Абір Мухерджі. Дим і попіл

Тридцять два

унгало полковника Маꥳра стояло на краю Барракпуру; непримітний білений будиночок, що нічим не відрізняється від своїх сусідів, із зеленими віконницями та бегоніями у горщиках на веранді. Позаду нього до річки спускався сад, попереду бездоганний моріжок розтинала навпіл стежка до дверей. У певному сенсі втілення мрії про Британську Індію: охайно, впорядковано і, якщо не рахувати слуг, ніяких місцевих.

Маꥳр сидів на канапі у вітальні, яку, здається, оздобила сама флора бенгальських джунглів, із важкими меблями і паркетом із темного лакованого тику. Поруч із ним сиділа жінка у твідовій спідниці і практичних черевиках. Середнього віку, з прямим волоссям, що вже почало сивіти, і бронзовою шкірою, яка свідчила про те, що англійка занадто довго перебувала на сонці; вона, схоже, була чимось засмучена і час від часу промокала очі хусточкою. Поруч із ними сидів чоловік із розвідки, один із тих громил, які краще працюють кулаками, ніж мозком, і ще питання, навіщо він тут: щоб захистити Маꥳра чи не дозволити йому чкурнути до виходу й сісти на перший пароплав до Британії. Судячи з виразу блідого обличчя полковника й темних кіл під пахвами на його сорочці, я би припустив останнє.

Навпроти сидів Доусон, який порівняно з ними являв собою взірець витримки, у всякому разі до нашої появи, бо обличчя його негайно скривилося так, ніби він страждає на жорстокий розлад травлення. Як правило, саме такою гримасою він мене і зустрічає, але сьогодні це стало несподіванкою, адже я вважав, що ми тут за його бажанням.

Він явно вагався, чи заговорити до нас, чи спочатку закінчити розмову з Маꥳром. Урешті-решт він вирішив, що підтримати впевненість Маꥳра, від якої мало що лишилося, є справою більш терміновою.

— З вас не зводитимуть очей,— сказав Доусон.— Серед натовпу будуть наші люди. Хтось із них за мить опиниться біля вас. Ризик зовсім незначний.— Про газ він нічого не сказав, та й навіщо? Маꥳр нічого не знав про його зникнення, і не було потреби хвилювати його ще більше.

Говорив Доусон таким тоном, який не передбачав заперечень. Авжеж, Маꥳр, хоч і був лікарем, лишався військовим, тож заперечувати не звик. Хай би що він думав про цей план, він був солдатом і мусив підкорятися наказам.

Він глитнув і взяв дружину за руку.

— Вибачте мене, я на хвилинку,— промовив Доусон.

Лишивши Маꥳрів із охоронцем, він вивів нас із Не Здавайся до коридору.

— Ви тут більше не потрібні, Віндгеме,— заявив він, спрямовуючи нас до дверей.

Я зупинився й обернувся до нього.

— Невже ви його впіймали? — поцікавився я.— З виразу обличчя Маꥳра я б цього не сказав.

Доусон сунув руку в кишеню, витяг аркуш паперу й розгорнув його.

— Ні, ми його ще не схопили, але після того, як ви повідомили його ім’я і полк, ми запросили його старших офіцерів і намалювали портрет. Його роздали всім нашим людям і охоронцям на вході.

Я поглянув на малюнок, гмикнув і передав його Не Здавайся. Якщо чесно, портрет вийшов доволі схожим, але Доусону я не збирався у цьому зізнаватись.

— Що скажете, сержанте? — запитав я.

Не Здавайся демонстративно оглянув малюнок.

— Це може бути хто завгодно,— зробив він висновок.— Та хоч би будь-який гуркх.

— Саме так.— Я забрав у нього аркуш і вручив Доусону.— Хай вам щастить, якщо хочете знайти його з цим. Дозвольте здогадатись: ви попросили намалювати його англійця, такого, що не може відрізнити непальця від китайця. З усією повагою до вас, майоре, це поселення завбільшки з невеличке містечко. Якщо Ґурунг вирішить сюди заявитись, щоб його зупинити, вам знадобиться набагато більше, ніж купка офіцерів військової розвідки, озброєних грубим портретом. Вам потрібні люди, які бачили його не дуже давно, ще й зблизька, і, якщо я не помиляюсь, ми з сержантом Банерджі — ваші єдині свідки.

Обличчя Доусона скривилося, як від болю; втім, цей вираз мало відрізнявся від того, з яким він спостерігав за мною, коли я блював у нього в кабінеті кілька ночей тому.

