Дим і попіл

Вісім

ай був, як не дивно, ще теплим. Чи я прокинувся раніше, ніж звичайно, чи то Сандеш не квапився його заварювати. Годинник зупинився, тож важко було сказати, але, мабуть, перше, оскільки Сандеш був не з тих, хто зраджує своїм звичкам.

Я встав, одягнувся, виплеснув чай за вікно і вийшов до коридору, на запах варених яєць.

— Доброго ранку, сагибе.— Сандеш пройшов повз мене, прямуючи до вітальні зі склянкою лаймового соку.

Я пішов за ним. Не Здавайся сидів за столом, читаючи «Стейтмен» і вмочуючи трикутничок тосту у яйце. Він не відвів очей від газети, лише кивнув, коли Сандеш поставив перед ним склянку з соком.

Ділити квартиру з молодшим офіцером, особливо місцевим,— не надто поширена практика серед офіцерів Імперської поліції, і одні зустріли моє рішення зі збентеженням, інші — з жахом, але відмовляти не стали. Саме думка про те, що мої дії можуть наполохати деяких людей, здалася мені доволі приємною. Але в мене були й практичні міркування: як немає сенсу вивчати Париж за допомогою німця, якщо поруч є француз, то найкраще зрозуміти Калькутту та її мешканців можна через її рідних синів — і Не Здавайся, попри його кембриджську освіту та рафіновану вимову, народився і виріс у Калькутті і здатен був поділитися зі мною такою кількістю знань, про яку цілий факультет професорів-орієнталістів і не мріяв.

— Доброго ранку,— буркнув я.

Він різко підвів очі, ніби не бачив мене вже кілька місяців. Та й не бачив о такій порі.

Він підвівся.

— Доброго ранку.

Я сів навпроти нього, Сандеш заметушився за спиною, приємно вражений тим, що бачить мене так рано.

— Щось цікаве в газеті?

Він постукав пальцем по заголовку над шпальтами першої сторінки.

— Віцекороль видав наказ, що забороняє Конгрес волонтерів. Тут про це три шпальти і передовиця.

Я попросив Сандеша принести тост і каву, тоді повернувся до Не Здавайся.

— А що каже про це редактор «Інглішмена»?

«Інглішмен», як правило, був значно суворішим у своєму ставленні до Даса і волонтерів. Та й кому б спало на думку звинувачувати Жана Кальвіна в тому, що він надто м’який до римських католиків? Мене це не дуже переймало, а Не Здавайся подобалося, хоча іронії цього він, схоже, не усвідомлював. Зважаючи на чітку й жорстку лінію газети, її безкомпромісність, імперську риторику, на те, що вона вважала майже всіх місцевих ледащими, підступними і, що найгірше, невдячними, мені здавалося, що читання цього часопису є для нього якоюсь особливою формою самобичування.

— Вони вважають, що здоровий глузд переважає. І це дуже вчасно,— відповів він, передаючи мені газету.— Подивіться самі.

І точно, під заголовком «Повернення контролю» передовиця аплодувала твердій позиції уряду, критикувала поліцію за апатію у сутичках з агітаторами та закликала до найсуворіших заходів не лише проти тих, хто приймає нові правила, а й «проти тих, хто своїми діями перекриває вільний потік торгівлі та комерції, життєво важливих для міста».

Газета вже давно захищала політику білих і фізичне втручання в демонстрації, і в мене склалося враження, що заспокоїться вона лише тоді, коли побачить, як ми ламаємо кістки та розбиваємо голови. Урешті-решт, в ударах бамбукових палиць немає нічого апатичного.

— Навіщо ви читаєте ці нісенітниці? — поцікавився я.

Він розгубився.

— Вам би хотілося, щоб я присвятив себе читанню тільки того, з чим погоджуюсь?

— Так.— Я кинув газету на стіл, бо підійшов Сандеш із тостом.— Хоча б за сніданком. Читання цього мотлоху натщесерце — прямий шлях до нетравлення шлунку.

Як з’ясувалося, я мав рацію.

Дев’яносто хвилин по тому ми з Не Здавайся знову сиділи на Лал-базар у кабінеті Таггарта на верхньому поверсі навпроти комісара, наче двійко школярів, яких викликали до кабінету директора. Вигляд у Таггарта був такий, ніби він спав гірше за мене, і це по-своєму вражало. На думці у нього була лише одна тема, а з вуст не сходило лише одне ім’я.

