мілководдя. Це й по забарвленню води видно. Миронович лежав на горішній палубі яхти, дивився вперед на зеленкуваті води моря, а згадував чомусь Розу, їхню спільну дитину та спокійну й в усьому зважену Клару Янівну. Він у них, в Святошині, недовго жив. Одружившись на Розі, він несподівано для себе помітив, що коли ти не шукаєш нареченої — наречені шукають тебе. Донька академіка Ластовецького — Альбіна зустрілася йому в бібліотеці. Струнка, височенька, у великих окулярах з поглядом розумних очей. Тоді йому чомусь хотілося мати таку вчену дівчину в окулярах. Чому? Не знає. Просто хотілося — і все. Може, тому, що в їхній сільській школі жодна дівчина не носила окулярів. І в цьому він вбачав певний для себе приємний шарм. Він уявляв, як Альбіна скидає перед цим окуляри, кладе їх на тумбочку біля ліжка, сама лягає горілиць і він перед собою бачить її умиротворене і надзвичайно вродливе дівоче обличчя з великими короткозорими сірими очима голубуватого відтінку. Так він після знайомства з Альбіною уявляв дочку академіка. Уже пізніше він переконався, що Альбіна без окулярів і справді така: лагідна, покірна, тиха і тільки після перших контактів, як він чув від когось з університетських хлопців, заводилася з півоберта. Це його в ній завжди захоплювало і самого заводило. Він чекав цієї зустрічі з таким інтересом, як чекають любителі кіно чергової зустрічі з улюбленою кінокартиною. Він не стільки, здавалося, насолоджувався, як милувався нею, такою, яку він собі колись намислив. Йому просто було цікаво це бачити, переживати, боротися і затуляти їй в хвилини екстазу рота рукою, яку вона могла прокусити до крові, якщо заздалегідь не дати їй в зубки ріжок подушки. Тоді вона відбивала зі злістю рукою той ріжок і він чув, як справді лунає «плач Ярославни» чи виграє «третя симфонія Бетховена». Він сумував за цими моментами з Альбіною. Але як тільки торкався побутової прози, Миронович одразу ж охолоджувався і давав собі слово: «Кину. Я більше не зможу жити у цій сім’ї, з цією дружиною, яку в орфографічних словниках називають неприємним словом "нечупара"». Він це слово сприймав як абревіатуру і розшифровував з подвійним підтекстом — нечувана пара.

Маючи неабиякий інтелект, Альбіна повністю була позбавлена відчуття краси. Вона не любила квітів. Принаймні, він не бачив, щоб вона їх садила у вазони чи поливала, оприскувала водою, витирала від пилюки листочки фікусів, пальм, як це робила його мати чи тимчасова, колишня — теща Клара Янівна, а особливо Роза — ця «малоросійська аристократка» зі знаменитим прізвищем — Безборотько. Він ніколи не бачив, щоб уранці після того, як Роза або її мати вставали, на підлозі, під ліжком валялися колготки, бюстгальтери, зібгані або й подерті панчохи. Щоб на кухні, поруч з салатом чи картоплею пюре стояла надрізана пачка прального порошку, що могла кожної миті від ненавмисного поруху руки впасти, і білий порошок — висипатися в салат, у підсмажену картоплю.

Він згадав випадок, коли поважний учений-академік Ераст Ластовецький поцікавився в доньки, що це за білий порошок поверх сметани.

— Сухе молоко, папа, — мовила вона з французьким наголосом.

Коли старий академік раптом перелякано заволав на всю квартиру і вибіг з їдальні з білою піною на посинілих губах, Альбіна заспокійливо мовила:

— Нічого страшного. Це всього-на-всього пральний порошок. Прополощи рота водою, а салат викинь у відро. Я тобі приготую інший.

— Ти мене зживеш колись зі світу як матір...

Як «зжила зі світу» свою матір Альбіна, Миронович так і не довідався. У домі завжди твердили одне й те ж: «Мати померла при народженні Альбіни». І з того часу вони у великій п’ятикімнатній квартирі жили удвох. Миронович тепер був третім, але постійно відчував себе «третім зайвим».

Зовсім інший стиль життя був у домі Клари Янівни і Рози Безборотьків. Абсолютно душевний спокій і життєва рівновага у сімейних стосунках, коли не сказати — гармонія. Класична чистота українських хат XVIII-XIX століть. Чисті мисники, завжди випрані і випрасувані рушники на стінах, над образами, над портретами Тараса Шевченка і Лесі Українки. Гарно відполіровані дерев’яні дві лавки по обох боках столу з такого ж дерева, як і стіл. Самоткані грубі кольорові серветки під вазами живих квітів, неодмінні, також кольорові паперові серветки на столі під час трапези, на етажерках і поличках, — очевидно, того ж майстра, що й лави і стіл, — переважно старі фоліанти дореволюційних книжок. Кілька ненав’язливих фотографій красунь — матері і доньки приблизно в однаковому віці.

Особливо чудовий портрет Рози, виконаний гуашшю невідомого художника, висів у спальні Вітольда Мироновича. Також під гарним рушником з написом: «На щастя, на долю!». Якогось дня, перед тим, як Вітольд мав лягати спати, Клара Янівна легенько постукала в двері, чемно привіталася і, не поспішаючи, мовила:

— Цей портрет Рози висів тут ще до вашого одруження і, аби у вас не склалося враження, що його почеплено недавно, ми портрет можемо зняти. Але Роза й справді була такою в свої шістнадцять літ... Ця врода її й згубила.

