Абір Мухерджі. Дим і попіл

Десять

а повній швидкості ми промчали по вулиці, яку зухвало назвали Ґранд-Транк-роуд, тобто великою магістраллю,— смужці асфальту, такого побитого, що вас легко можна було б вибачити, якби ви вирішили, що німці скинули сюди чималий артилерійський багаж. Сонце було вже височенько, пробивалося крізь сірий туман, від чого погода ставала приємною для англійців, але і досі нестерпною для індійців.

Ми від’їхали від будинку Даса і взяли курс на міст через Говрах, перетнули його і продовжили шлях на північ, за місто. Праворуч від нас поміж дерев видно було річку, яка торувала собі шлях крізь пласку рівнину Бенгалії. Пункт нашого призначення — містечко Рішра — був за десять миль угору по ріці, де джунглі поступалися коптильням і тим темним сатанинським фабрикам, які Блейк[12] залюбки б спалив, якби вони повернулися до Англії. У листі, що нам доставили, йшлося, що в містечку сталося вбивство і місцева поліція вважає свій рівень не таким високим, щоб його розслідувати, тож вони зателефонували на Лал-базар. Це означало, що жертва — британець чи щонайменше європеєць. Хтось, мабуть, повідомив лорду Таггарту, бо більше ніхто не міг би доручити цю справу нам із Не Здавайся.

Автівка уповільнилась і повихляла побитим шляхом, як той п’яничка, що повертається додому після веселої нічки, і незабаром над навісом джунглів визирнули перші димарі, викидаючи в заплямоване сажею небо клуби чорного диму.

Уздовж дороги почали з’являтися обшарпані місцеві халупки з цегли та бамбука; ми проїжджали повз малесенькі крамнички, чайні, де сиділи безтурботні старі, повз собак-парій та блукаючих корів, повз усі уламки життя індійського містечка. Місцеві будинки поступилися спорудам фосфатних заводів за високими мурами і джутовим фабрикам, оточеним валами, усипаним угорі битим склом, аби відлякати злочинців та лиходіїв.

Водій зупинив авто і хрипким голосом запитав дорогу у худорлявого місцевого хлопця, який проходив повз нас із велосипедом на буксирі. Той відповів із байдужістю, майже з зухвалістю, вказав уперед по дорозі і пробелькотів кілька нечленороздільних слів бенгальською. Подякувавши кивком, наш водій завів мотор і рушив, тоді повернув ліворуч і продовжив шлях вузеньким провулком, зупинився перед приземкуватою будівлею з пофарбованими бордовим стінами і написаною від руки вивіскою «Поліційний відділок Рішри» над входом і намальованою емблемою Імперської поліції.

Ми з Не Здавайся вийшли й потупцяли до відчинених дверей.

Усередині відділок не дуже відрізнявся від інших подібних провінційних закладів; це означає, що світло було тьмяним, а коридори — брудними, і керував усім апатичний констебль, для якого рівень енергії, потрібний, аби виструнчитись і віддати честь, був геть недосяжним.

— Хто тут головний офіцер? — запитав я.

Чолов’яга почухав друге підборіддя.

— Сержант Ламонт, сагибе,— відповів він.— Але зараз його тут немає.

— Де можна його знайти?

Він подався вперед, нахилившись над столом, заваленим теками, і очі його розширилися.

— Сагиб Ламонт у медичній клініці Шанті-да,— прошепотів він.— Оглядає мертве тіло.

— Тіло знайшли тут? — запитав Не Здавайся.

Від жаху констебль нахмурився.

— Ні, сер.

— Його забрали з міста злочину?

Він енергійно закивав:

— Саме так.

Ми з Не Здавайся перезирнулися.

— Де клініка? — спитав я.

— Дуже близько, сагибе. На Калітала-лейн, біля ставка. Знаєте крамницю Ґаур-да? Біля неї.

Я покосився на Не Здавайся, а той зітхнув і видав констеблю добрячу порцію добірної бенгальської лайки. Дві хвилини по тому з виглядом побитого собаки той підтюпцем відвів нас брудним провулком до побіленого будинку з вилинялим червоним хрестом і кількома словами місцевим діалектом на вивісці поруч із дверима.

Коли ми підійшли, звідти вийшов британський офіцер в поліційному однострої кольору хакі і кашкеті і запалив сигарету. Помітивши нас, він хутенько сунув недопалок у кишеню, зійшов з веранди й покрокував до нас.

— Сержанте Ламонте?