— Навіть не намагайтеся жартувати, Віндгеме,— буркнув він.— Вам не личить. Можливо, ви й упізнаєте Ґурунга, але вас він бачив. Якщо побачить вас або вашого сержанта до того, як ви помітите його, він утече, і ми його загубимо. Це наш останній шанс зупинити його, доки... хтозна, що може статися. Не хочу, щоб ви все зіпсували.

Тут до мене дійшло.

— Усі ті гарні слова, які ви щойно казали Маꥳру та його дружині про те, що справжньої небезпеки немає... дурниці, еге ж? Вам відомо, що єдиний спосіб зупинити Ґурунга — це спіймати його на гарячому, під час нападу на Маꥳра. Вам байдуже, виживе полковник чи загине, головне — захопити Ґурунга.

Обличчя Доусона спохмурніло.

— МакҐір — офіцер на службі. Він знає, до чого це веде. І так, я залюбки пожертвую ним, якщо це не дозволить Ґурунгу застосувати вкрадений гірчичний газ.

— А що, як він застосує газ тут? — не відступав я.— У Барракпурі?

— Якщо ми не спроможні це попередити, то нехай він ліпше випускає його тут, ніж серед натовпу в центрі Калькутти. Це військове поселення. Більшість людей на ярмарку — солдати та члени їхніх родин, ми маємо протигази, і, що важливіше, територія ярмарку відкрита. Велика ймовірність, що більшість народу втече, не зазнавши серйозних ушкоджень. Але боюся, що Ґурунгу вистачить розуму, щоб також це збагнути. Кількість жертв у разі, якщо він випустить газ серед п’яти сотень людей на відкритому майданчику, навіть порівнятися не може з тим, що станеться на вулицях, заповнених у п’ятдесят разів більшою юрбою.

Безсердечні міркування, навіть за стандартами Доусона.

— І ви готові пожертвувати усіма цими людьми? — запитав я.

— Заради більшого блага? — відповів він питанням на питання.— Ви б учинили по-іншому?

До розмови підключився Не Здавайся.

— Якщо дозволите, майоре Доусоне. Я так розумію, що ви будете керувати операцією з якогось місця?

Доусон зміряв його важким поглядом.

— Яке це має значення?

— Я... я припускаю,— затинаючись, продовжив Не Здавайся,— що це така місцина, звідки добре видно ярмарок?

— Верхній поверх адміністративної будівлі, вікна, що виходять на спортивне поле.

— Можна, ми з капітаном приєднаємось до вас?

Майор замислився. Підозрюю, він не звик, щоб індійці висловлювали незалежні думки, принаймні ті з них, що на нашому боці.

— Дайте нам пару біноклів і дозвольте сісти на дах,— підхопив я.— Видно нас не буде, а шанс побачити його, доки він не підібрався до Маꥳра, лишиться.

— Добре,— нарешті погодився він.— Тоді вам краще іти за мною.

Механічний ярмарковий орган заграв веселеньку мелодію, яка долинула до нашого сідала на даху адміністративної будівлі військового містечка, і її штучна веселість була такою ж недоречною, як і сам ярмарок, який мав би набагато органічніший вигляд на набережній Брайтона, ніж посеред Бенгалії.

Пам’ять підкинула спогади про кілька вкрадених днів, які ми з Сарою провели у відпустці в Істборні. То був липень шістнадцятого, а може, серпень. Ті кілька днів були реальнішими, насиченішими за всі, що були раніше чи пізніше. Ці дні закарбувалися в моїй пам’яті, лишилися намальованими з такою силою, що й досі відчувалися яскравими.

Ми одружилися за рік до того, а за два тижні я поїхав на війну. Ті дні в Істборні були дуже близькими до щастя молодого подружжя, яке ми переживали разом, до тієї радості, яку до війни більшість чоловіків та дружин сприймали за належну. Ми з надією чекали на той день, коли скінчиться війна і ми будемо просто чоловіком і дружиною, але цього не судилося, і лють, яка охопила мене, коли я її втратив, ніколи не затихала. Ці спогади мали гірко-солодкий смак, і я відігнав їх і почав дивитись у польовий бінокль на ярмаркові атракціони, розставлені на спортивному полі внизу.

Хоча я говорив наполовину жартома, Доусон сприйняв мої слова в серйоз і замість того, щоб посадовити нас із Не Здавайся у своєму командному пункті на третьому поверсі, дозволив розташуватись на даху адміністративної будівлі, видавши нам один бінокль на двох. Цей дріб’язковий момент можна було вважати своєрідною заявою — на такій великій базі навряд чи важко було знайти ще один бінокль — так він показував, хто тут головний. Та я не заперечував. Після переслідування снайпера Ґурунга минулої ночі справа набула особливого значення як для мене, так і для Не Здавайся, і маленькою перемогою було вже те, що ми сиділи на цьому даху та брали активну участь у справі.

