Дим і попіл

Сімнадцять

аказ Доусона його люди виконали ретельно: довезли мене до китайського кварталу і викинули у найбруднішому провулку, який тільки знайшли, а вибір у Тангрі був чималий. Звідти я доповз до найближчого притону, завалився в койку і опинився в обіймах першої дози. Симптоми ломки нарешті ослабли, і я впав у ступор, який тривав, доки сонце не зійшло на сході.

Спотикаючись, я вийшов на головну дорогу, зупинив велосипедного рикшу, і той довіз мене до стоянки таксі, звідки я повернувся до міста, наказавши водію висадити мене за кілька кварталів від нашої квартири,— колись це було таким собі фіговим листком, жалюгідною спробою замаскуватись, але тепер не мало жодного сенсу. Втім, щось змусило мене так учинити. Кажуть, від старих звичок важко відмовитись. Можливо, я продовжував приховувати заради самого себе. Навіть зараз я відмовлявся остаточно прийняти факт, що без гарбузового напою цілком і повністю перетворююсь на наркомана.

Я піднявся сходами і тихо вставив ключ у замок. Якщо пощастить, дістанусь до кімнати так, що не почують ані Сандеш, ані Не Здавайся.

Замок глухо клацнув, і ключ повернувся. Я натиснув на ручку, відчинив двері і опинився носом до носа з Не Здавайся. Схоже, він саме йшов на Лал-базар, і ми на мить застигли, не зводячи очей один з одного. На обличчі його промайнула ціла гама емоцій.

— Мене схопили люди Доусона,— сказав я.— Провів ніч у Форт-Вільямі.

Пояснення пролунало непереконливо, навіть для мене.

На обличчі його проступив біль. Я пройшов повз нього, попрямував до дверей своєї кімнати.

— Семе,— тихо сказав він. Почути своє ім’я з його вуст було справжньою рідкістю, і я закляк на місці.— Я відчуваю запах опію.

Раптом на мене накотила хвиля почуттів — вини або, можливо, ненависті до себе, та більш за все втоми. Я так стомився від усього. Стомився від обману й потреби постійно демонструвати бісову силу духу, дотримуватися неписаного правила, за яким вважається приниженням показувати свою слабкість людині з іншим кольором шкіри, ось, як на мене, справжній тягар білої людини, а не ті нісенітниці, які описував дурень Кіплінг в одному зі своїх поганеньких віршиків. До біса Індію, Не Здавайся був найближчим моїм другом за все життя. Якщо хтось і заслуговує на мою довіру, то це він.

Він повернувся й пішов до дверей.

— Стривайте,— гукнув я. Настав час зняти з себе тягар.— Ми мусимо поговорити.

Сандеш був у вітальні, розігрував виставу «Витирання журнального столика ганчіркою із запахом антисептика». Особливого сенсу в його діях не було, але витирання меблів являло невід’ємну частину його щоденної рутини. Мало того, це робило його щасливим, і ні Не Здавайся, ні я не хотіли позбавляти його розваги. Цього ранку все було не так, одне суворе слово Не Здавайся, і слуга поквапився виконувати свої обов’язки в іншому місці.

Я підійшов до шафки з напоями і налив собі віскі. Зараз, мабуть, сьома ранку, але час утратив значення за останні двадцять чотири години, й у будь-якому разі мені потрібно було випити чогось міцного, щоб зробити те, що я збирався. Жоден англієць не вважає легкою справою обговорювати свою ситуацію будь з ким, а зізнаватися Не Здавайся мені хотілося так само палко, як і втратити руку чи ногу, але іноді настає така мить, коли ти або гнешся за вітром, або ламаєшся. Я проковтнув віскі, налив іще одну порцію і повернувся до сержанта; той так і стояв на порозі. Я підійшов до свого крісла і впав, почекав, доки він сяде навпроти, зробив ковток і завів історію про те, як спустився до пекла, почавши з того, як звик до морфію, одужуючи від ран на війні, і закінчивши тим, як знайшов труп в опійному притоні зі східним ножем у грудях, як сидів за ґратами в Чорній Дірі Калькутти вночі.