— До ваших послуг, сер,— кивнув він і протягнув руку.

На вигляд йому було десь під тридцять, і він був у чудовій фізичній формі, що підтверджувало те, з якою силою він потиснув мою руку.

— Віндгем,— представився я.— З карного розшуку на Лал-базар. А це сержант Банерджі.

— Радий, що ви тут,— озвався він.— У цій частині світу ми не часто маємо справу з убивствами.

Говорив він із шотландським акцентом. І це зрозуміло. Від Рішри шапкою кинути — і Серампур, а Серампуром фактично заправляє братство тартанів.

— Де тіло? — запитав я.

Ламонт махнув рукою за спину.

— Всередині.

— Ви забрали його з місця злочину?

— Мусили. Наказ із Серампуру. Воно привертало до себе увагу. Народ тут войовничий, капітане. І такі речі можуть призвести до біди.

Як на мене, вбивство вже підпадало під визначення «біда», але вказувати на це не мало сенсу.

— Є якісь здогадки щодо особистості жертви?

— Ага.— Ламонт ледь помітно кивнув головою.— Жінка на ім’я Рут Фернандес.

— Іноземка? — поцікавився я. Це б пояснювало, навіщо покликали Лал-базар.

— Як сказати,— відповів Ламонт.

— Тобто?

— Залежить від того, кого вважати іноземцем.

Ламонт провів нас усередину, крізь малесеньку приймальню з пустими ослонами уздовж двох стін, крізь двері, запнені завісою, у кімнату, у кінці якої були ще одні двері, які охороняв констебль.

— У Рішрі лікарні немає,— пояснив він. Констебль відійшов убік.— Найближчий шпиталь у Серампурі, але я подумав, що краще перенести тіло сюди.

— Чому у мене складається таке враження, сержанте, що Серампуру не дуже хочеться проводити це розслідування? — запитав я.

— Річ не в тім, сер. Просто, розумієте... Політична ситуація і таке інше...

Тіло лежало на металевому столі в центрі кімнати, прикрите білим простирадлом, і вже почало тхнути. Ламонт підняв верхню частину простирадла, відкривши обличчя місцевої жінки, чи радше того, що від неї лишилося. Я відсахнувся, мене ніби по голові вдарили. Очей не було: вирвані так само, як і в убитого чоловіка у Тангрі, на їх місці лишилися дві закривавлені западини. Губи інкрустовані кров’ю. Я підійшов ближче, зібрався з мужністю і взявся за простирадло. Стягнув його нижче, відкриваючи верхню частину торса. Жінка була не в сарі, а в заплямованій кров’ю блузі. На грудях — сліди від двох колотих ран, по одній з кожного боку. Я відступив назад, схопився за стілець, бо кімната пішла обертом.

Два вбивства з різницею в десять миль та двадцять чотири години, рани, які побачиш нечасто, в обох випадках ідентичні, але єдина особа, яка може засвідчити їхню схожість,— це я. Забагато збігів для того, щоб заспокоїтись.

— З вами все гаразд, сер? — поцікавився Банерджі.

— Усе добре,— відповів я.

Ламонта, схоже, ця ситуація розважила.

— Я завжди вважав, що хлопці з карного розшуку звикли бачити таке.

Я його осадив, переважно для того, щоб приховати потік думок, що вирував у мене в голові.

— Думаєте, дивитися на пошматовану жінку дуже весело, синку? — відрізав я.

— Ні, сер,— пробелькотів він.— Я лише...

— Скажу вам ось що, сержанте. Я молюся, щоб ніколи не звикати до такого.

Кажуть, що залежність від опію та параноя ідуть рука об руку, можливо, це пояснює, що першою моєю думкою було, ніби хтось грається зі мною. Чому з усіх детективів на Лал-базар саме мене викликали розслідувати вбивство цієї місцевої жінки?

Ламонт забубонів вибачення, до яких я майже не прислухався.

— Чому ми тут?

Питання захопило його зненацька.

— Прошу?

— Жінка місцева,— пояснив я,— не європейка, попри її ім’я. Це справа поліції Серампуру, не Калькутти.

— Самі побачите, сер,— відповів він.

Сержант підійшов до невеличкого металевого візка, на якому стояла таця, як я вирішив, із речами покійної. Щось узяв, покрутив і підніс угору. У світлі виблиснуло маленьке золоте розп’яття.

— Може, вона і не європейка,— продовжив він,— але вона з Гоа, тобто офіційно португалка. І християнка.