— Дас,— промовив він і взяв зі свого неосяжного стола аркуш паперу.— Він прислав мені листа, дякуючи за попередження про нові постанови, але повідомив, що, на жаль, його сумління не дозволяє виконати моє прохання, оскільки тоді життя невинних громадян опиниться в небезпеці. Його сумління за те, щоб говорити на повний голос! — Вена на скроні комісара запульсувала.— Можна подумати, що це він відповідає за безпеку в місті.

— Він пише, що планує робити? — запитав я.

Таггарт так і зиркнув на мене.

— Якщо пам’ятаєте, капітане, саме це я і доручив вам з’ясувати. На щастя, містер Дас був доволі люб’язним і сам розповів мені в цьому клятому листі. Масштабна демонстрація протесту проти наказу призначена на четверту дня.

— На майдані?

— Не будьте таким наївним, Семе. Перегони посеред парку не спричинять стільки незручностей, як йому хотілося б. Він занадто хитрий.

— Де ж тоді?

— Самі подивіться,— запропонував він і кинув лист через стіл.

Я взяв його і почав читати. Слова були написані охайним почерком відмінника, внизу стояв розмашистий підпис Даса.

— Міст через Говрах.

— Саме так,— сказав Таггарт.— Точніше, на підступах до нього. Схоже, з нашого друга Даса вийшов би непоганий бойовий офіцер.

Індус зробив гарний вибір. Стратегічна особливість Калькутти полягала в тому, що вона стояла на іншому березі ріки Хуглі, на відміну від інших міст Індії. Це мало сенс, коли місто було невеличким торговим пунктом під владою моголів та місцевих сатрапів, проте зараз таке розташування створювало багато незручностей. Місто задихалося і вдень, і вночі, і міст був його порятунком, артерією, що перетинала річку і вела до головного залізничного вокзалу в Говраху.

— Кмітливо,— гмикнув я.— Щоб заблокувати підходи до Стренд-роуд, народу багато не знадобиться, а вся діяльність у місті зупиниться.

— І відріже нас від решти країни,— додав Не Здавайся.

— Я цього не допущу,— підвівся з крісла Таггарт. Він підійшов до вікна, і я відчув, що насувається неочікуване.— Я не дозволю, щоб місто стало заручником,— продовжив він.— Не потерплю такого від юриста-вискочки, і точно вже не за два дні до приїзду майбутнього імператора. Міст мусить лишатися відкритим, джентльмени. Хочу, щоб ви повідомили про це містеру Дасу.

Можливо, звертався він до нас обох, але погляду не спускав із Не Здавайся.

— Скажіть йому, що мені буде неважко заарештувати його самого, його родину та всіх, хто його підтримує, якщо він наважиться кинути мені виклик. Передайте, що, як буде потрібно, я й армію покличу.

Не Здавайся ковтнув. Вигляд у нього був такий, ніби він тільки зрадіє, якщо земля розкриється і він провалиться.

— З усією повагою до вас, сер,— відповів я.— Боюся, що саме цього він і хоче. Він нас підбурює. Майже рік він грається в цю гру, і народ уже втомився. Його прихильники деморалізовані. Потрібно щось дуже велике, щоб підняти їхній дух, і він робить ставку на те, що його арешт саме до цього і призведе. Будь-яка надмірна реакція з нашого боку зіграє йому на руку.

Не Здавайся засовався.

— Якщо дозволите, сер. Потрібно враховувати ще й інший фактор. Смерть Даса. Він уже немолодий. Якщо ми його заарештуємо і його здоров’я погіршиться, або, боронь боже, він помре, прояв люті буде таким, що придушити його зможе лише армія, можливо, ціною багатьох життів.

У його словах є сенс. Дас — одна з найшанованіших осіб у Бенгалії. Якщо він помре за нашими ґратами, неважко здогадатися, до чого це призведе.

— Мушу погодитись із сержантом,— кивнув я.— Останнє, що нам потрібно,— це зробити з нього мученика.

Таггарт повернувся до свого столу й упав на крісло. Вигляд у нього був ще виснаженішим, ніж кілька хвилин тому.

— Маєте кращу ідею? — потер він підборіддя.

— Можливо. А якщо повідомити йому, що ми заарештуємо всіх, крім нього? Який вигляд матиме «друг нації», якщо всі, кого він закликає не підкорятися закону, опиняться в буцегарні, а сам він лишиться на свободі? Вони вважатимуть, що він охоче спостерігає, як інші страждають за його переконання, доки сам перебуває у безпеці. Пригадайте листівки, які скидали німці на французькі окопи під час війни. Вони писали, що британці битимуться до останнього француза.

Таггарт похитав головою.

— Ні. Хочу, щоб він знав: його дії матимуть наслідки особисто для нього. Передайте, що я заарештую його і всіх інших.