— Ви мусите звернутися по допомогу,— нарешті промовив він.

— Так, у мене була така думка,— сухо відповів я,— але наразі часу обмаль. Зараз важливіше дізнатися, що задумав «Відділ Н». Чому вони так раптово зацікавились убивством у Рішрі.

— Ви не в тому стані, щоб хвилюватися про такі речі. Першочергове завдання — знайти ліки від вашої зале...

— Даю вам слово,— сказав я,— що візьмуся за це, щойно розберемося з цією справою.

— Слово?

— Так.

Не Здавайся повільно провів руками по обличчю. Він спробував іще посперечатись, але щоразу я повертав його до справи вбитої у Рішрі медсестри.

— Гадаю,— нарешті здався він,— що доречніше поставити питання, чому вони так цікавляться вашим притоном у Тангрі, ніж допитуються про справу в Рішрі.

— Що?

— Вони хочуть, щоб ви просто тримали їх у курсі розслідування,— продовжив він.— Їх цілком задовольняє той факт, що слідство проводитимемо ми, а от у випадку з опійним притоном вони не лише ініціювали облаву, а ще й виставили охорону біля будинку. Ймовірно, цей труп має відношення до всього цього. Інакше навіщо його ховати?

Я так і витріщився на нього.

— Може, повернімося, і ви самі все оглянете?

Він скривився, ніби його ударили.

— Ні,— рішуче відмовився він.

— Чому?

— Бо «Відділ Н» півночі умовляв вас цього не робити. Не сумніваюся, що вони досі стежать за цим місцем.

— У такому разі,— заявив я,— доведеться щось придумати, щоб їх перехитрити.

Я послав Не Здавайся за його стіл на Лал-базар, а Сандеша — до будь-якого ринку із завданням знайти достатній запас гарбузів, щоб протриматись тиждень. Не хотілося мені знову переживати травму несподіваного закінчення цих овочів. Вони пішли, а я поплентався до своєї кімнати і, не роздягаючись, упав на ліжко.

За якийсь час прокинувся, помився і поголився, і о десятій ранку був уже на вулиці. Купив по дорозі у ятці горнятко чаю і пішов до свого кабінету.

Там на мене чекав Не Здавайся. Судячи з виразу його обличчя, з поганими новинами.

— Лорд Таггарт бажає нас бачити,— сказав він.

— Навіщо?

— Дас.

Так ми знову опинилися в кабінеті комісара, за столом навпроти нього.

— Це вже проблема вояків,— висловив я свою думку.— Вони ж його заарештували.

Таггарт зняв окуляри і потер перенісся.

— Схоже, він знову став нашою проблемою. Преса ставить питання, про арешт пишуть навіть лондонські газети. Навіть у сьогоднішній «Таймс» надрукували статтю. Віцекороль та його свита в Делі хвилюються, що це може негативно позначитись на візиті принца. Я так розумію, що вам не потрібно нагадувати, що Його Королівська Високість прибуває менш ніж за двадцять чотири години.

— То вони збираються звільнити Даса?

Таггарт похитав головою.

— Не все так просто. Випустити його означає посіяти марні надії.

— Що ж тоді?

— Його та його помічника, Боса, збираються передати цивільній владі і тримати під домашнім арештом. А ви двоє, джентльмени,— він махнув рукою на нас із Не Здавайся,— його привезете. Хочу, щоб ви взяли його під опіку у Форт-Вільямі й відвезли до Дасового дому.— Він повернувся до Не Здавайся: — Сержанте, я хочу, щоб дорогою ви наголосили в розмові з Дасом, що це останнє попередження. Якщо він спричинить більше проблем до чи під час візиту принца, то милуватиметься видом з тюремного вікна на Андаманських островах.

— Так, сер,— пробелькотів Не Здавайся.

Я посовався на своєму місці.

— З усією повагою до вас, сер,— промовив я,— але ж ми мусимо займатися справою вбитої у Рішрі жінки. Варто зосередитись на ній, а не виконувати роль Дасових таксистів.

— Ви не просто таксисти, Семе,— зітхнув Таггарт.— Вважайте себе водіями, яким доводиться працювати з загрозою для життя.