Ранок набирав сили, і натовп почав збільшуватись. Військові — британці, індійці та навіть кілька непальців — разом із дружинами і дітьми прогулювалися між ятками й атракціонами. Я навів фокус на Маꥳра. Вони з дружиною зупинилися помилуватись на мавпочку, вдягнену в червону жилетку, яка танцювала під мелодію, що награвав на дудочці її власник, виснажений індус зі шкірою кольору червоного дерева та смужечкою вус, у такій же жилетці, що й тваринка. Шия мавпочки була обв’язана мотузкою, яка виблискувала на сонці й інший кінець якої тримав худий чоловік. Вигляд у Маꥳра був знервований, очі вдивлялися в обличчя людей навколо.

— Щось є? — запитав Не Здавайся поруч зі мною.

— Поки що ні.

Я перевів бінокль з Маꥳра на юрбу навколо нього, видивляючись не лише Ґурунга, а й оперативників «Відділу Н». Доусон запевнив нас, що там їх четверо, і за ті двадцять хвилин, що ми провели на нашому пункті спостереження, я помітив щонайменше двох. Один, індус, стояв футів за десять від директора шпиталю, і хоча він, здавалося, спостерігав за тією ж мавпочкою, погляд його час від часу повертався до Маꥳра.

Інший, англієць, стояв подалі, начебто купував щербет у продавця цукрової тростини. Торговець у жилеті і дхоті пропускав стебла цукрової тростини крізь валики, схожі на ті, що кріпляться до пральних машин для віджимання білизни; він обертав більший валик і збирав сік у посудину біля ніг. Людину Доусона видавала зосередженість на нашому лікареві, а не на торговці щербетом.

Щодо третього я не був упевнений, але в око мені впав ще один місцевий, кремезний сикх, що тинявся стежкою від поля до берега річки. Хоча на Маꥳра він не дивився, мої підозри викликали його зріст та незацікавленість у розвагах.

Я передав бінокль Не Здавайся.

— Подивись,— сказав я,— чи не побачиш когось, хто міг би бути Ґурунгом.

Минула майже година, а він усе дивився. Сонце вже стояло над головою, і температура, яка на рівні землі була доволі приємною, на даху почала завдавати дискомфорту. Натовп унизу збільшився, біля деяких яток щільність була такою, що людям доводилося мало не тертися одне об одного, щоб пройти.

Я простягнув руку.

— Моя черга.

Не Здавайся опустив бінокль і передав мені.

— Маꥳр он там, біля тиру,— сказав він, указуючи на намет ліворуч.

Я взяв бінокль і навів його на описаний намет. Маꥳр узяв одну з рушниць, схожих на іграшки, і, вирішивши пробувати удачі, прицілився в ряд олов’яних фігурок. Я дивився, як він цілився і натискав на курок. Він був надто далеко від нас, щоб було чутно постріл, і все це нагадувало німе кіно в мутоскопах[24], які часто можна зустріти на набережних. Одна з мішеней упала, і Маꥳр перезарядив рушницю, навів її на наступну ціль. Знову натиснув на спусковий гачок, і за мить впала ще одна олов’яна фігурка. Мушу віддати йому належне. Зазвичай тир вів нечесну гру — цілі були ледь помітно відхилені чи нарізи ствола були скошені, щоб куля вилітала трохи не під прямим кутом,— але Маꥳр, схоже, це враховував. Непоганий стрілок, як на лікаря. Власник тиру скривився, коли Маꥳр знову перезарядив рушницю й приготувався стріляти. Тут до нього підійшов місцевий хлопчина й смикнув за кітель. На мить Маꥳр набув такого вигляду, ніби в нього влучила блискавка. Тоді опустив рушницю й повернувся до хлопця.

— Овва,— прицокнув я язиком,— щось відбувається.

Дитині на вигляд було років десять-одинадцять, і, судячи з того, яким худим був хлопчик і в яке дрантя він був убраний, це радше був актор мандрівної ярмаркової трупи, ніж нащадок когось із військового містечка. Він передав Маꥳру клаптик паперу і побіг геть, розчинившись у натовпі. Маꥳр розгорнув записку, переглянув, пошукав очима хлопчика. Він зім’яв папірець у кульку, сунув до кишені й почав швидко просуватись крізь натовп, ніби шукав когось.