За спиною присвиснув Банерджі.

Португальці контролюють частину території на західному узбережжі Індії. Тепер у них не лишилося нічого, крім Гоа — смужки суші, де вони зі своїми священниками заправляли, доволі огидно, як на мене, навертаючи до католицизму якомога більше місцевих.

— Згідно з наказом,— продовжив Ламонт,— усі справи, які можуть бути пов’язані з поточною напруженістю, мусимо передавати на Лал-базар.

— Чи хтось згадував особисто мене або сержанта? — допитувався я.

Ламонт стенув плечима.

— Не думаю, сер. Ми передали інформацію на Лал-базар. А рішення послати вас приймали вже там.

Я підійшов до столу, щоб краще оглянути тіло. На додачу до ран на голові та грудях я помітив, що палець на лівій руці у неї був вигнутий, ніби нещодавно зламаний.

— Подивіться на це,— сказав я Не Здавайся.

Він роздивився понівечений палець.

— Цікаво.

— Що ще відомо про неї? — обернувся я до Ламонта.

Той звірився з маленьким записничком, який витяг із кишені.

— Рут Фернандес, медсестра, вік тридцять чотири, дружина Джорджа Фернандеса, інженера на джутовій фабриці Гастінгза тут, у Рішрі.

— Де вона працювала? У цій клініці? Або в лікарні у Серампурі?

Ламот похитав головою.

— Ні там, ні там. У військовому шпиталі через річку, у Барракпурі.

— Хтось зв’язувався з її працедавцями?

— Ще ні, сер.

Те, що вона працювала на вояків, могло ускладнити справу. Хай лише повіє убивством, налетить військова розвідка і забере справу собі. Можливо, мені це навіть на руку, але наразі я волів мати свободу вибору.

— Гаразд,— вирішив я.— Доки вистачить і цього. Не здогадуєтесь, навіщо комусь її вбивати?

— Ми перебрали всі можливі мотиви... Її не пограбували, не... не робили ніяких дій.— Він указав на тіло: — Нижня білизна ціла, ніхто до неї не торкався. Ось тому ми і припускаємо, що справа може бути пов’язана з поточним напруженням. Ці покидьки тільки патякають про ненасильство, а в реальності нападають на будь-кого, хто з ними не погоджується.

— Чому ви так кажете? — подав голос Банерджі.

Питання захопило Ламонта зненацька.

— Що?

— Чому ви припускаєте, що вона була проти руху за незалежність?

— Ну, вона працювала на військових, була християнкою, не з місцевих. Гадаю, цих причин вистачить, щоб ці невсипущі обрали її своєю жертвою.

Я оглянув труп пильніше. Ледь помітне знебарвлення збоку на шиї. Можливо, синці, але, коли шкіра темна, важко сказати напевне. Я підняв її праву руку і перевернув внутрішньою частиною догори, щоб побачити світлішу шкіру. Ще знебарвлення, і цього разу я певен, що це синці.

— Ви наказували зробити розтин?

— Подумав, що краще зачекати на вас,— відповів Ламонт.

— Зв’яжіться з лікарем Лембом,— сказав Не Здавайся.— Це патологоанатом у шпиталі медичного коледжу в Калькутті.

Ламонт записав ім’я в записничок.

— Нехай тіло перевезуть туди якомога скоріше,— додав я.— Як же жінка з Гоа опинилася в центрі Бенгалії? — Питання було риторичним, але Ламонт знав відповідь на нього.

— Як я вже казав, її чоловік — інженер на одному з джутових виробництв. Можливо, він отримав тут роботу і викликав її. Тут часто так роблять.

— А де він зараз?

— Відправили його додому. Він повідомив про зникнення дружини сьогодні вранці. Знепритомнів, коли ми привезли його сюди, щоб упізнати. Бідолаха.

— Хочу поговорити з ним та іншими свідками. До речі, хто знайшов тіло?

— І де? — додав Не Здавайся.

— Вона лежала долілиць у канаві за кілька ярдів від пірсу, де саме працювали човнярі. Ми їх допитали. Один пригадав, що перевозив її приблизно о п’ятій ранку.

— Це він її знайшов?

Ламонт видав якийсь звук, схожий на хихотіння, і похитав головою.

— Ні. Інша особа. Свята жінка, яку місцеві кличуть Матаджі. Це означає Свята Мати, хоча такої черниці ви ще ніколи не бачили. Вона зараз у відділку, якщо бажаєте з нею поговорити.