— Чому? — відклав підручника з цивільного права Миронович.

— Знаєте, що з цього приводу у народі кажуть: «Не будь вродливою, будь щасливою». Роза була гарна, але нещаслива. Мала багато женихів, дуже багато — це й призвело її до того, що вона ні за кого не вийшла своєчасно заміж... Вибачте. На добраніч.

Роза, згадував Миронович, коли, нарешті, від нього завагітніла відповідно юридичному контракту, нагадувала Вітольду вазон, у який посадили особливу, не виключено екзотичну цибулину не відомої нікому в цьому домі квітки і ретельно її доглядали, з нетерплячістю очікуючи, яка ж в цієї квіточки забуяє ягідка. Миронович так і не дочекався, коли проб’ється до сонця його і Розин плід, хоча вже бачив — він прийнявся і дав перші паростки. Роза цілими днями сиділа біля відчиненого вікна і дивилася на вродливих і підтягнутих офіцерів місцевого гарнізону. Якщо офіцер йшов товстий, з животиком, що спадав з його офіцерського пояса, чи, не доведи Боже, з авоською в руках і кількома пляшками у ній кефіру і булочок, Роза заплющувала очі, опускала голову і гукала до матері:

— Мамо, скажете мені, коли він щезне з моїх очей, — і тільки вказівним довгим худим пальчиком показувала в бік офіцера.

До матері вона зверталась також по-староукраїнському — на «ви». На «ви» Клара Янівна зверталася і до молодого Мироновича. Він тепер час від часу згадує ті спокійні, умиротворені дні, що так швидко промайнули під києво-святошинськими соснами з неодмінним гамаком, і гадає, що, мабуть, було б краще залишитися в домі Безборотьків назавжди. Не спокушатися на ту очкасту вчену — доньку академіка, яка завжди витягувала його в університеті з бібліотечної черги і кричала ледь не на всю бібліотеку:

— Мироновичу! Я тобі вже цей підручник взяла. Іди-но сюди.

Він покірно йшов до читальної зали, сідав поруч Альбіни і ретельно конспектував статті, особливо — з Кримінального кодексу. Чому — й сам не знає. Пам’ятає, що цей кодекс він прочитував по кілька разів, мов пригодницький роман, написаний у формі статей. Часто заглядав і в юридичні словники, енциклопедії. Інколи зубрив. А коли старий Ластовецький перебував у відрядженні на своїх колоквіумах чи симпозіумах, Альбіна запрошувала Вітольда на постійну каву з тістечками і на гору посуду в умивальнику на кухні, яку він намагався помити, допомагаючи Альбіні. Потім йому здалося, що вона так звикла до його благородного жесту — миття посуду у їхньому домі, що забувалась і завжди просила:

— Вітольде, може, ти б посуд помив? А я тим часом приготую каву.

Кавою з тістечками вона його і взяла. А ще тією першою миттю, коли справді скинула свої великі окуляри в золотім обрамленні зі срібними цяточками на кріпленнях скла, глянула без них на нього якось по-особливому, сіла на ліжко, а потім відкинулася і, закликаючи його до себе, подивилася на нього своїм сіро-блакитним поглядом:

— Ну, чого ж ти?.. Папа, — тоді він уперше помітив, що в слові «папа» вона ставить наголос на другому складі. — Папа прийде пізно. У нього сьогодні вчена рада, а потім він ще сидітиме на захисті кандидатських чи докторських дисертацій своїх учнів...

Він хвилину розмірковував. Як бути? Адже він — одружений чоловік, а не студент-третьокурсник. Альбіна його сама звично, як і в бібліотеці, взяла за руку і потягла, але вже не до читальної зали, а до свого ліжка й штовхнула, посміхаючись, прямо на ковдру. Тоді він уперше відчув, що він потребує таких «сексуальних ініціатив» з боку партнерші, її несподіваної для нього ініціативи, незабутнього жесту її руки, від якого в нього завжди в голові туманилося і завжди горіло бажання під час нових зустрічей з Альбіною неодмінного повторення.

— Іди сюди, — посміхалася Альбіна, міцно тримаючи його не за руку, притягувала до себе і опускалася перед ним на коліна. Таке могла тепер витворяти тільки Роксана. Але первинність, яку пізнав Вітольд з Альбіною, здавалася йому завжди кращою, неповторнішою і, звичайно, солодшую від усіх аналогічних жестів Роксани. Затуманений Миронович тверезів лише тоді, коли Альбіна несподівано починала кричати і, начебто захлинаючись, плакати, кусаючи його руки, пальці. Миронович під час перших таких оргій лякався, а вже потім, коли звик, не міг дочекатися, коли знову розпочнеться ця бурхлива Альбінина вистава в її квартирі у відсутності академіка Ластовецького. Тепер він, отямившись, спокійно дивився на неї, обіймав її, а найбільше і найчастіше любив тримати її знизу за невеличкі, але такі тверді, мов яблучка, груди:

— Не кричи. Сусіди почують.

Вона ляскала його по щоках, а інколи — з усієї сили била по тих самих щоках і кричала у відповідь:

— Ти дурний. У нас стіни товсті. І сусідів нема. Давай разом зі мною...

— Він тоді навіть не зрозумів, що саме разом — кричати чи підстрибувати. На нього крапав з неї піт. Вона пахла дитячим молоком, перемішаним з парфумами, пахощами сандалу і ще трохи клеєм з борошна, яким студенти часто підклеювали підручники.