— Що там? — засовався Не Здавайся.

— Якийсь хлопчик щойно передав Маꥳру записку; і тепер полковник щось шукає... або когось.

Спостерігачі внизу також помітили зміну в поведінці Маꥳра. Двоє полишили свої пости і пішли за ним, пробираючись крізь натовп. Інший — низенький індус у білій сорочці та штанах хакі, якого я досі не бачив,— також припинив ховатися, і всі троє слідували за Мак-Ґіром на такій короткій відстані, що якби Ґурунг і трапився поблизу, він точно б уторопав, що за Маꥳром хвіст.

Раптом лікар застиг на місці. Повернувся й пішов просто до будинку, на даху якого ми сиділи.

— Що він задумав? — передав я бінокль Не Здавайся, вказуючи на Маꥳра.

— Може, хоче побачитись із майором Доусоном? — припустив сержант.— Що, як записку прислав йому саме Доусон? Можливо, з’явилися новини.

Оперативники внизу підійшли так близько, що я міг добре бачити їхні обличчя. Усі троє вповільнились і трималися на відстані, але явно відчували полегшення, що Маꥳр, схоже, прямує на рандеву до їхнього боса Доусона.

Я почекав кілька хвилин на випадок, якщо лікар повернеться, тоді підвівся й розім’яв занімілі ноги.

— Лишайтеся тут,— сказав я.— Видивляйтеся в натовпі Ґурунга. Я спущусь і дізнаюся, що скаже Маꥳр Доусону.

Тоді перетнув дах, спустився сходами на третій поверх. Хвилин п’ять шукав, де кімната, в якій Доусон улаштував свій пункт спостереження,— надто довго, якщо зважити на шлейф тютюнового диму, що висів у повітрі. Доусон стояв спиною до вікна, обличчя його було в тіні, він сварив двох своїх людей — один, як я впізнав, стежив за лікарем.

— Де Маꥳр? — поцікавився я.

— Зник,— відрізав Доусон.

— Що? Хіба він не піднімався сюди?

— Озирніться, Віндгеме,— сердито буркнув Доусон,— ви його тут бачите?

— Хіба не ви послали йому ту записку? Папірець, який передав йому хлопець?

— Авжеж ні. Навіщо мені в біса посилати до нього циркову дитину?

— То ви його загубили? Він же заходив сюди. Я бачив.

— Мої офіцери теж, чорт забирай,— сказав Доусон.— Стояли біля входу й теревенили, як вихованки інституту благородних дівиць. Я наказав обшукати будівлю, але...

Оговтавшись від шоку, я взявся відновлювати ланцюжок подій.

— Ви його не знайдете,— завважив я.— Старий трюк. Він увійшов крізь парадні двері, а вийшов крізь задні. Нехай люди обшукують усе містечко. Далеко він не міг відійти.

Доусон подивився на мене, його ворожість згасла від усвідомлення того, що я можу виявитись правим. Він кивнув одному зі своїх офіцерів, і той швидко вийшов із кімнати виконувати наказ.

— Куди ж він пішов? — Доусон знову повернувся до мене.

— Гадки не маю,— знизав я плечима.— Але не потрібно бути генієм, щоб зрозуміти, що це пов’язано із запискою, яку передав хлопчик.

Хай там що, а Маꥳр злякався. Так, що наступні п’ять хвилин шукав хлопця, який приніс записку. Аж тут мене осяяла інша думка.

— Може, він видивлявся не хлопця.

— Що? — здивувався Доусон, але я уже вийшов за двері й побіг до сходів.

Доусон за мною. Перестрибуючи через сходинки, я піднявся на дах. Почувши шум, Не Здавайся опустив бінокль і повернувся до нас.

— Дружина Маꥳра! — крикнув я.— Ви її бачите?

Не Здавайся підніс бінокль до очей і швидко оглянув натовп. Минали секунди, і у мене в душі підняв голову чорний жах, минула довга хвилина, за яку нічого не сталося, і я зрозумів.

— Дім,— вигукнув я.— Він іде додому.

Ще за кілька секунд ми втрьох збігали сходами. Вискочили з будинку на світло. Доусон щось кричав своїм людям, але ми з Не Здавайся не звертали на нього уваги, бігли до бунгало Маꥳра. За п’ять хвилин були вже там. Я почув, як десь на відстані завили сирени. Розумно було б дочекатись людей Доусона, але часу було обмаль. Я витягнув револьвер, і ми з Не Здавайся почали підніматися сходами до парадного входу.